В повищому розділі зазначили ми, що священне Передання Церкви — це наука Апостольських Отців, наука Учителів Церкви і святих Отців, діяння та постанови Соборів і взагалі вся практика первісної Церкви. Науку Учителів Церкви і св. Отців та вселенських Соборів — ми щойно бачили. їхнє навчання про пер-шенство св. Петра та про таке ж першенство римських архиєреїв — ясне. Тексти Святого Письма, що відносяться до св. Апостола Петра, вони так розуміли й так пояснювали, як розуміє та пояснює їх і сьогодні за-хідня, католицька Церква.
В цьому розділі приглянемось усій загальній вірі та практиці православного Сходу від перших його по-чатків. Тут звернемо увагу на найдавніші прояви верховної власти єпископів Риму в усій вселенській Церкві та на відношення найдавнішого православного Сходу до тих проявів, звернемо увагу на визнання Апостольських Отців і на віру всіх представників Церкви на Сході, що їх ми не зарахували до св. Отців та Учителів Церкви. І тут знову побачимо, як загально було признане і словами та ділами визнаване на Сході першенство єпископів Риму, тісно повязане з першенством св. Петра, першого єпископа Риму. Виявами визнання того першенства дуже густо поперетикана вся історія православного Сходу від самих апостольських часів, аж до кінця Х-го віку, т. є, до поділу єдиної Христової Церкви.
1. Найвчасніші прояви примату єпископів Риму
Вже в 1-ому віці по Христі, около 96 року папа св. Климент (t 100) вмішується в непорядки Церкви в Ко-ринті й жаліє, що "'так пізно" звернув увагу "на спірні діла у вас". Осуджує Коринтян за це, що вони зворо-хобились проти своїх законних священиків і закликає їх повинуватись "нашим (т. є римським) правилам". "Якщо ж декотрі не послухають того, що Христос через нас звіщав, то хай знають, що їхнім душам грозить велика небезпека".1) Так писав папа, третій після св. Петра єпископ Риму до далекого Коринту на Сході й писав це в часі, коли ще жив св. Апостол Іван у місті Єфесі на Сході, отже, близько Коринту. А все ж, хоч іще жив останній із Апостолів, до того ще й улюблений учень Христа, єпископ далекого Риму вважав своїм обовязком і правом встрянути в церковні непорядки Східньої Церкви. Папа Климент, учень і співробітник св. Апостолів Петра й Павла, виступив тут, як наставник свідомий своїх прав. І не можна посуджувати його про гордість, ані про те, що тієї гордости навчився він від інших гордих перед собою, бо ж перед собою мав він тільки святих Анаклита, Лина та св. Петра, що не мали часу гордитись чимнебудь, а навпаки, мусіли скриватись по катакомбах, а накінець погинули смертю мучеників. Папу Климента православна Церква почитає, яко Святого й на день 25 листопада читаємо в московській православній Минеї: "Петра верховнаго ученик... новий Петр, Петрова престола преемник показался єси, просвіщая всю тварь". Яке велике значіння мало послання св. Климента до Коринтян, свідчить той факт, що, як пишуть св. Діонисій (єпископ Коринту), Євсевій, Тертуліян і інші, це послання читалось "у багатьох Церквах на Сході нарівні з посланнями св. Апостолів", а "Апостольські Правила", що походять із IV-ro віку, це послання св. Климента кладуть зараз після канонічних книг Св. Письма.2)
Інтервенція св. Климента на Сході — це перший знаний дотепер виступ епископа Риму, яко голови, учителя й судді, якому інші вважають потрібним повину-ватися. Аналізуючи той виступ папи Климента в насвітленні тодішніх віроучних і церковно-дисциплінарних обставин, протестант Гарнак мусів визнати, що "оцей вступ (римської катедри) в історію Церкви — незвичайно блискучий... Послання це доказує, що римська громада вже при кінці 1-го віку... дбайливо слідкувала за дальшими громадами й уміла вже тоді говорити мовою... обовязку, любови і власти".3) Подібно пише і протикатолицьки наставлений визначний православний історик і каноніст Болотов: "Автор посланія говорить з авторитетом, вимагає підчинення, присвоює собі право дбати за мир у посторонніх Церквах".4)
В ІІ-ому віці св. Ігнатіи Богоносець (f 107) звертається до "Церкви, що займає чільне місце також і в країні Римлян... що стоїть на чолі вселенської спільноти... вона улюблена і просвіщенна волею того, хто бажає всього, що є згідне з любовю Ісуса Христа... Вона гідна Бога... достойно чиста, що верховодить над вселенською спільнотою любови й має заповіт Христа..." А звертаючись до Римської Церкви, він пише: "Ви нікого й ніколи не обманювали, ви інших учили. Отож, я твердо приймаю все, що ви вчите і приказуєте".5) Як видно, вже св. Ігнатіи, на початку II віку знав і свідчив, що Римська Церква інших учить і приказує їм. І знову наведемо протестантського вченого Гарнака, який пише, що по думці св. Ігнатія "Римська Церква без сумніву є перша між усіми іншими Церквами християнської спільноти. Ігнатіи, нехотячи, зробив визначну прислугу претенсіям римської Церкви, бо вибрав слова, які, взяті в насвітленні пізніших віків... справедливо можна вжити, яко доказ чи свідоцтво про стан папства вже дуже сконсолідований".6)
У тому ж віці св. Полікарп (f 155), учень св. Апостола Івана, їде до Риму, щоб умовитись із папою Ани-китом відносно святкування Пасхи. Бо азійські Церкви святкували Пасху того дня, коли І. Христос завершив пасхальну Тайну Вечеру (14 Нисана), а всі інші Церкви на Сході святкували її в неділю, т. є в сам день Воскресения Христового. Видається, що папа згодився на те, щоб усе осталось так, як є звичаєм у поосібних Церков, бо про це не було спору, а радше тільки відчувався брак однообразности. Все ж, уже сама подорож св. Полікарпа до далекого Риму багато говорить про провідну ролю римського єпископа в Христовій Церкві, коли той самий Святий легко міг договоритися з близькими єпископами Сходу в справі спільного й однообразного святкування Пасхи. Але коли ЗО років пізніше виступив єретик Власт, який учив, що Пасху треба святкувати разом із юдеями, тоді папа св. Віктор скликав Собор у Римі та зарядив соборові наради в тій справі також і по інших Церквах Заходу і Сходу. Всі такі Собори заявились за святкуванням Пасхи в неділю, тільки єфеська та декілька сусідних із нею Церков рішили остатись при старому звичаєві. Тоді папа Віктор, у посланні до Полікрата, єпископа Єфесу та до інших єпископів Сходу, написав, що "такий поступок (Єфесу й сусідів) противиться правій вірі й загрозив, що будуть виключені з Церкви всі, хто спротивиться тому зарядженню". До екскомуніки, що правда, не дійшло, але з нагоди такого різкого виступу папи Віктора протестант Гарнак пише: "Як міг був Віктор грозити такою екскомунікою, коли б не було загально признаним, що до римської Церкви належить визначати умови спільної єдности в справах, що належать до віри".7) А на іншому місці той сам Гарнак пише: "При кінці II віку, а то й раніше, знаходяться вже всі елементи пізнішого розвою, що належить до складових частин Церкви; і ніякі нові елементи вже не зявляють-ся, хіба ще християнський імператор... Примат сам, у дійності, існує і його приявности не можна заперечити".8) А православний учений проф. А. I. Покровскій додає: "Достаточно скріплена до того часу ідея вселенської єдности Церкви під верховним головством римського первосвященика, знайшла в його особі (т. є в особі папи Віктора) свого кращого практичного речника".9)
Вже вище подали ми одне з найкращих свідоцтв II віку про першенство римської Церкви, свідоцтво св. Іринея, учня св. священомученика Полікарпа. У творі "Проти єресей" римську Церкву називав св. Іриней "матірю й царицею всіх Церков", яку треба "запитувати в усьому, що торкається віри" та що "з тією Церквою повинні годитися всі Церкви... задля високого її першенства... бо вірні розсіяні по всьому світі, в ній зберігають передання святих Апостолів".10)
Прегарне свідоцтво учня св. Полікарпа священомученика з тих часів, коли єпископи Риму ще скрива-лись у катакомбах і всі, до одного, гинули мученичою смертю; і певно ніодному з них ані на думку не приходило виноситись якоюсь гординею.
В тому ІІ-ому столітті до римського єпископа (Ани-кити, Сотера, Віктора), саме задля його першенства, звертаються такі східні єпископи і священики, як Авер-кій, Гегесип, Полікарп, Іриней, Юстин, Татіон, Родон, Ігнатій, щоб одержати потвердження правильности свого навчання у вірі. В тому самому часі звертались до Риму і єретики, як Кедрон, Маркелин, Марцій, Маркіон, Валентин і монтаністи із скаргами, що православні єпископи виключали їх із Церкви, та з благаннями, щоб римський архиерей, силою найвищої своєї влади, уне-важнив анатеми кинені на них православними владиками та Церквами.
В ІІІ-ому віці папа Зефирин виключає з Церкви єретиків монтаністів, папа Стефан осуджує африканський звичай перехрещування єретиків, св. Діонисій, єпископ Олександрії (f 265), перед папою Діонисієм зясовує своє навчання про Пресв. Тройцю, "щоб самому не зробити якої помилки".") А св. Кипріян, науку якого ми навели вже вище, писав: "На одному Петрові (Христос) поставив Свою Церкву... і Петрові дане було першенство, щоб відзначити одність Церкви й одність катедри".'2) Того ж св. Кипріяна просить Ан-тоніян, єпископ Никомидії, щоб той переслав його листи до папи Корнелія, щоб цей єпископ Риму бачив і знав, що Антоніян є в одності з Корнилієм, "то є з католицькою Церквою".13)
Єднання з єпископом Риму, як пишуть свв. Кипріян, Іван Золотоустий, Августин, Єронім і інші, уже в Ш-ому столітті вважалось певною ознакою приналежносте до вселенської Церкви. Тому то, до єпископів Риму їздили, або листовно туди звертались православні єрархи того віку, як св. Діонисій, Кипріян і інші; але також і єретики Монтаністи, Новаціяни, Маніхейці, Сабеліяни, Пелагіяни і т. д., шукаючи єднання з Римом. "Дійсно, до Риму сходились християнські подорожні з усіх сторін, — пише православний проф. Н. Суворов, — щоб провірити й узгіднити церковні порядки, що існували в їх краях, із порядками римськими".14) І ось, папський Рим уже в перших трьох віках християнства являється нормою, згідно з якою треба провірювати й укладати погляди та обичаї помісних Церков.
2. Поглиблення і зріст авторитету папів
В IV-ому віці маємо вже два вселенські Собори, що в попередньому розділі самі за себе говорили про визнавання Сходом першенства римського архиерея. З того часу маємо також гарні свідоцтва великих східніх св. Отців: Єфрема Сирійського, Василія Великого, Григорія Назіянзенського, Григорія Нисійського, про яких була вже згадка вище. Але крім тих світочів первісного й чистого православія, маємо дуже гарне свідоцтво св. Оптата Милевитського (у Нумідії, 384), який проти єретиків донатистів писав: "Ти не можеш заперечити, що знаєш, що єпископська катедра в місті Римі була дана першому Петрові та що на ній сидів голова всіх Апостолів Петро..., щоб у цій катедрі зберігалась єдність усіх, так, щоб інші Апостоли не заступали кожний іншу катедру, щоб так відступником і грішником являвся кожний, хто протиставив би тій відзначеній катедрі іншу".15)
У тому IV-ому віці багато витерпів від аріян і арі-янських імператорів один із найвизначніших стовпів істинного православія — св. Атанасій Великий (f 373), патріярх Олександрії. За свою вірність Христовій науці цей Святий аж пять разів мусів іти на заслання. Але, між тим, покликаний папою Юлієм, сам вибрався до Риму, де й був визнаний законним патріярхом Олександрії. А до ворогів св. Атанасія папа писав: "Чому саме про Олександрійську Церкву нічого не було написано до нас? Чи не знаєте, що такий є обичай, щоб перш усього написати нам... бо те, що ми прийняли від блаженного Апостола Петра, те й вам обявляю".'6)
Року 343 відбувся великий і дуже знаменний по-місний Собор у Сардикії (теперішня Софія у Болгарії). Як пише православний Суворов, "Сардикійський Собор із пошани до памяти Апостола Петра, признав за римським єпископом судебну власть для всієї Церкви... Це мало таке значіння, що у випадку скарги несправедливо осуджених східніми Соборами єпископів, папа, якщо таку скаргу буде вважати обоснованою, може встановити новий Собор, щоб таку справу наново розслідити й вирішити".17) Постанови того помісного Собору мали за ціль унормувати й упорядкувати дотеперішні масові апеляції єрархів до найвищої інстанції у Римі.18) В листі до папи Юлія І, Отці того Собору писали, що найліпше і правильно є священикам із усіх усюдів відноситись до голови, то є — до катедри св. Петра.'9) Сардикійські ж правила, VII вселенський Собор у Никеї 787 p., прийняв за свої і проголосив їх для всієї Церкви.20)
В V-ому віці, крім свідоцтва нових двох вселенських Соборів та крім чудових текстів св. Івана Зо-лотоустого та св. Астерія Амасійського, що їх ми навели вище, варта тут додати свідоцтво св. Кирила Олександрійського (f 444). Цей Святий вислав документи до папи Келестина, що доказували єретичність поглядів і наук царгородського архиепископа Несторія і запитував єпископа Риму: "Чи можна бути в єдності з ним, чи ніхто не повинен мати з ним жадних зносин? Необхідним є, щоб твоє рішення стало для єпископів відоме, як у Македонії, так і на цілому Сході", а запитував він аж далекого єпископа Риму тому, "бо давній звичай велить входити у взаємини з твоїм благочестям".21)
У тому ж віці блаженний Теодорит Кирський, обороняючись перед підозрінням у єресі аріян, отак писав до папи св. Лева Великого: "Якщо Павло, проповідник істини, труба Святого Духа, звертався до великого Петра, ...то тим більше ми, незначні й малі, звертаємось до вашого апостольського [престолу, щоб від вас одержати сцілення ран Церкви, бо вам годиться першенствувати в усьому, ваш бо престіл приукраше-ний багатьома відзначеннями... Особливо украшує його віра... Тому це й ми просимо та молимо твою святість — помогти Церквам Божим загроженим бурею... Я очікую рішення вашого апостольського престолу, прошу й молю твою святість дозволити мені явитись...перед правим і справедливим вашим судом... Я чекаю вашого рішення. І якщо постановите, щоб я стався у тому служенні (аріяни усунули були його з єпископської катедри), то я останусь..."22)
На жаль, цей V-ий вік знаменний для Церкви та для церковної єдности також і тим, що в наслідок перенесення столиці імперії з Риму до Константинополя (Царгороду), напів поганські імператори зачали вважати себе, по старинному поганському звичаю, рівночасно й головами Церкви, "зовнішними єпископами". Такому поняттю, на жаль, почали піддаватись поволі й декотрі єрархи сходу, головно ті, що були ближче імператора і його ласки. Як пише православний кано-ніст Суворов, "Собор 448 р. у Царгороді привітав Тео-досія II (імператора), як первосвященика й імператора".23) Такі імператори, маючи за собою та за своєю римсько-поганською ідеологією частину єрархів, почували себе ще більше правими рядити Церквою і зачали видавати релігійно-церковні декрети та переводити їх у життя насильством та переслідуваннями. Ось, 475 p., імператор Василиск "осудив" усі постанови халке-донського вселенського Собору і погрозами змусив около 500 єпископів дати згоду на такий його поступок. Навіть патріярх Царгороду Акакій, якого папа зараз і викляв за єресь монофізитизму, піддався. "В самому Царгороді, як пише православний Ф. А. Тер-новскій, папа мав своїх однодумців у рядах крайніх ортодоксів... Один фанатичний із них, у час соборо-вого служения патріярха Акакія, пришпилив йому до риз папську анатему; і його на місті вбито... На ана-тему папи царгородський патріярх відповів анатемою... Унійним змаганням візантійських імператорів (які змагались змішати єресь із православною наукою — наша замітка) завжди протидіяли грецькі ревнителі православія".2'1)
3. Єпископи Риму — рятунок борців за православіє
В VI-ому віці маємо два дуже цікаві свідоцтва визнання колишнім істинно православним Сходом не тільки першенства, але й непомильности римської катедри. Перше свідоцтво — це так звана "формула Гормизди". Як у Царгороді патріярхом був єретик Акакій, так у Антіохії імператор Анастасій 512 р. поставив патріярхом Северіяна, також монофізита. Щоб, — будучи під юрисдикцією таких патріярхів-єретиків, — не відпасти від вселенської Церкви, як грецькі, так і сирійські владики звернулись до папи Гормизди за поміччю. До того около 200 монахів підписують листа до папи, називаючи його "патріярхом усієї землі, що займає пре-стіл Петра, князя Апостолів". "Святішому і блаженішо-му на всю земську кулю патріярхові Гормизді, який держить престіл князя Апостолів — Петра", — писали ті монахи. — "Тому, — далі в тому листі читаємо, — що вас поставив Христос Бог князем пастирів і вчителем та лікарем душ... уважаємо потрібним виложити вам наші терпіння і вказати на безсердечних вовків, щоб ви палицею вашого авторитету вигнали їх ізпо-між овець, словом науки зцілили душі та втихомирили їх молитвою... Тому, просимо, блаженіший Отче... пі-дойміться з запалом й ревністю та заступіться за розриване тіло, ви ж бо голова всім, і пімстіться за понижену віру та за потоптані канони. Вам бо дав Бог власть і силу вязати та розрішати".25) Краще не могли б писати навіть сьогодні найбільш віддані папі монахи міста Риму. Не тільки святі Отці перших віків, але й монахи вже досить зісвітченого і сполітизова-ного церковного Сходу в VI віці визнають єпископа Риму "князем пастирів", якого "сам Христос Бог поставив... головою всіх", а цим князем пастирів та головою всіх вірних у Христовій Церкві є єпископ Риму не з інших причин, а тільки тому, що він "держить престіл князя Апостолів — Петра". Отже власть єпископа Риму, це власть Петра. Єрархи-єретики понизили віру та потоптали канони й тому праведні монахи Сходу благають папу, як голову, як учителя віри і сторожа церковних канонів — виступити рішуче проти творців неладу в Церкві, бо йому, себто папі, сам Бог дав власть і силу так виступати.
Щоб рятувати тих, що дрожать за свою приналежність до вселенської Церкви, папа св. Гормизда уложив формулу зєднання, в якій такі владики мали визнати, що на основі "слів Ісуса Христа, який сказав: Ти є Петро, і на цім камені поставлю мою Церкву, — на апостольському (римському) престолі завжди зберігалась несплямлена католицька віра... Ми йдемо в усьому за цим апостольським престолом і визнаємо все, що він визначує та й уповаємо, що будемо гідними перебувати в єднанні з вами".26) Таку заяву підписало около 2,200 єпископів православного Сходу. Про цю "формулу Гормизди" так пише православний В. Болотов: "Ця формула... висловлює переконання, що силою обітниці Ісусової, даної Петрові, — православну віру й надію на спасения тратять ті, хто віддалюється від апостольської катедри; це не тільки заява підчинитись (і це в ній заключається — каже Болотов), "це — зобо-вязання підчинитись усякому доктринальному навчанню, що виходить від святішого престолу, а також обітниця відкидати всіх, що не дали такої обітниці католицькій Церкві, то є всіх, хто не погоджується з апостольською катедрою".27)
Аж дивним стає, як по сьогоднішньому, по като-лицьки, були наставлені 2,200 єпископів тодішного православного Сходу, коли без усякого насильства із боку Риму, самі добровільно підписували таке приречення. Аджеж у ньому визнають вони не тільки те, що св. Петро є основою Христової Церкви та що не через інше, а через Петра в римській Церкві "заховалась несплямлена католицька віра", себто віра вселенської Церкви, але визнають також і непомильність римського апостольського престолу, бо ж заявляють, що "визнаємо все те, що апостольський престіл каже віритий визнавати". Нічого більше не вимагає від своїх вірних римська Церква ані сьогодні, як тільки такої віри й такого визнання, як оце визнання колишніх істинно православних єрархів Сходу ще з VI-го віку.
Друге свідоцтво, це недавно, бо щойно 1896 відкритий у Ечміядзині вірменський текст послання Івана, патріярха Єрусалиму (f 593) до католикоса Альбанії й Кавказу. Патріярх Іван пише: "Що торкається нас, то є святої Церкви, ми маємо слова, що їх Господь сказав Петрові, голові Апостолів, коли передав йому першен-ство віри для скріплення Церков: Ти є Петро... Тому ж Петрові він дав ключі неба й землі; тільки йдучи за його вірою, його учні й учені мужі вселенської Церкви і по сьогоднішній день звязують і розрішають... Такий є привілей особливо тих, що на першому з престолів, пресвятому й чистому, є наслідниками Петра. Вони здорові у вірі і, по словам Спасителя, непомильні'^) ("анскал" значить: "ан — ні", а "скал — по-мильний"). Оце перший раз узагалі єрарх православного Сходу у відношенні до єпископів Риму, ужив терміну "непомильний".
І знову: Петро має першенство віри; таке першен-ство віри мають також і Петрові наслідники на римському престолі, і це не з якої іншої причини, а тільки тому, що вони є наслідниками св. Петра. З тієї самої причини вони також і непомильні як Петро. Це останнє твердження патріярха Єрусалиму незвичайно цікаве саме тим, що він уже в V-ому віці висловив те, що доперва в XIX віці проголосив Ватиканський Собор про папську непомильність. Аджеж так Східня, як і Західня Церква вчить, що тільки Апостоли мали дар непомильности, себто, що кожний Апостол, осібно взятий, був непомильним у вірі. Що ж торкається єпископів Церкви, які є наслідниками Апостолів, то обидві Церкви вчать, що єпископи, кожний поосібно взятий, є помильні. Непомильні вони тільки тоді, коли всі разом проповідують ту саму науку віри на основі Св. Письма та священного Передання Церкви. А оце патріярх Єрусалиму пише, що дар непомильности в вірі мають не тільки єпископи Церкви разом узяті, але має її також кожний ноосібно взятий єпископ Риму, яко особливо відзначений Богом єпископ, як Божий Апостол, як сам Божий Петро.
І ще одну цікаву думку висловлює тут праведний патріярх Єрусалиму. Св. Петро має першенство віри, щоб кріпити інші Церкви. І саме тому, — каже він, — "тільки йдучи за його вірою (себто за Петровим пер-шенством у вірі), ...мужі вселенської Церкви і по сьогоднішній день звязують та розрішають". Отже законно і повноправно знизують та розрішають тільки ті, що визнають иершснстно св. Петра в справах віри і єднаються з ним. Єпископи ж Риму мають особливий і за всіх інших вищий привілей вязати та розрішати, бо вони є "наслідниками Петра".
В VII-ому віці, коли імператор Іраклій силою заганяв єпископів до єресі монотелетів і до неї приступило багато владик, навіть і Сергій, патріярх Царгороду, — тоді св. Софроній, патріярх Єрусалиму (f 638) закликав до себе Стефана, єпископа Дори, випровадив його на верх гори Голготи, взяв у нього присягу вірности, та й висилаючи його до папи Гонорія з інформаціями про насильне поширювання єресі та про дволичність патріярха Сергія, так говорив до нього: "Іди до апостольського престолу, де стоять основи православного віронавчання; поясни все, не один, не два рази, а багато разів... і не переставай просити і благати, доки їхня апостольська премудрість не винесе переможного свого рішення й не вирве з корінням, по канонічному, нову єресь".29)
Ще краще свідоцтво віри Сходу в першенство римської катедри в VII-му віці дає нам св. Максим, монах, ісповідник (f 662), що за спротив імператорській єресі монотелетів, — 5 років терпів заслання, тюрми, а то й бичування воловими жилами, накінець — втято йому праву руку й відрізано язик, як пише про нього з великим пієтизмом Ф. Терновскій.30) І оце той великий подвижник істинного православія пише: "Не називай Пирра (царгородського патріярха) всесвятішим, бо правила віри того не дозволяють. Позбувся святости той, хто по своїй волі вийшов із католицької Церкви. Не дозволено в ніякій формі віддавати хвалу тому, кого за схильність до єресі осудив римський апостольський престіл і виключив до того часу, доки він не звернеться знову до того престолу й доки не буде прийнятий... "Треба надолужити правилам, — пише далі той Святий, — звернути свої благання до святішого папи святої римської Церкви, то є — до апостольського престолу, який від воплоченого Вога Слова та й від усіх Соборів, згідно із святими канонами, одержав повну власть над усіми святими й Вожими Церквами по всьому світу, так, як власть вязати та розрішати".31) Про того св. Максима пише православний історик о. Г. Фло-ровскій: "В Римі Максим мав великий вплив... високо цінили його у Візантії, як великого вчителя і проповідника, що своїм полуміпним словом спалював єретиків. Його поважали і як письменника, особливо ж, як містика й аскета... Максим не був тільки сторожем от-цівського передання, він жив у ньому".32)
Як бачимо, навіть тоді, коли Східня Церква щораз більше занепадала, не бракувало на Сході світлих і духом Божої Церкви наповнених одиниць, які єдино в римській Церкві бачили післанництво одержане від воплоченого Божого Слова, післанництво рядити всі-ми Церквами по всьому світу та й єдиний рятунок для розриваного Сходу бачили в єднанні "із святішим папою святої римської Церкви", яка всю свою власть має від Бога саме через те, що вона апостольська, Петрова.
В VIII-ому віці дуже голосним було на Сході переслідування православних за почитания святих ікон. Послухаймо, що пише про це православний історик Ма-лицкій: Імператор Лев Ісаврянин "726 р. видав був перший указ проти почитания ікон... Особливо енергійний
протест проти імператора обізвався з Риму. Папа Григорій II заявив, що він не залежить від імператора... й він докоряв імператорові іконоборцеві... Поставлений на місце православного патріярха Германа —■ Анаста-сій понищив ікони на свойому патріяршому дворі... Намагання імператора викорінити почитания ікон — скінчилось повною невдачею. Воно довело до зірвання церковного звязку з Римом і з східніми патріярхами"33) Переслідування православних іконоборцями тривало повних 61 років; щойно цариця Ірина (780-802) привернула Церкві мир і навязала нові звязки з Римом. На ЇЇ наполегливі прохання Рим погодився скликати новий вселенський Собор у Никеї 787 р. На тому Соборі, крім затвердження догми про почитания ікон, світло виступає навчання пани Лдріяна І про першен-ство римської катедри, визнане і прийняте Отцями Собору.
Все ж таки і після того Собору, за нового імператора Лева Армянина, іконоборство знову підняло голову і знову розгорілось переслідування. Тоді в обороні первісного і від світської влади незалежного пра-вославія виступили царгородські монахи під проводом св. Теодора Студити. Православний історик П. Малиц-кій пише про того св. Теодора, що "особисті інтереси не мали для нього ніякого значіння, коли йшло про боротьбу за правду".34) І оце той ідейний борець за чистоту православія ось, як писав до папи св. Лева III: "Тобі сказав Христос Бог наш: і ти колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх. Оце тепер місце і час, поможи нам ти, якого Бог на це поставив... Ти маєш силу від Бога, тому, що маєш першенство між усіми, на що ти й поставлений".35) До імператора4ж Михайла він писав: "Сьогодні час... зєдинитися нам із верховною над Божими Церквами римською, а через неї і з іншими трьома патріярхами... Хай правиця ваша... при-каже прийняти пояснення від старинного Риму, як це робилось від давна й від початків, по переданні Отців. Бо там... найвища між Божими Церквами, на престолі якої засідав Петро".36) А під кінець життя той Святий писав до Риму свойому другові, архимандриті Василієві: "Просимо помагати нашій Церкві посередництвом у святішого римського престолу... Як один є Господь, одна віра й один Бог, так, розуміється, і Церква одна, хоч вона очолювана у вас... Ти разом із апостольською головою Христової Церкви 'показав себе богоугодним ревнителем у Господі".37)
Думаємо, що таке блискуче свідоцтво, наведене навіть у православних виданнях у Петрограді, зовсім вистачає на те, щоб показати, яке було відношення православного Сходу до римського первосвященика в VIII-ому столітті та на початок IX століття, коли то, як пише православний А. П. Доброклонскій, "східня єрархія, у великій більшості, ставилась усе більше уступчивою та податливою абсолютизмові імператорів".3")
Як бачимо, навіть і тоді ще, коли дух правдивої і істинно православної церковности погасав у душах і серцях єрархії, сильно палав він у душах і серцях монахів, які не шукали особистих користей у догоджу-ванні земським царям і вельможам. І оце вони, а головно св. Теодоро Студит, самостійність, житьовість і правдивість Східньої Церкви бачили в єднанні з апостольським престолом у Римі. Не тому, що це Рим, і не тому, що там сидить перший ізпоміж єрархів, а тільки тому, що римська Церква — "найвища між Божими Церквами, бо на її престолі засідав св. Петро", а через Петра і папі Левові III "сказав Христос Бог наш: ...утверджуй братів твоїх". Читаючи ті слова св. Теодора, мається вражіння, що він писав їх не в VIII-ому, а в нашому ХХ-ому віці та й що писав їх не в Царгороді, а просто в Римі, в соборі св. Петра, такі вони наскрізь сьогоднішні, католицькі, папські.
4. Поступне заломання єрархії Сходу
В IX й Х-ому віках уже зовсім явно виступає ця слабість єрархів Сходу, так звана "візантійська недуга", коли імператори намагались "перетворити Церкву в служебну силу імперії".39) Минувся "золотий вік" розквіту Церкви на Сході, щораз менше було святих і відданих Христовим ідеалам єрархів і великими кроками наближалась темна ніч, що опісля й залягла на східню Церкву. Проте і в тому часі є ще деякі проблески, що насвітлюють віру Сходу в першенство св. Петра, а тим самим — і в першенство єпископів римської катедри. Ці проблески вже затрачуються й рідшають, бо імператори щораз більше поневолюють Церкву і, як пише православний А. Доброклонскій, тільки єпископи Риму мужньо протиставились таким деспотичним намаганням імператорів.40)
Дуже замітне в IX віці є свідоцтво св. Никифора, патріярха Царгороду (f 815), що в боротьбі проти єресі іконоборців та проти імператора єретика, Лева Армянина, спирався на помочі монахів св. Теодора Студити. Оце він, пишучи про почитания св. ікон, покли-кується на І вселенський Собор у Никеї (325 p.), доказуючи його повагу з того, що відбувся він "законно, під предсідництвом легатів старинного Риму, без котрих жадна догма... не буде переведена в життя, бо вони (римляни) мають першенство священства, а цю гідність передали їм два найвищі Апостоли".41)
Св. Методій, патріярх Царгороду (843-847) уложив формулу приєднання до Церкви тих, що від неї відпали. В цій формулі пише св. патріярх: "Господи, Боже наш, що ключі Твого Царства передав Петрові, начальникові Твоїх Апостолів і на ньому поставив Твою святу Церкву та й благодаттю Твоєю дав йому власть розрішати і вязати на землі, просимо Тебе..."42)
Св. Ігнатій, безпосередній перед Фотіем патріярх Царгороду (846-857), у свойому листі до папи Николая І пише, що для лікування людських недуг і ран — лікувальна штука поставила багатьох лікарів; і потім продовжує: "Між членами ж Христа Бога і Спасителя, що є Головою всіх (членів), і обручником католицької і апостольської Церкви — одного тільки і єдиного вибраного ...лікаря, твою братську і батьківську святість поставило найвище й найсильніше Боже Слово, коли Петрові, найвищому та найсвятішому голові Апостолів сказано: Ти є Петро... Такі блаженні слова не самому тільки князеві Апостолів... призначило, але через нього передало їх усім первосвященикам римської столиці, що будуть слідувати після нього".43)
Оце майже напередодні поділу Церкви три патрі-ярхи Царгороду ще все отверто визнають першенство римського ерарха та й визнають його на тій підставі, що саме Боже Слово поставило Петра головою Божої Церкви, а римські єрархи є паслідниками св. Петра, обдаровані повнотою І Іетрової власти.
Одне з найкращих свідоцтв визнавання першенства римського архиерея єрархами Сходу в IX віці, дають нам Апостоли Словян, свв. брати Кирило й Методій, сини Візантії і співтовариші Фотія. Коли ті два брати ширили християнство на Моравії й у Панонії в словян-ському обряді та запроваджували словянську богослуж-бу, тоді накинулись на них німецькі латинські єпископи й обвинуватили їх перед єпископом Риму, яко єретиків. Свв. Кирило й Методій вибрались до Риму, щоб оправдатись. Православний проф. Іван Огієнко подріб-но описав, як величаво прийняв їх у Римі папа Ад-ріян І, як урочисто похвалив їхню місійну працю між Словянами і, наперекір обвинуваченням латинських єпископів, затвердив словянський обряд та словянську мову в богослужбах. "Це був величній момент не тільки в житті Костянтина (Кирила), але і в історії цілої словянської культури: верховний голова західньої Церкви, сам папа римський визнав ідею св. братів — щоби богослуження правити живою народньою мовою — правдивою, згідно з заповітами Св. Письма, а самі переклади — достойними благословення".44) Той сам проф. Огієнко зазначує, що "Західня Церква визнала Костянтина (Кирила) святим зараз же по його смерті", а згодом і св. Методія. За римською Церквою пішли різні словянські Церкви, проголошуючи обох братів Святими і плекаючи їхній культ. Одна тільки Візантія не проголосила братів Святими і до сьогодні не вважає їх Святими.45) Католицький історик Ст. Томашівський пише: "Неначе за кару, що вони не дали себе вжити за знаряддя державної і церковної політики Михайла III Пяниці і Фотія, візантійська Церква не лише не умістила їх імен поміж Святими, але й у своїй літературі не переховала буквально ні одної власної згадки про них".46) Замітне є також і те, як пише згаданий проф. Огієнко, що в XVII столітті на словянських землях, головно в Московщині підо впливом Візантії викреслювано память обох тих словянських братів.47) Справді, "неначе за кару" так поступив із ними пізніший Цар-город-Візантія. Бо ті св. брати і своїм поступуванням виявили своє визнавання першенства єпископів Риму, а ще краще потвердили це історичним документом. Оце, св. Методій, як твердить православний учений словянознавець проф. А. Павлов, особисто, або через одного із своїх учнів, переклав грецький текст Номо-канону-Кормчої Книги на словянську мову. Св. Методій, пояснюючи 28 правило халкедонського Собору, до перекладу самого тексту долучив отаке своє власне визнання: "Не є вірним... що святі Отці дарували першен-ство старому Римові з тієї причини, що він був столицею імперії. Воно прийшло згори, це першенство походить від Божої благодати. Бо завдяки ступневі своєї віри голова Апостолів, Петро, удостоївся іпочути оці слова з уст самого Господа нашого Ісуса Христа: Петре, чи любиш мене? Паси вівці мої. І саме за це одержав він провідне місце і першу катедру між єрархами... Крім того, знаним є, що... гідність і важність священи-чої єрархії установляються не ласкою світської влади, а Божим вибранням і апостольською властю... Ось, чому привілеї старинного Риму триватимуть до кінця; так думають усі Церкви. Тому то силою свого першенства римський первосвященик не є обовязаний бути прияв-ним особисто на всіх священних Соборах, але без його участи... в особі його заступників, жаден вселенський Собор не є важний, і він особисто потверджує постанови Соборів".48)
Чи треба нам, Словянам і Українцям, кращого свідоцтва, як оце свідоцтво св. Мстодія? В ньому маємо оригінально, в мові наших батьків, підкреслено ще раз, що першенство Риму і його єрархів — походить не від світської влади, ані навіть не від Соборів, а просто від Божої благодати, і то через св. Апостола Петра. Петро й завжди тільки Петро та Богом дана йому найвища влада в Церкві — згадується в звязку з римською ка-тедрою, як основа її першенства. Справді, чудовий відгомін науки первісного православного Сходу, науки святих Епіфанія, Єфрема, Василія, Івана Золотоустого й інших світочів Церкви перших віків. Оце й була та "Грецька Віра", що її прийняв св. Володимир та наші предки.
Але, чи не найцікавіше буде свідоцтво самого Фо-тія, що започаткував остаточний розрив між Царгоро-дом і Римом. Фотій (f 891), доки ще не мав спору з римським папою, доки ще надіявся, що той визнасть його законним патріярхом Царгороду, зовсім ясно визнавав, як першенство св. Петра, так і першенство його наслідників, єпископів Риму. Оце, 861 р. в церкві св. Ірини в Царгороді, в своїй проповіді говорив: "Оце маєш Петра... що під клятвою вирікся Учителя... Але богатство сліз змило пляму виречення й так не випав він із гідности голови апостольського хору й поставлений був скалою в підвалинах Церкви та й ключником неба найменувала його Правда".49) Та й узагалі св. Петра називає він завжди ^першим із учнів", "головою Апостолів", "князем Апостолів", що є "головою всіх Церков". Навіть коли бачив, що багато єрархів є проти його піднесення до патріяршої гідности із стану мирян, тоді Фотій пише до папи Николая І листа, шукаючи поєднання з ним і називає папу "своїм батьком духовним... якому повинуватись є гідне і святе".50) І хоч у листі до патріярха Захари дає Царгородові титул "нового Єрусалиму", все ж таки у тому самому часі, 861 р., в листі до князя Асутія катедру римську називає "первоначальною катедрою".51) Фотій, як побачимо нижче, сильно підірвав одність Церкви, але все ж накінець завернув із небезпечної дороги розбивання Церкви та помирився з Римом. Після його смерти Царгород іще повних 150 років жив у злуці з Римом, а патріярхи Царгороду визнавали над собою зверхність римських архиєреїв.
В Х-ому віці, пів століття після Фотія, маємо три цікаві свідоцтва! визнання першенства єпископів Риму на Сході. Перші два свідоцтва це листи й поведения Николая Містика, що двома наворотами був патріяр-хом у Царгороді (895-906, 911-925). Николай Містик вів тяжку боротьбу з імператором Левом VI (Мудрим), який одружився по четвертий раз, що було проти канонів східньої Церкви. В західній Церкві таке подружжя було дозволене й папа Сергій III (904-911) дозволив імператорові одружитись по четвертий раз. Із того приводу патріярх Николай Містик у кількох листах докоряв пізнішому папі Анастасію III (911-913) за таке помилкове позволения Риму дане імператорові Сходу, але все ж не зірвав із Римом і не виповів послуху своєму найвищому зверхникові. Бо оце в листі до папи Анастасія III, докоряючи йому за помилкові кроки Риму в звязку з четвертим подружжям імператора, він визнає, що римські єпископи "держать у себе привілей церковної зверхности".52) Це своє визнання він потвердив і ділом, бо оце просив папу Івана Х-го прислати легатів до Царгороду. Легати прибули й на Соборі, на якому заборонено четверте подружжя, вони спільно з патріярхом Николаем Містиком відправили урочисту соборну Літургію. Крім того прямого єднання з єпископом Риму, ось як виявив патріярх Николай Містик свою думку про першенство римських єпископів: "Не злегковаж собі римського єпископа так, як нас — писав він до Симеона Болгарського; — шануй його науку, щоб верховні Апостоли, коли його не вшануєш, не прийняли образу його за свою власну,— щоб не поглянули на тебе з гнівом. Коли ти справді шануєш їх у всьому, тоді шануєш того, хто сидить на їхньому престолі".53) А не забуваймо, що Николай Містик — це учень Фотія. Хоч і боровся він проти помилкових потягнень Риму, все ж не зривав з Римом, а тільки дорогою переконувань і прохань намагався вияснити справу та зберігати законні звичаї східньої Церкви, чим і захоронив усю вселенську Церкву від нового роздору.
З тих самих часів маємо цінне догматичне свідоцтво єпископа Ілії з Анабари в Мезопотамії, списане 920 p.: "Чому Христос, будучи сам скалою істини, поставив другу скалу головою будівлі? Він приукрасив також і Симона іменем скали, бо Христос — камінь віри, мав піднятись до неба... тому це Він установив Свого намісника на землі й назвав його каменем будівлі... Він (Симон) є образом і особою Свого Вчителя й Господа на землі та й посередником між нами й Сином та первосвящеником... Власти Вар йони Христос досі не відняв".54)
Оце одне з останніх свідоцтв віри колишнього православного Сходу в першенство св. Петра й останнє
чудове підкреслення тривалости Божого обявлення в особі св. Петра. "Бог-Камінь" Старого Завіту, настановив Христа Каменем Нового Завіту, щоб Він був образом і особистим відпоручником Свого Отця та посередником між Богом і людьми. Христос же, Камінь Нового Завіту, як пише єпископ Ілля з Анабари, настановив Петра й назвав його таким самим Каменем, щоб він із повірення Христа виконував те саме, що виконував Христос із повірення Свого Отця, себто, щоб Петро був "образом і особою (особистим відпоручником) свого Вчителя й Господа на землі та й посередником" між Христом і людьми. А ця гідність і власть Петра-Каменя триває і по сьогодні, бо Христос ні по сьогодні не відняв її Петрові. Отже видно, що по думці єпископа Ілії, Апостол Петро і по сьогодні рядить Христовою Церквою та виконує дане собі повірення. Справді зворушливий останній відблиск ясної віри колишнього істинного православія, яке от-от мало вже похилитись до земші й каменем заснути на довгі віки. Бо оце в ХІ-омуївіці зачався остаточний поділ Церкви і прийшло нове^православіє, яке перечеркнуло, заперечило й відкинуло всю віру первісного православія в першенство св. Петра та його наслідників.
