5. Визнання невдалого Собору
V-ий, спочатку зовсім не вселенський, Собор відбувся в Царгороді 553 p., скликаний імператором Юсти-ніяном за вимушеною згодою папи Виґілія. Історія цього Собору наскрізь поплутана й неясна, а все ж таки, хоч коротко, ЇЇ подамо.57) У звязку з цим Собором в очі впадають дві речі: а) тут уже зовсім ясно виступає змагання візантійських імператорів статись найвищим авторитетом не тільки в державі, але й у Церкві, і то за підтримкою східніх єрархів; б) хоч папа Виґілій у тій поплутаній ситуації веде себе не зовсім гідно, проте і на насильно вимушеному Соборі недвозначно виступає вирішальний авторитет папи та визнання його із сторони Східньої Церкви.
За предмет соборових нарад імператор сам визначив осудження науки й самих осіб трьох єпископів. Були це Теодор Мопсвестський, Іван Едесський та Тео-дорит Кирський.
Імператор Юстиніян явно сприяв єретикам монофі-зитам. "Цезаропапістська діяльність імператора виявлялась у тому, як пише Ф. Терновскій, що він хотів завести віроісповідну єдність між усіми підданими імперії... Імператор сам себе ставив, немов головою духовного стану".58) "Монофізити вперто стояли на тому, що халкедонський Собор відновив єресь Несторія. Це вони доказували на основі того, що на ньому визнано православними - блаженного Теодорита й Іву Едеського, які раніше ревно стояли за І Іесторієм. А Теодора Мопсвестського — Церква не тільки не осудила, але ще й уважано його великим учителем на Сході. Імператор постановив... добитися осудження тих трьох осіб. Таку думку піддав імператорові один із єпископів, тай-ний монофізит. У 544 році Юстиніян видав перший свій указ, яким кинув анатему на Теодора Мопсвестського та на його твори. Таким же способом осудив він і твори блаженного Теодорита... та письмо Іви. Східні патріярхи після довшого вагання, погодилися з тим указом і підписали його. Але на Заході віднеслись до нього інакше... Противників імператорського указу... занепокоювали наступні обставини. Ті особи давно вже померли... Свого часу зробили вони для Церкви багато добра... Блаженний Теодорит та Іва проголосили анатему на Несторія і Халкедонський Собор визнав їх православними... Оборонці тих трьох осіб ясно вказали, що осудженням "трьох голов" монофізити прямували не тільки до того, щоб зменшити, але щоб зовсім знищити всяке значіння Халкедонського Собору, як такого, що помилився".59)
Єретики монофізити найбільше виступали проти Халкедонського Собору за те, що на ньому одних помилувано, осудивши тільки їхні писання, інших же, головно ж проводиря монофізитів — Євтихія — і особисто виклято з Церкви й письма осуджено. Імператор Юстиніян в свойому едикті "Визнання віри" кидав клятву на кожного, хто не анатемізує трьох згаданих вище єпископів разом із ним. Але й сам він визнав, що такий церковного змісту едикт не має сили без підпису єпископів. Царгородський патріярх Минна, як також і єпископи, відмовились підписати, але коли їм загро-жено позбавленням їх катедр, тоді вони піддались, підписали і про це повідомили папу. Патріярх підписав тільки під умовою, що його підпис буде вважатись неважним, якщо Апостольська Столиця його не одобрить. Та й сам імператор запевняв єпископів, що все це він робить у порозумінні з папою Виґілієм. Для більшого успіху такого едикту, — імператорові треба було вселенського Собору й він вислав до Риму своїх повірників, які силою приволікли папу до Царгороду. Першим ділом папи в Царгороді було те, що він усунув із престолу патріярха Минну за те, що піддався імператорові й підписав едикт. Розгніваний імператор і єретики почали залякувати папу, що як він не осудить Теодорита, який свого часу дуже гостро писав проти св. Кирила Олександрійського, то й його самого можуть підозрівати в єресі. Щоб не дійшло до більшого зла, папа, після передсоборових нарад із 70 єпископами, видав свій "Юдікатум", у якому частинно осудив "три голови", не уймаючи чести Халкедонському Соборові. Та єретики саме й хотіли, щоб постанови Халкедонського Собору були відкликані, а папа того не зробив і тому вони тепер зачали викликувати аж криваві заворушення. В наслідок того, папа відкликав свій "Юдікатум" і заборонив далі дебатувати про "три голови".
Коротко після такого рішення папи, й наперекір йому, імператор видав новий едикт, у якому осуджував особи трьох згаданих владик. Папа тепер уже гостро виступив проти такого вмішування імператора в чисто церковні справи, за що незабаром зазнав багато кривд від імператора та його урядовців, включно з арештом. Але папі вдалося втекти з тюрми й він прибув до Халкедону. Новий патріярх Царгороду, Євти-хій, заявив папі, що приймає всі чотири вселенські Собори і послання римських архиєреїв та просив іще раз розслідити справу "трьох голов" на Соборі, що мав би відбутися під предсідництвом папи.60) Імператор вислав до папи післанців, щоб ті намовили папу вернутись до Царгороду та дозволити скликати вселенський Собор. Папа погодився на Собор, але під умовою, що на ньому буде рівне число східніх і західніх єпископів та що постанови Собору не можуть противорічити Халкедон-ському Соборові.61) Але на рівність єпископів імператор не погодився, бо знав, що західні єпископи є проти суду над померлими вже трьома єпископами. Тоді папа заявив, що на Собор не піде. І так Собор зійшовся без папи.
Предсідником на новому Соборі був новий цар-городський патріярх Євтихій. Імператор Юстиніян, у грамоті до Отців Собору (було їх 165 єпископів, у тому тільки 25 із Заходу) писав, що він просив папу і їх, єпископів, щоб або всі вони осудили "три голови", або щоб папа сам виявив свою думку. Собор розпочався без папи і продовжався без папи та даремно ходили до нього кількакратно патріярхи і єпископи, з проханням узяти участь у нарадах Собору. Щойно після 6-го засідання папа виявив своє рішення про "три голови" в документі "Конститута", що його переслав до імператора. В новому документі папа осудив єретичні науки трьох єпископів, як це зробив уже й Хал-кедонський Собор, але на них самих не кинув клятви й рівночасно "властю апостольського престолу" відкликав та уневажнив усе, що досі було говорено про "три голови". Імператор не хотів того документу прийняти, а коли прийняв, тоді перед Отцями Собору затаїв його правдивий зміст; що більше, одурив Отців Собору, заявивши їм, що папа ясно осудив "нечестя трьох голов". Отці Собору повірили імператорові, винесли постанову по його бажанню й осудили не тільки письма "трьох голов", але й їх самих поосібно. До того, на приказ імператора, залякані єпископи вимазали імя папи з церковних диптихів. Проте, заявили, що вони й надалі хочуть позістатись у зєдиненні з апостольським престолом.62)
Імператор, хоч і добився свого при помочі обмани, але не міг простити папі його неподатности, бо й після Собору папа Виґілій ніяк не погоджувався з осудженням "трьох голов". За те імператор дав наказ відвести його на заслання. Після пятьох місяців заслання й мук, папа, в переконанні, що західні єпископи, які найбільше противились анатемі на правовірних єпископів, уже втихомирилися, погодився з постановою Собору про "три голови", його випущено на волю, але, вертаючись по дорозі він помер.63)
Цей V-ий вселенський Собор, як ми бачили, зовсім не був гідний назви вселенського Собору, бо таким він не був від самого скликання, аж до кінця. Все ж таки, пізніші папи Пелагій І й ІІ-ий признали його вселенським, щоб не загострювати ворожнечі між Сходом і Заходом. Бо, кінець-кінців, спір між папою Виґілієм і сторонниками імператора був не в справі віри, а в справі осіб. Новий Собор додав тільки засудження осіб, зрештою й так уже покійних. Тому, ані папа ні в чому не помилявся, що торкається віри, як того хотіли б доказати незєдинені, ні Собор нічого такого не проголосив, що противилося б вірі й тому, наступники папи Виґілія могли той Собор визнати вселенським. Але й на тому Соборі надто ясно виступає вага папського авторитету. Аджеж, папа скидає патріярха Царгороду й ніхто з єрархів, ба й сам імператор не протестують, що, мовляв, єпископ Риму не має права усувати патріярха столичного міста імперії. Вся справа трактована на Соборі, ввесь час обертається навколо особи папи, і її порішення залежне від правдивої чи імператором сфальшованої думки папи. Він кермується "властю св. Петра, замість якого Господь зволив вибрати нас на Своє служения".6*) Навіть увязнений папа кличе: "Я протестую, бо хоч ви держите мене вязнем, то ви не можете звязати блаженного Петра".65) Та й одурені імператором Отці Собору заявляють, що вони справедливо дійшли до своїх постанов, "зробивши все згідно з наставлениям Вигілія".66) Значиться, коли б вони не були одурені, мовляв, папа так казав постановити, то вони не були б винесли постанови про осудження трьох єпископів поосібно.
Ось, і серед усієї темряви, непевности, пониження й насильства, ясно видніє і на цьому Соборі визнання єпископа Риму найвищим зверхником і суддею в Христовій Церкві на землі.
6. Новий Собор і нове визнання папського примату
Нове і світле визнання папського примату подає нам величаве свідоцтво нового Собору, що зібрався в Царгороді 680 року. Цей новий Собор, по своєму складу, був тільки помісним з'їздом 170 грецьких єпископів. Вони, на домагання папи, св. Агатона, мали осудити нову єресь, що поширилась на Сході, єресь монотелетів, які вчили, що в Ісусі Христі була тільки одна воля, воля Божа, а не було волі людської. Що більше, провідниками тих єретиків показали себе шість патріярхів Царгороду й один патріярх Олександрії, отже всі із Сходу. Для придворних імператорських єпископів була це прикра і дражлива справа. Але новий імператор Константин IV Погонат був правовірний і він, у порозумінні з папою Домном, скликав вселенський Собор, щоб раз покласти кінець усяким компромісам із єретиками. Папа погодився на lV-ий вселенський Собор, але в міжчасі сам він помер 678 р. Новий папа, св. Агатон, 680 р. скликав західніх єпископів на приготовчий Собор, на якому визначив і 4-ох священиків легатів від римської катедри на вселенський Собор до Царгороду.67)
Папа Агатон через легатів передав своє послання до імператора та до Отців Собору, в яких виложив науку вселенської Церкви про дві волі в Ісусі Христі, а також знову підкреслив першенство римської катедри над усією вселенською Церквою та ЇЇ непомильність у справах віри.
"Петро був названий блаженним, — пише папа Агатон. — Сам Спаситель усіх людей — трикратним повіренням — велів йому пасти духовних овець Церкви. Силою опіки його (св. Петра) ця апостольська Церква (римська) ніколи не відхилялась від дороги правди в жаден блуд... вона перебуде непошкоджена до кінця, по божественній обітниці самого Господа Спасителя, що її Він дав верховному Апостолові: утверджуй братів твоїх... За авторитетним проводом цієї Церкви, то є Церкви князя всіх Апостолів, вірно слідували в усьому католицька Христова Церква та вселенські Собори... Таке є правило істинної віри... І так ви бачите, що... Господь... обіцявши ненарушеною берегти віру Петра, приказав йому кріпити його братів. Всім відомо, що цю заповідь завсіди вірно виконували апостольські первосвященики, попередники моєї смиренности, і моя маленькість, при всій нерівності з ними, ...прийнявши уряд по Божій волі, бажає йти їхніми слідами... Хай же вся спільнота єрархів, священиків і народів... разом із нами проповідує правило правди апостольського передання і євангельську апостольську правдивість православної віри, що є основана на твердому камені цієї Церкви св. Петра... і його поміччю та охороною — збережена від усякого помилення".68)
Як же ж віднісся Собор до папи Агатона і до його науки про першенство, а то й непомильність римської катедри? В посланні до імператора Отці Собору пишуть, що в боротьбі проти єресей за часів попередніх Соборів, рядом із імператорами завжди стояли папи Сильвестер, Дамаз, Келестин, Лев, Виґілій... Так і тепер "ми є послідовниками передання... блаженішого отця нашого й верховного папи Агатона... а він перед нами й разом із нами (є послідовником) передання Апостолів і Отців... Рим — старець передклав Богом над-хненне визнання віри... через Агатона Петро говорив".69) В посланні ж до папи, Отці Собору пишуть, що в теперішній тяжкій недузі Христос вказав на лікаря в особі Агатона, який робить усе потрібне, "як наставник першого престолу вселенської Церкви, що стоїть на твердому камені віри... Ми з радістю приймаємо послання вашого батьківського блаженства... що подає правдиве визнання віри, — в якому визнаємо богословіє висловлене, немов верховною властю Апостолів... Таким чином, просвічені Святим Духом та йдучи за вашим наставлениям, ми скинули єресь і, згідно з присудом винесеним у вашому посланні ще перед нами, ми умертвили їх (єретиків) анатемами".70) Всі єпископи були однозгідні на Соборі, тільки один Ма-карій, патріярх Олександрії, головний борець із сторони єретиків, відділився від священного Собору й не погодився з думками папи Агатона.71)
Папа Агатон, що на V-ому вселенському Соборі так ясно говорив про першенство римської Церкви, це також великий Святий первісної правдиво православної Церкви, якого ще і сьогодні почитають православні в своїх богослужениях, дня 20 лютого.
7. Останній вселенський Собор на Сході
Не менше знаменний у справі визнавання вселенськими Соборами вищої власти, отже, примату римських архиєреїв, є й VH-ий вселенський Собор, що зібрався в Никеї 787 р. Це останній Собор, що його признають православні.
Передісторія того Собору показує вже на великий упадок релігійно-церковного життя на Сході. Це сталось у наслідок усе більшого й нагальнішого вмішування імператорів у справи Церкви та все більшої й покірнішої податливости східніх єрархів на такі пре-тенсії світської влади. Православний автор Ф. А. Тер-новскій отак пише про ті часи: "Наслідком духа вузької національної ексклюзивности, що безмежно панувала над усім, церковне життя візантійської імперії стояло нижче громадського... Свої кращі часи Візантія вже мала за собою."72)
У тому часі, в VIII столітті, православний Схід переживав криваві переслідування за почитания св. ікон. Візантійські імператори — Лев III, Константин Копро-нім та Лев IV, один за одним, підо впливом жидів та магомедан, вогнем і мечем ширили нову єресь — іконоборство. Горіли найцінніші ікони, але горіли на кострищах і монахи-оборонці тих ікон, а патріярхи і єпископи попадали в тюрми та на заслання. Римські папи, св. Григорій II, св. Григорій III, Захарій та Стефан II, викляли з Церкви тих імператорів, які за це висилали проти пап військо, фльоту та вбивників. За те багато візантійських єрархів, мяких, як віск, покірно погодилися з "божественним імператорським маєстатом" і на соборі, що його скликав імператор Константин Копронім (753 р.), почитания ікон проголосили забобоном, а почитания Матері Божої та Святих — осудили, яко єресь. Було на тому соборі 338 єпископів, але ані одного патріярха. Царгородський патрі-ярх був примушений резиґнувати, а патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму вислали до папи Павла І прегарне визнання віри, заявляючи одність із римським архиєреєм. Папа Стефан II вищезгаданий собор імператорських єпископів анатемізував.73) Буря переслідувань утихомирилась щойно за малолітнього імператора Константина Порфірородного, котрого мати, Ірина, навязала звязок із новим папою Адріяном, а новим пат-ріярхом у Царгороді став св. Тарасій. Ірина просила папу скликати вселенський Собор та й просила, "щоб прийшов перший священик, що є предсідником на катедрі замість святого і всехвального Петра".74)
Папа вислав із Риму на Собор священика Петра та архимандрита Петра, щоб були предсідниками на Соборі во імя папи. На Собор зібралося 350 єрархів. Отці осудили науку іконоборців і викляли ложний собор імператора Копроніма. Та головне, що на цьому Соборі вдаряє в очі, це — послання папи до імператорів, до патріярха св. Тарасія та до Отців Собору.
В першому посланні папа Адріян пише, що Константин В. і Олена разом із іншими імператорами "вважали римську Церкву головою всіх Церков... і від неї всі інші Божі Церкви одержали правило віри; тому сам князь Апостолів, блаженний Петро, перший предсід-ник на апостольській катедрі, передав першенство свого апостольства й пастирської дбайливости своїм на-слідникам, що безпереривно засідали на його... престолі. І як йому Спаситель передав владу першенства, так і він сам, по божественному приказу, лишив і передав її своїм наслідникам-первосвященикам... Катедра св. Петра має першенство на всьому світі й заснована вона на це, щоб бути їй головою всіх Церков. І як св. Апостол Петро, по Божій заповіді, сам рядив Церквою, так послідовно й завжди береже (в своїх наслідниках) першенство... Сам Спаситель світу дав першенство і власть над усім світом блаженному Апостолові Петрові і через цього Апостола, якого наслідниками стались ми, недосвідчені, свята католицька й апостольська Церква до цього часу зберігає й завжди зберігатиме першенство й силу власти".75) В посланні ж до патріярха Тарасія папа знову підкреслює, що "катедра св. Петра, зберігаючи першенство, сяє на всю вселенну і є головою всіх Божих Церков... Якщо ваша святість бажає бути відданим... верховному Апостолові... й нашій апостольській столиці, шо є головою всіх Божих Церков,76) то хай передасть імператорам прохання, щоб вони, зберігаючи передання цієї святої римської Церкви, приказали привернути почитания святих ікон".77)
Як же ж віднеслись Отці Собору до таких небувалих виявів папи і приписування римському архиєреєві найвищої влади над усіми іншими Церквами та єрар-хами? Патріярх Тарасій, почитаний за Святого в православній Церкві, запитаний — чи згідний він із посланням святішого папи, відповів: "Осяяний світлом Христовим... св. Павло... так сказав: Віра ваша звіщається по всьому світу. Годиться нам іти за тим свідоцтвом... Тому й Адріян ясно написав і доказав, що він уповні зберігає передання католицької Церкви".78) На те зібрані Отці відповіли: "Ввесь Собор учить те саме". І вдруге запитали папські легати: "Хай заявить нам Собор — чи приймає послання святішого папи старинного Риму? (Слово було і про прийняття на лоно Церкви тих єпископів, що їх виклято за участь у Соборі імператора Копроніма, але оправдались і розкаялися). На це всі Отці відповіли: "За тим ідемо, припускаємо і приймаємо".79)
Отак говорив і так діяв останній, православними признаний, вселенський Собор на Сході. Думаємо, що не треба яснішого доказу, як оцей, що сьомий вселенський Собор, як і всі попередні, і без проголошування спеціяльного догмату про першенство влади єпископа Риму, — найясніше визнавав і своїм відношенням до папи Адріяна доказав те визнання папського примату.
8. Найясніша мова вселенських Соборів
На початку цього розділу про вселенські Собори ми сказали, що Собори виносили догматичні постанови тільки проти єресей і проти єретиків, отже, обороняли віру від нападів ворогів. Про першенство влади римських архиєреїв не виносили вони жадних догматичних постанов, бо того першенства, аж до часів Фотія, майже ніхто не оспорював. Хоч і проявлялись тут-там намагання із сторони східніх єрархів, особливо ж імператорських патріярхів, обмежувати те першенство, все ж таки, антипапської єресі, навіть на такому наскрізь цезаропоклонному Сході, не було за ввесь час вселенських Соборів. Вона показалась щойно багато пізніше, і то, щойно після поділу Церкви. За час вселенських Соборів, "римське першенство над усією вселенською Церквою — в нікого на Сході не викликувало тривоги", — як свідчить православний, сильно протипапськи наставлений, проф. Болотов.80) Вже це одне, що першенство папів у нікого не викликувало тривоги на Сході, — показує, що того першенства ніхто не заперечував і не мав причини заперечувати.
Вселенські Собори не тільки не мали тривоги щодо першенства римських архиєреїв, але й явно визнавали його та користувались ним і тільки при його помочі поборювали небезпечні єресі, які загрожували чистоті православної віри. Те визнання першенства влади за єпископами Риму, виявлене на вселенських Соборах, таке ясне, що ніхто й нічим не може його заперечити.
На всіх вселенських Соборах, з яких навели ми більше документів, — і то переважно з самих православних видань, - римські архиєреї підкреслюють першенство своєї катедри, свою власть учити всю Церкву, передрішувати, приказувати й потверджувати —. спираючись на першенстві і власті переданій їм через верховного Апостола Петра самим Христом Спасителем. Папи ставлять на Соборах уже готову науку і приказують її придержуватись, як "апостольського правила", "правила істинної віри". Папи скликують Собори, пред-сідничать на них через своїх легатів і затверджують їхні постанови "силою апостольської власти". Вони об-являють незаконними ті Собори, що збирались без згоди римських архиереїв, бо "це зухвалість скликувати собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути"; вони передають анатемі їхніх організаторів, учасників та їхні постанови. Папи затверджують вибраних патріярхів і скидають їх — усе "силою апостольської власти", яко ті, що є "на-слідниками св. Петра" на "катедрі римської Церкви", що є "головою всіх Божих Церков" та й яка "силою опіки блаженного Петра ніколи не відхилялась від дороги правди" та яка "пробуде непорушеною до кінця". Так говорили єпископи Риму на всіх вселенських Соборах перед сотками східніх єпископів і ніхто з православних єрархів не протестував проти таких виявів папської влади над усією вселенською Церквою та й ніхто і не запитав: яким це правом єпископ далекого Риму присвоює собі таку владу над усіми патріярхами, над Соборами та над усією Церквою?
Вселенські ж Собори в римських архиереях "по Божому велінню" бачили "Голову всіх Божих Церков", "товкмачів голосу блаженного Петра", "наставників першого престолу вселенської Церкви", що стоять "на твердому камені віри", що "обєднують тіло Церкви" та "вповні зберігають передання католицької (вселенської) Церкви", "передання Апостолів і Отців"; їхні послання з радістю приймають, яко "правдиве визнання віри", яко "богословіє, висловлене верховною властю Апостолів", з яким вони "вже наперед згідні"; соборові постанови виносять "у всьому згідно з настален-нями" папи: "згідно з присудом винесеним у посланні" папи, "ввесь Собор учить те саме", "за тим ідемо, припускаємо, приймаємо"; передрішення ж папи приймають із окликами: "оце справедливий суд", бо "Петро говорив через Лева", "через Агатона Петро говорив", "так учили Апостоли, анатема тому, хто інакше вірує" й дякують папі "сторожеві віри" та й, як "члени", просять "голову", "батьківську святість": "умоляемо, вшануй твоїм потвердженням наш суд", бо "такий є оби-чай із давен-давна".
Як римські первосвященики, так і Отці вселенських Соборів визнають за єпископом Риму першенство голови, учителя й судді всієї вселенської Церкви — не задля старинного провінціонального міста Риму, не задля особистих прикмет того чи іншого папи, а задля першенства св. Петра, якого наслідниками є римські єпископи.
Думаємо, що годі ясніше говорити про першен-ство римських архиєреїв, ніж це зробили вселенські Собори і словами своїми, і відношенням своїм до єпископів Риму. Якщо б навчання про це першенство було єресю, або гордовитим приписуванням собі папами незаконних прав над іншими єрархами, а то й над Соборами, — то всі ті Собори повинні були осудити таке навчання, а також таких папів повинні були проголосити єретиками, з якими далі приставати — забороняли церковні закони. Але, в дійсності, бачимо що інше. Більше, як тисяча найвищих єрархів Сходу, що були учасниками тих Соборів, не тільки не осуджували тієї науки, не тільки не вважали це незаконним встряванням далеких єпископів Риму в церковні справи Сходу, але, навпаки, самі проповідували та визнавали ту саму науку і своїм відношенням до папів десятки разів голосніше виявляли цю свою віру, ніж коли б були втиснули її в рямки однієї соборово проголошеної догми. Хто може тут із здоровим глуздом і чистою совістю та без обманства твердити, що "вселенські Собори ніколи не визнавали папського примату?" Додаймо ще й те, що східні єрархи визнавали той примат не під натиском латинської більшости, бо ж на Соборах бувало всього 3-4, найбільше до 10 представників західньої Церкви на сотки східніх єрархів; не визнавали того папського примату ані під натиском імператорів, бо ж ми бачили, що імператори стояли переважно по стороні єретиків, отже, стояли і проти папів та проти православних єрархів на Соборах; не визнавали того папського примату ані з покірного шукання ласки в єпископа далекого і другорядного міста Риму, бо ж вони були в осередку імперії, не раз у самій столиці, при самому джерелі всіх можливих земних благ, з якого й користали повними пригорщами.
І тепер знову насувається питання: хто відступив від віри сімох вселенських Соборів і хто, тим самим, відірвався від вселенської Христової Церкви? Відповідь ясна, як сонце на небі. Ту відповідь витягає православний В. Болтов із науки великого Святого православної Церкви, творця IV-ro вселенського Собору — Лева Великого: "Тому, що вся Церква поставлена на Петровій твердості, то той, хто віддалюється від тієї твердині, ставить себе поза таїнственним тілом Христовим, — поза Церквою".81)
1) Митр. Іларіон, Под:л...ст. 86. 122
2) Hartel, Corpus script, eccl. lat. t. III. p. 436.
3) Tanquerey, Synopsis Theol. Dogmaticae, Parisiis-Romae,1949, t. I., 613.
4) Гляди: Діянія Всел. Соборов, Казань, 1873, т. VI., ст. 242.
5) Hardouin, Conciliorum Coll., I. col. 1342-1343; II. c.l. 43; IV. col. 25.
6) Hardouin, Cone. Coll. I. 1346; II. 71; Hefele, Historie des Conciles, I. 8-23.
7) Діянія Всел. Соборов, т. III., ст. 66.
8) Творенія преп. Теодора Студ., т. II., ст. 267.
9) Учебник ... 46-50.
10) Hefele, і. р. 41-59.
11) Митр. Іларіон, Поділ ... ст. 87.
12) Діянія Всел. Соборов, НІ., 545.
13) Там же, т. VII., 208.
14) Лекцій по історій ... НІ. 316.
15) Учебник . . .48-49.
16) Діянія Всел. Соборов, VII., 147.
17) Тноренія преп. Теодора Студ., II. 265.
18) Hefele, I. 58-68.
19) Учебник ... 37 і 44.
20) Hefele, I. 58-60.
21) Напр. сама Італія тільки від упадку держави Ґотів, т.е., від 552 до 568 p., себто, до приходу Льонґобардів — належала до візантійської імперії. Африка від 429 до 534, а другий раз від 703 р. була поза межами імперії. Майже ніколи, або тільки на короткий час належали до тієї східньої імперії церковні провінції Британії, Франції, Німеччини, Панонії, і т.д.
22) Hefele, I. 61-62; Mansi, VII., col. 1140.
23) Hefele, I., 553-554.
24) Н. Суворов, Учебник ... 38-39.
25) Діянія Всел. Соборов, т. VI., 493.
2(і) Hefele, IL, 1-42.
27) Denzinger, Enchiridion Symbolorum, No. 86.
28) Діянія Всел. Соборов, I. 686, 698, 740.
29) Там же, І, 370.
30) Там же, ст. 592.
31) Там же, 669.
32) Там же, 676.
33) Там же, 677.
34) Там же, 678. Так точно за грецьким текстом подані ті слона в Трудах Кіевской Дух. Академії 1879 р., т. 1., ст. 160, але у виданні Казанської Дух. Акакдемії ті слова наведені змяг-чено: "Як члени під одною Головою (Христом)."
35) В грецькому тексті є "Петрос, го ексархос кай кефале тон Апостолон:" В Казанському виданні опустили невигідне їм слово "кефале-голова". Гляди: Діян. Всел. Соборов, І. ст. 687.
36) Діянія Вс. Соб. І, 687.
37) Лекцій... III. 294.
38) Діянія Вс. Соб., III. 37-38.
39) Там же, ст. 25.
40) Там же, ст. 32-33.
41) Там же, 62.
42) Там же, 5-23.
43) Там же, 71.
44) Там же, 79.
45) Там же, 97.
46) Там же, 101-103.
47) Migne, P. L. t. 54, col. 847-851.
48) Діянія Вс. Соб. III., 115.
49) Там же, ст. 115.
50) Там же, 141.
51) Там же, 143.
52) Там же, 599-600. »3) Там же, 603-646..
54) Там же, 541.
55) Між листами Лева Вел., Migne, P. L. 54, col. 951-952.
56) Лекцій .. . III., 284-285.
57) Подрібно вона описана в Казанському виданні "Діянія Всел. Соб. 1889, т. V. Hefele, III., 68-135.
58) Греко-восточная Церковь ... 283, 286.
59) Малицкій, Історія христ. Церкви, II. 112 і слід.
60) Діянія Вс. Соб. т. V. 22-23.
61) Там же, 23-25.
62) Там же, 187-188.
63) Там же, 204-207.
64) Там же, 173.
65) Migne, P.L. 69, col. 116.
66) О Церкве, историческій очерк, Берлин, 1888, ст. 86.
67) Діянія Вс. Соб., (1908) т. VI., 18; Hefele, III., 472-512.
68) Там же, 34-52.
69) Там же, 243.
70) Там же, 244.
71) Там же, 245.
72) Греко^вост. Церковь, ст. 406.
73) Діянія Be. Соб. VII., 10-41.
74) Там же, 54.
75) Там же, 128-147.
76) Слова: "нашій апостольській столиці, що є головою всіх Божих Церков" — пропущено в Казанському виданні Діяній Всел. Соборов. Гляди Mansi, XII, 1084.
77) Діян. Всел. Соб. VII.. 158.
78) Там же, 160.
79) Там же, 161. І тут слова: "за тим ідемо" — пропущено в Казанському виданні Діяній Всел. Соборов. Гляди Hefele, III., 741 - 794.
80) Лекцій ... III., 284-285.
