Знову сльози та всепрощення! Знову повернення в обійми отця. Знову вечеря та весільний бенкет! Слава довготерпінню Твоєму, Господи! Слава поблажливості Твоїй, Владико! Слава щедродайності Твоїй, Святий! Оце, браття, з нами воістину звершилося те, що тільки в притчі предрікав Господь. Чоловіко­любний Небесний Отець вийшов із своєї найдальшої, найпотаєм­нішої світлиці, здалеку угледів, як ми, сокрушені, повертаємося до Нього, і, прибігши, милосердно кинувся нам на шию й обцілував нас, а на знак повного замирення зодягнув нас у первісний одяг виправдання, дав перстень первісних заручин, нагодував нетлінною поживою і повелів, щоб нами раділи всі ангели та святі.

Ось чого ми сподобилися! А чи багато потрудилися? Та й те, що зробили: чи було воно наше? Господь закликав нас говіти: це діло Його доброти. Ми послухали цього зову не без Його співдії. Тоді потрудилися в говінні — теж допомогла Його благодать. Чи нашим було те, що ми сумлінно перевірили своє життя, розди­вилися його в світлі Божих заповідей, осудили й оплакали все, що не узгоджувалося з ними, і, скинувши ввесь тягар гріхів до ніг Христа Спасителя, котрий невидимо слухав нашу сповідь, твердо вирішили більше не сквернити себе гріхами та не гнівити ними Господа? Тільки тоді, коли ми це вирішували, наша воля та сила діяли спільно. І за таку дрібницю ми одержали всі милості. Бо саме це рішення відчинило Йому двері до серця, коли Він до нього стукав. Спаситель увійшов і вечеряє з нами, прийшов і сотворив у нас обитель, за своїм істинним словом: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56).

Так мало зусиль, а такі великі дари. Тепер ми й поготів повинні довести, що гідні такого дару. Блудний син, щиро розкаявшись і повернувши собі отчу милість та права синівства, більше не кидався нерозважно розтринькувати майно, котрим йому знову дозволили володіти. Пам'ять про колишній нерозум навчила обачности та уважности. Наслідуймо ж цей його приклад та працюймо ревно, щоб утриматися нам у домі Отця, в Його волі, слухаючись Його та Йому догоджаючи. Пильнуватимемося та свято берегтимемо слово, котре ми так часто перед Ним повто­рювали: «Не грішитиму більше! не грішитиму більше!» Не по­пускаймо собі та не потураймо, щоб не спіткнутися нам знову на тому, що вже засудила совість і оплакало серце.

Забігаючи думкою вперед, обіцяйте собі не пільги й поту­рання, а додавання труду до труду й подвигу до подвигу. Не вподібнюйтесь до тих, котрі, закінчивши говіти, немов скидають із себе невільницькі кайдани та далі живуть безжурно й привіль­но, зовсім не пильнуючись. Якщо сподобилися святого причастя, то вбачайте в цьому не кінець, а початок трудів і подвигів. Вважайте, що ви такі самі, як розладнана машина, котру сьогодні врешті полагодили. Настав час праці, а не її кінець. Намірилися бути в усьому справними перед Господом, то й працюйте над цим, згадуючи все, що Йому обіцяли, коли розкаювалися, та змушуйте себе неухильно це виконувати. Хто обіцяв молитву — моліться, хто піст — постіть, хто добродійство — добродійте. Й кожен, хто пообіцяв у своєму серці щось добре, робіть це, не шкодуючи себе, щоб завжди сміливо, не ніяковіючи, звертати очі свого ума до Господа, котрий випробовує серце й нутро.

Якщо ми прийняли Господа, намагаймося всіма силами втримати Його в собі. Обіймімо Його неустанною пам'яттю про Нього, присвячуймо Його славі кожну нашу справу й працю, з насолодою перебуваймо в усіх священних чинах, котрими Він зодягнув наше життя. Коли так робитимемо, тоді Він зможе заволодівати нами щоразу то більше — силу за силою, щоб, урешті, з'єднавшись із нами, вчинити нас єдиним із собою. Коли випити ліки, вони спершу оживляють центр життя, а з нього — все тіло, зцілюючи в ньому член за членом, так поступово діє в нас і Господь, якого ми сьогодні прийняли, поки не наповнить нас собою, однак за умови, що всяке зусилля чинитимемо не инакше, як з Його волі, на догоду Йому.

Тоді збудеться з нами обітниця Господа: Він «поселиться в нас, і посеред нас буде ходити» (2 Кор. 6, 16). Він ходитиме в нас, а ми носитимемо Його, Він триматиме нас і керуватиме нами. Як хмаровий стовп, що був серед ізраїльтян, керував усім, що вони робили, або, як у видінні пророка Ісаї, тварини й колеса рухалися туди, куди спрямовував їх той, що возсідав на них, так і в нас Господь буде «хотіти і діяти за своїм уподобанням». О, даруй, Господи!

Одначе, це — блаженна обітована країна. До того ж часу — труд і піт на славу Господа, на які й призначимо себе віднині, молячи того, хто дав нам споживати своє Тіло, щоб проник в усі наші члени, всі суглоби та нутро, в серце, спалив у нас терня прогрішень, і вчинив нас своїм домом, а не домом гріха.

Нехай так станеться з нами за благодаттю й чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, якому слава з Отцем і Святим Духом на віки! Амінь.

16 лютого 1863 р.

 

Ще одне слово на той самий день

Нині ви сподобилися Господньої трапези й у святому причас­ті прийняли Владику. Яка ж велика Божа милість! Хоча слова тепер не доречні, та годі втриматися не закликати вас визнати, яка це велика милість, і належно скористатися нею.

Душа наша — створіння спрагле, а Господь тамує спрагу. Прийшовши до нас, Він приніс нам повне задоволення. Це вода: хто її нап'ється — не матиме спраги повіки, за Його обітницею. Господь у вас — світло відання; Господь у вас — широта любови; Господь у вас — радість і мир; Господь у вас — уповання слави. Чого ще шукати? До чого пориватися серцем? Утримайте Госпо­да, що вам дарував себе, і доволі.

Втримайте Господа й насолодіться ним. Не поспішайте пе­рейти до инших речей. Не давайте думкам розпорошуватися, ні  не потурайте бажанням, ані не попускайте відчуттям. Нехай триває ваша духовна радість від молитовного перебування з Господом. Ваша душа шукала Господа, й Господь бажав душі вашої, ось ви тепер разом, не залишайте ж Його.

Коли прийде дорогий гість, чого б ви лише не зробили, щоб йому було приємно і щоб він довше перебував у вас? Оце ж Господь навідався до вас, а чи є хтось дорожчий за Нього? Доберіть же способу догодити Йому й не відганяйте від себе. Знаєте, що Йому до вподоби, те й пропонуйте Йому. А все, що Йому не подобається, проженіть від себе. Господь любить сми­рення, лагідність, справедливість, миролюбність, чистоту, терпін­ня, поступливість, працелюбність, стриманість: потрудіться здобу­ти це все й піднести Йому. Та не любить Він заздрощів, ворожнечі, гордощів, марнославства, неуважности, лінощів, гніву, нестриманости: отже, від цього всього стримуйтеся. Тоді Він назавжди залишиться з вами, а з Ним і вдоволення.

Ми шукаємо повного вдоволення серця, проте ніде инде не задовільнимо його так, як у Господі. Господь для нас є всім. Він наше життя, наше світло, наш спокій, наша радість, наша сила, наш захист — Він усе, що є в нас. Нині Він прийшов, щоб наповнити нас всіма благами. Спожили ви Тіло Господа — побачте, що благий Господь. Побачте й нікуди більше не спрямо­вуйте свого серця. Наслідуйте душу, що її в Пісні пісень зображе­но як молоду. Ось описано стан душі, що знайшла Господа: «Відчула я, каже, що Він наблизився, і нутро здригнулося у мені; почула його голос — серце моє затрепетало. Ім'я Його для мене як миро, що скапує, і Він весь — бажання та розкіш» (розд. 5)! До цього й ви покликані нині — знайти серцем своїм спокій у Господі.

Хай не спокушає вас лукавий задовільнити своє серце чимось иншим. Та сама душа з Пісні пісень, яка, минаючи Господа, даремно шукала того, чого бажало серце, визнає — щоб і ми повчилися — свою помилку: «Шукала я Його в самій собі, в своїх досконалостях внутрішніх і зовнішніх і не знаходила. На моїм ліжку вночі шукала я Його; проте, шукала — не знайшла Його. Тоді я сказала собі: встану, обійду місто, втішатимуся загальними втіхами та насолоджуся всіма благами світу; і там шукала, і не знайшла Того, кого серце моє любить. Шукала — не знайшла я Його. Піду по вулицях та по майданах шукатиму я Того, кого серце моє любить; пошукаю задоволення в громадських справах і в затишку родинного життя; проте й там не знайшла я Того, кого серце моє любить/ Шукала — не знайшла я Його!» Як же вона врешті знайшла Його? «Ледве, — каже, — повз них пройшла я і знайшла Того, кого любить моє серце. Коли я відвернулася від усього й полинула до єдиного Господа, знайшла Того, кого серце моє любить. Схопила я Його й не пустила» (див. тл. 3).

Чи бачите, як міцно — знайшовши після стількох марних пошуків — вона тримається за Того, в кому знайшла свій спокій і задоволення. А нам Господь дає Себе й без особливих зусиль, без випробувань. Повчімося ж на чужих помилках і не наважуй­мося шукати задоволення деинде, коли, за Божою милістю, самі посідаємо джерело будь-якого задоволення. Говорить Господь: От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною (Од. З, 20). Ця вечеря — найбільше задоволення. Втішайтеся ж цією вечерею та не шукайте инших насолод. Опережіть чресла ваших помислів і здобудьте звичку все зосереджувати в єдиному Господі. На те Він і прийшов сьогодні до вас і дозволив вам запричаститися Його саме так, щоб, споживши Його Тіло, позбулися ви всіх инших бажань. Прислухайтеся до цього поклику й у глибині серця скажіть: відтепер ми твої, Господи, й не хочемо нічого, лише бути завжди в Тобі та з Тобою! Амінь,

9 березня 1863 р.

Ще одне слово на той самий день

Слава Тобі, многомилостивий Господи! Небагато ми потру­дилися, зате яку одержали милість! Сам Господь перебуває з нами і в нас. Сам дав нам те, що обіцяв: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити (2 Кор. 6, 16). Чи запитати й вас: хіба не знаєте, що ви віднині храм Божий (1 Кор. З, 16). Якщо вірний має свідчення в собі, тим паче має його той, хто прийняв Господа. Праведний Симеон, тримаючи на руках немовля Ісуса, визнав: Нині бачили очі мої Твоє спасения (Лк. 2, ЗО). Чи ж не вам побачити та відчути це спасения, коли ви не руками, а душею й серцем прийняли не впокореного, а прославленого Господа Ісуса? Коли місто спо­дівається приходу царя, й усі знають, що його ще нема, то виглядають, а коли він прщце, всі в один голос кажуть: Уже тут він! Так і ми зі страхом і трепетом чекали Господа й клопоталися про те, як Його гідно прийняти. Оце Він прийшов, а ми Його прийняли. Промовмо ж нашим єством це радісне й урочисте визнання: уже тут Він!

Уже тут, у внутрішній комірчині вашої душі. Не порушмо ж спокою Господа! Й не відходьмо від Нього та не турбуймо Його непотрібною метушнею. Зосередьмося на Господеві, нічим не клопочучись, потурбуймося про те, щоб усунути все, що неприєм­не Йому, й намагаймося огорнути Його тільки тим, що Йому подобається, і так утримаємо Господа в собі назавжди.

Він уже тут, а з ним усі Його спасенні щедроти, котрі Він приносить із собою в кожну душу, що Його прийняла. З Ним усепрощення, всиновлення та безсумнівне запевнення вічного блаженства. Про це свідчить те, що ми відчуваємо дотик духовних благ, котрі знаменують Його присутність у наших душах і серцях. А саме: мир, глибокий мир, що охопивши душу, тримає її так, що вона не хоче бачити нічого ні в собі, ні навколо себе, крім Того єдиного, котрий тепер наповнює всю її собою; духовна радість, солодкість духовна, яку приносить причастя Того, хто скасовує всі инші насолоди, і душа не тільки байдужіє до всіх земних.утіх, а й починає їх нехтувати. Духовне просвітлення, напоумлення, потрібне кожній душі, воно виразно закарбовує в пам'яті те визначення істини, що забувається або вкривається сумнівом, те правило життя, яке повинно повніше виявлятися в наших ділах, та справа, яку треба жвавіше почати й закінчити; моральна сила, почуття мужности, готовість до боговгодних діл, не шкодуючи сили й не лякаючись перешкод, з якою душа відчуває в собі тихо вимовлене слово апостола: Хто відлучить мене від Божої любови? Ніхто й ніщо, ні муки, ні сама смерть.

Усе це, повніше чи слабше, дарує Господь кожній душі-причасниці. Не обділяє жодної, кожна одержує своє, залежно від зусиль, сокрушення та наміру догоджати Богові. А це тільки насіння, тільки зародок того, що було нам обіцяно. Не відвер­тайте уваги, не метушіться, не повертайтеся назад. Надійтеся на Господа, й Він ще щедріше наповнить вас своїми благами. Не можна дати нам всього відразу, бо вже не раз ми були невірними. Рішучіше доведімо свою вірність і до того, що нам вже дано, додасться ще з лишком. Господь хоче заходити до нас не вряди-годи, а поселившись, перебувати в нас і з нами, як обіцяв. Затри­маймо ж Його, і Його дари зростуть в нас до міри повноти їх у Ньому самому (Еф. 4, 13). Затримаймо, відженімо все, що змуси­ло б Його покинути дім нашої душі, а натомість оточімо Його тим, що спонукало б милостиво промовити: тут спочинок мій! Тут оселюся! А для цього зробімо так: хвалячи, благодарімо Його за цей несказанний дар, вінець усіх дарів, який Він підніс нам, недостойним за природою й благодаттю; віддаймо Йому самих себе, як Він нам себе дав; принесімо Йому в жертву всі душевні здібності, всі сили тіла, весь наш здобуток, щоб і на нас, на всьому, що в нас є, сяяло Його ім'я, і не залишалося нічого, що Йому не належало б, і щоб кожен з нас міг без похвальби сказати: Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

Уже відтепер берімося за виконання того, що обіцяли Йому, коли сокрушалися, — виправлення всіх своїх недоліків — у ділах, у відчуттях і в настроях. Щоб це засвідчити та здобути успіх, відмовмося вже тепер від суєтних звичаїв, відкиньмо погані звички, припинімо підтримувати зв'язки, що не доводять до добра, змінімо всі порядки в своєму житті, щоб инакше поводи­тися вдома та в товаристві. І не тільки на якийсь час, а на все життя. Нехай це буде не спробою, а непохитним законом, що визначає нашу поведінку. І в цій рішучості не дозволяймо собі ані на йоту відступити, щоб навіть не промайнула думка змінити щось із установленого через якісь людські міркування.

Проте найважливіше: прикуймо до Нього свою увагу й, бачачи безнастанно Його в своєму серці, звертаймося до Нього неперервною молитвою, освячуючи нею кожне діло та присвячуючи його Господеві, дозволяючи Йому єдиному діяти в нас та випрошуючи в Нього сил на будь-яке діло, що Йому до вподоби.

Налаштувавшись так, урешті, з Його допомогою, справді змінимо та виправимо своє життя, як Йому подобається і як Він бажає, для чого й призначені всі Його благодіяння, для чого й служать усі наші труди та подвиги. Не дозвольмо, браття, знех­тувати це бажання Господа, хай недаремно Він очікує від нас зміни життя. Не дозвольмо, щоб ці ноги, котрі часто ходили до церкви, знову звернули на дороги непокірливости, щоб руки, котрі здіймалися, молячи про помилування, знову простягайся до забороненого; щоб ці очі, котрі бачили страшне таїнство, знову дивилися неправедно; щоб ці вуста, котрі прийняли Тіло й Кров Господа, знову говорили пусті й бридкі слова та хулили; щоб це серце, до котрого навідався Господь, знову полонили негідні бажання та пориви. Тому й Господь з нами і повсякчас готовий помагати нам. Якщо справдиться Його бажання, то не будуть марними й наші сподівання: і буде плід — наше освячення тут, а за нього вічна радість там.

Коли лукавий гріх налягатиме на нас, спокушаючи, не підда­ваймося йому; коли він нападатиме з більшою силою, відвер­німося від нього, згадавши суворе слово апостола: «...Коли ми, одержавши повне спізнання правди, грішимо добровільно, то вже немає за гріхи жертви, а якесь страшне очікування суду й вогонь помсти палаючий, який має пожерти супротивників. Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився, за звичайну, і Духа благодаті зневажив? Знаємо того, хто мовив: «До мене належить відплата, я відплачу. Страшно впасти в руки Бога живого!» (Євр. 10, 26-31).

Отож, коли ми зі страхом і трепетом приступали до святих таїнств, живімо й далі зі страхом і трепетом, щоб Господь завжди перебував із нами, а ми з Ним. Нехай кожен, повсякчас засилає усердну молитву до найсолодшого Господа, з гарячою вірою та відданістю кажучи до Нього: «Велич душі моєї! Радосте духу мого! Найсолодший Ісусе! Будь завжди зі мною і в мені, і всесильною Твоєю десницею тримай мене біля Тебе й у Тобі. Щоб я, пристав­ши до Тебе, Господа мого, був одним духом з Тобою, щоб у Тобі, про Тебе та з Тобою були всі помисли мої, слова й діяння; без Тебе бо не можу нічого вчинити. Щоб я жив не для себе, а для Тебе, мого Владики й Благодітеля; щоб усі чуття мої душевні й тілесні не мені служили, а Тобі, моєму Творцеві; й усі мої сили, душевні й тілесні, нехай служать Тобі, Відкупителеві Моєму; й усе життя моє, до останнього мого подиху, нехай буде на славу преславного імени Твого, Боже мій!» Амінь!

7 березня 1864 р.

Ще одне слово на той самий день

Ви сподобилися нині великої Божої милости — запричаща­лися святих животворящих Христових таїнств. Адже з цим при­частям сам Господь увійшов у вас і оселився у ваших серцях. Яке це велике й невимовне благо! Ми не наважувалися б навіть думати про таке, якби Господь сам не сказав: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому. (Йо. 6, 56). Так воно і є, за словом Господнім, із кожним, хто говів, висповідався та запричастився святих Христових таїнств. Так воно є і з вами.

Те, що ви прийняли, — це Тіло й Кров Господа; а де Тіло й Кров Господа, там і Він сам. Здається, що ви прийняли хліб і вино, а насправді це Тіло й Кров Христа. Коли Спаситель уперше причащав святих апостолів, то Він теж подав їм хліб і вино, проте, коли подавав, сказав про хліб: «Це — Моє Тіло», — а про вино сказав: «Це — Кров Моя». А оскільки Він Бог, то як Він сказав, так воно й сталося: хліб став Тілом, а вино — Кров'ю, тільки зберігся вигляд хліба й вина. А Господь Ісус Христос, як був тоді так і тепер є тим самим Господом. Як тоді Він причащав святих апостолів, так опісля причащав і причащає всіх вірних. Це Він приходить на літургії і звершує таїнство: тут тільки руки та голос архиєрея чи священика, а діє сам Господь. Він сам наказує хлібові стати Тілом, вину — Кров'ю, і так стається. Потім Він сам причащає: наші тільки руки й ложечка, причащає ж через них сам Господь. I вас Він сам причащав своїми справжніми Тілом та Кров'ю. Так Він сам оселився у вас і став у вас мешкати.

Чи бачите, яка велика Божа милість приходить до нас у святому причасті? Про цю велику милість і поміркуйте тепер із серцем, сповненим подякою та благоговінням.

Може, вам стає моторошно, коли думаєте, що Господь пере­буває у вас, або вам важко навіть помислити, як це Він у вас? Але так воно є насправді. Це не люди вигадали, а Він сам про це сказав, тому це й називається дивним і предивним таїнством.

Дивне не тільки це, дивне ще й те, що в кожному з нас є не частина Господа, а Весь Господь, але так, що хоча Він є в кож­ному з нас, однак сам не розділюється й не помножується, а залишається цілісним і неподільним. Так як я зараз вимовляю якесь слово, а кожний з вас чує це слово й сприймає його цілим. Моє слово одне й вимовляю його один раз, а воно входить у кожного з вас, і входить ціле, не частина його, а ціле слово. Нехай би тут стояла навіть тисяча людей, всі почули б і сприйняли ціле моє слово, а не якусь частину. Так і в святому причасті: скільки б людей не причащалося, всі причащаються від єдиного Тіла, й усі приймають Його ціло, а не якусь Його частину. І приймають цілого Господа, а не частину Його, а сам Господь через це не розділюється, а залишається цілим і нерозділеним. Візьміть, наприклад, декілька дзеркал і поставте їх на сонці. В кожному дзеркалі відбиватиметься ціле сонце, а не частина його й хоч би поставити безліч дзеркал, у кожному відіб'ється ціле сонце. А саме сонце через це не пошкодиться, не зникне, а залишиться цілим і неподільним, одним і тим самим. Так і в святому причасті: скільки б вас не було, кожен приймає всього Господа, а сам Він цілісний і неподільний, всюди є і все наповнює.

Отож бачите, чого ви сподобилися: Господь є у вас! Благо­даріть же Господа за цю милість, кажучи в своєму серці: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Та подумайте про те, щоб не потурбувати Господа. Коли приходить якийсь великий гість, ви поводитеся скромно, говорите поважно: а тепер ось Господь навідався до вас, а хто є більший від Нього? Глядіть же, не метушіться й не відволікайтеся, поводьтеся благоговійно, з острахом, особливо сьогодні. Та не тільки про це думайте, а й про те, щоб зробити щось приємне для Господа. Коли приходить гість, ви вітаєте його й пропонуєте тільки те, що йому приємне: ось тепер і Господеві пропонуйте те, що Він любить. А що саме Він любить? Любить усе добре та благословляє його, а від усього недоброго відвертається та спопеляє його гнівом. Приносьте ж йому все добре, що тільки надумаєте. Один хай прийде та скаже: «Господи, я не нарікатиму більше та не сваритимусь, а буду спокійний і лагідний». Другий нехай скаже: «Я, Господи, не буду більше вилежуватися та байдики бити, я почну працювати, не покладаючи рук». Третій хай скаже: «Я, Господи, більше не гордуватиму иншими та не зневажатиму їх, я смирятимусь і вважатиму себе за найгіршого». Четвертий хай скаже: «Кину я, Господи, пити-гуляти, житиму стримано та поважно, а надлишок роздам убогим». Отак хай кожен принесе своє добро в дар Госпо­деві. Коли щось таке запропонуєте Йому в своєму серці, Господь цим радітиме й утішатиметься. Йому приємно буде перебувати у вас і Він залишиться, і поблагословить вас, і подасть вам усяке благо і душевне, і тілесне. Бачите, яке благо у ваших руках. Тож глядіть, не втратьте його через свій нерозум або негідне діло. Й частіше згадуйте цей день: мовляв, були ми на трапезі в Господа, і Він сам живив нас своїм Пречистим Тілом і напував своєю Пречистою Кров'ю. Згадуючи це, роздумуйте, як це велично, як радісно, й насправді радійте, поки дочекаєтеся наступного при­частя. Амінь.

20 лютого 1865 р.

Ще одне слово на той самий день

От ще раз ви сподобилися причаститися святих пречистих і животворящих Христових таїнств. Тож скажіть з усього серця: «Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже! Слава Тобі, Боже!» Хто причащається, той з'єднується з Христом Господом, той спізнає Його силу й життя. А хто спізнає Його силу й життя, в тому оживають усі духовні сили або він і сам починає жити справжнім життям. Про це сам Господь каже, що хто їстиме Його Тіло й Кров, той житиме задля Господа, або матиме життя в собі; а хто не їстиме Його Тіла й Крови, той життя в собі не матиме (див. Йо. 6, 48-58).

Гадаю, вам не так важко це зрозуміти; а хоч би й важко, прийміть на віру цю істину — хто причащається, той живе істин­ним життям, а хто не причащається, той не живе істинним життям. Прийміть це й запам'ятайте, а я спробую пояснити вам на одному прикладі. Подивіться на дерева. На кожному дереві багато великих і малих гілок. Кожна гілка, що росте на дереві, жива, зелена, вкрита листям, свого часу зацвіте й дасть плід, коли ж якась гілка відломиться від дерева, то спершу зів'яне, а потім зісохне й умре. Не буде вже на ній ні цвіту, ні плодів. Чому, поки гілка на дереві, вона зелена, жива, цвіте й дає плоди? Бо поки вона на великому дереві, котре має багато соків, вона п'є ці соки, живиться ними й так живе. Чому гілка всихає й умирає, коли відломиться? Тому що вже не може живитися соками дерева, а той сік, що був у ній, або витікає, або висихає. Без соку їй нічим живитися й жити, тому вона вмирає.

Тепер застосуймо це до себе. Гілки на дереві — це ми, пра­вославні християни, а саме дерево — це наш Господь і Спаситель. Як гілки, що тільки тоді живуть і дають плід, коли з'єднані з деревом, так і ми тільки тоді живемо та даємо справжній плід, коли з'єднані з нашим Господом Ісусом Христом. Так Він сам сказав: «Я виноградина, ви — гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро... Якщо хтось у Мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне» (Йо. 15, 5-6). Як гілка, з'єднана з деревом, бере з нього соки й тим живе, так і ми, коли з'єднані з Господом, приймаємо від Нього сили та життя й живемо. А коли не з'єднані з Господом, то не живемо, хоч і схожі на живих. Тож коли і як з'єднуються з Господом? Із Ним з'єднуються, причащаючись Його Пречистого Тіла й Пречистої Крови. Хто причащається Христових Тіла й Крови, той приймає Господа й сам перебуває в Ньому. Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому, — говорить Господь (Йо. 6, 56). Із святим причастям виходить так, як із щепами. Чи бачили ви, як садівники прищеплюють дерева? Беруть гілочку, вкладають її під кору дерева і зав'язують, а вона, беручи соки з дерева, зростається з ним. Так і ми через святе причастя беремо від Господа сили, як соки з дерева, і зростаємося з Ним, або з'єднуємося і починаємо жити Його життям, життям істинним, що з Нього походить. Чи розумієте тепер слушність цього: хто причащається, той живе, як та гілка, що тримається на дереві, хто ж не причащається, той живе, як гілка, що відламалася від дерева й сохне чи вже всохла.

Тож благодаріть Господа ви, що причастилися святих Христо­вих таїнств, знаєте, яке велике благо ви через них одержали. Благодаріть за нинішнє причастя й бажайте наступного та, роз­думуючи про нього, кажіть: коли ж уже настане піст, щоб ми ще говіли й причастилися? Адже чим частіше хтось причащається, тим він ближче до Господа, тим йому буває краще і сам він стає кращим. Робітник краще працює, господар краще господарює, начальник краще керує — кожному стає краще й кожен через святе причастя стає кращим, стає міцнішим, розумнішим, зростає у добрі.

Так буде й з вами. Дивіться лишень, не нашкодьте собі чимось недобрим: не кривдіть нікого, не сваріться, будьте лагідні, стримані, працелюбні, керівництва слухайте, майте страх Божий, часто моліться й поспішайте до всякого добра. Святе причастя додає сили тому, хто, запричащавшись, не дозволяє собі нічого лихого, а думає тільки про добре і бажає лише добра. Хто ж після святого причастя зробить щось лихе, той псує та нищить його силу, знову відривається від Христа Спасителя, як гілка відла­мується від дерева. Через причастя він прищепився до Христа, а через якесь лихе діло знову від Нього відпадає. Такому й причастя не на користь.

Ось тепер і подбайте про це, тобто про те, щоб, запричас­тившись, не втратити плодів святого причастя. Воно без сумніву допоможе вам, але не ослабте його сили чимось богопротивним. За це й моліться тепер до Господа й Божої Матері та до всіх святих. І ми помолимося за вас, щоб Господь укріпив у вас всі свої дари, що ради святого причастя подаються нам, молитвами Пресвятої Богородиці, наших ангелів-хоронителів і всіх святих. Амінь.

1865 р.

Теофан Затворник
Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя