Чи пригадуєте анекдот про працівника пивоварні, котрий потонув у бочці з пивом? «Бідолашний Шон», – сказала новоспечена вдова, коли дізналась про долю свого чоловіка. – «Він не мав жодного шансу». «Ой, я б так не казав, п. Рейлі», – відповів майстер. – «Він тричі вилазив, щоб скористатись туалетом».
Республіка Ірландія на небувало популярному голосуванні проголосувала за встановлення на її території «гомосексуальних шлюбів». Світ, і самі ірландці, які переважно вважають себе чужинцями у сумній формі «подвійної свідомості», зможуть відчитати месидж: «Католицька Ірландія померла і минула, вона лежить в гробі разом з де Валерою».
Висвітлення результатів голосування демонструє нагоду для радості, національної гордості, нової ери в старій країні. І я переконаний, що є такі, хто щиро так думає і говорить. Сучасні представники Заходу переважно роздумують над життям в цьому світі в терапевтичних умовах. Справи того, що часами називають «приватною» мораллю, вирішуються лише в межах питання «Як я буду від цього почуватись?», в той час як «публічна» мораль піддається утилітарному численню, цифри якого зазвичай є невизначеними чи незадовільними, що зводяться до чогось на кшталт «Яким чином цей-чи-цей захід вплине на здоров’я громадськості?». Лише ці питання може поставити людина, яка живе у збіднілому світі, де добро і істина, щастя і справедливість сприймаються лише як «суб’єктивні» проекції на блукаючі атоми всесвіту. Однак сьогодні я не про цей діагноз, оскільки він не може вповні пояснити дивне захоплення в Дубліні.
Я хочу роздумати над специфічними умовами в Ірландії, що призвели до цього моменту. Моя позиція може бути дещо кульгавою; хоча впродовж кількох років я проживав в Дубліні, від 2007 року я не був у цій країні, тому про деякі нещодавні і травматичні події в ірландському житті дізнався лише з газет.
Моє проживання в Ірландії розпочалось невдовзі після піку так званого «Кельтського тигра». Економіка розвивалась, «ефект стрічки», чи розростання передмістя, поширювався навколо Дубліна і Голвею, а ресторани, бари і готелі були заповнені працівниками-іммігрантами, більшість з яких походили зі східної Європи.
Почнемо з того, що моє зацікавлення ірландською культурою було випадковим. Я закохався у творчість сучасних ірландських поетів, від Єйтса до Махуна, за їх формальну спритність. Але я також любив Бога понад усе і вважав любов до країни незначно менш священною, аніж любов до батька і матері. Ірландські оповіді про віру і батьківщину, за які боролись і вмирали, були співзвучними зі мною, і, як я подумав, створили нагоду для поглиблення розуміння мною цих типів любові. Тоді мені здавалось, що вивчати ірландську літературу означало вивчати твори авторів, які жили і померли заради святого.
Те, що я знайшов в Ірландії 2001-го, дало мало нагоди для того, щоб роздумати над чимось з того «мотлоху». В попередньому десятилітті єрархія Ірландської Церкви була охоплена скандалами. Її престиж вважали лицемірством і пихою, її владу – марнославством і корупцією. Регулярне відвідування Служби Божої впало від близько 90 відсотків кілька років тому до близько 60 відсотків, і продовжувало знижуватись впродовж років, що я там перебував. Якщо практикування віри тоді спадало, то з того часу воно просто впало на дно. Тоді по неділях церкви були повні, тепер вони спорожніли, наче Дублін став Парижем чи Нью-Йорком.
Я бачив кілька знаків правдивої побожності, а поведінка благочестивих здавалась пасивною і втомленою. Ірландці добре знали, що нарешті добробут прийшов на їх землю; здавалося, це потягне за собою відмову від ірландських звичаїв та релігії предків, і це була угода, яку вони хотіли укласти.
Політична еліта Ірландії почала мати все більше спільного зі своїми колегами з інших західних європейських націй, аніж з начебто відсталими почуттями народу, яким керували. Вони чітко вважали збентеження Церкви чимось, що слід капіталізувати, щоб пришвидшити секуляризацію країни – її стандартизацію, скажімо так, в пост-християнській течії. Прем’єр-міністр привів свою коханку на обід з Архиєпископом; і це стало швидше сенсацією, а не скандалом. Там, де колись стояла колона Нельсона – знесена у 1966 р. під час символічного акту націоналізму ІРА – ірландський уряд спорудив «голку тисячоліття». Вона настільки ж безглузда, як і звучить її назва. Я писав про це в моїй першій книзі поем, натхненій поетом з Белфасту Луїсом Макнісом:
Там, де колись підбили колону Нельсона Нево, а потім прикрасили пір’ям,
вони звели стерильну голку, як вівтар
благочестивому секуляризму ЄС.
Ірландське суспільство ніколи вповні не відійшло від принижуючої громадянської війни 1922-1923 рр. Кровопролитний конфлікт був, як колись писав Томас Макґріві, останнім приниженням Британської імперії, яке розчарувало ірландський націоналізм якраз в той момент, коли він досяг чогось на кшталт перемоги – скромну незалежність під назвою «домашнє правило». Впродовж наступних десятиліть ірландська політика відзначалась збереженням націоналістичної амбіції зробити Ірландію тим, чим її довго вважали: виразно католицькою республікою, що стоятиме поза головними тенденціями західної Європи у напрямку секуляризації, економічної лібералізації, а потім – благополучною державою.
У цьому прагненні їм вдалось досягти успіху. В публічному житті Ірландії Церква посідала центральне місце; її благодійні установи служили як недержавні органи для освіти, оздоровлення і турботи про ірландський народ замість громадських шкіл, лікарень та інших соціальних служб. Еймон де Валера, котрий довго був при владі, прагнув до економіки третього шляху – заснованої на сільському господарстві і автократії, особливо по відношенню до впливових сусідів. Останнє не було значним досягненням, хоча було більш успішним, аніж могло бути, якби ряд нижчого класу Ірландії не емігрував постійним потоком впродовж більшості періоду попереднього століття.
Наполегливість цих національних амбіцій не повинна дивувати нас, враховуючи величезну символічну владу, накопичену впродовж десятиліть до незалежності. Тим не менше, це був спадаючий вплив від початку. В 1950-их ірландська економіка була лібералізована і все більше відкрита на європейський ринок. Цього було достатньо для того, щоб більшість ірландців дійшли до висновку, що їх країна не була чимось особлива; вона повинна по праву зайняти своє місце крайнього молодшого гравця в глобальній економіці. Економічна лібералізація призвела до секуляризації, чи могла, якби не ряд публічних дискусій, включаючи голосування за аборти і розлучення, що нагадали багатьом ірландцям про їх чіткий образ католицької нації – на злобу лібералам, включаючи літераторів, які прагнули показати, що єдине, що виділяло Ірландію – це те, що вона набагато гірша від інших країн.
Саме розвиток ірландської економіки і секс-скандали в Церкві у 1990-ті призвели до кінця цю зневагу до ірландської винятковості, що довго розвивалась. Вона, здавалося, відстоює кожне обвинувачення Ірландії як відсталого застою лицемірства. Однак це презирство минулого було пом’якшене небаченим процвітанням «Кельтського тигра». Молодь була занадто занята зароблянням і витрачанням грошей, щоб народжувати дітей і піклуватись про збереження католицької культури Ірландії.
Коли в 2008 році глобальна економіка зазнала краху, Ірландія була в числі тих невеликих країн, які найбільше постраждали. Еміграція зросла до величин, не бачених впродовж десятиліть. Настав час для репресій. Їх надії на процвітання рвонули, ірландці повернули вліво до упору. На платформі лівої європейської економіки прем’єр-міністром був обраний Енда Кенні, однак скоро стало зрозуміло, що його владу можна розширити, якщо повести ірландське суспільство також в лівому напрямку. Кожне протистояння, яке виникало між ним і Церквою, він вигравав. Його назвали відважним за те, що він боровся із такою поважною, однак виснаженою інституцією, в ім’я правди і прогресу; однак, справді, скільки потрібно було відваги для того, щоб вести боротьбу, яку він не міг програти? Розчарування ірландського суспільства все більше виражалось як зневага до Церкви.
Рік за роком, державні запити про сексуальні зловживання у церковних закладах, фізичне зловживання тими, хто був під опікою монахинь і священиків, і зрештою припустимі розкопки масових поховань дітей на території домів незаміжних матерів. Самі історії все більше спотворювались в пресі, але всім це було байдуже; образа і зневага лише зростали. В тогочасній Ірландії назвати себе вірним католиком вимагало більше відваги, аніж сказати, що ти практикуєш содомію.
Впродовж більше, ніж століття, ірландці говорили, казали самі собі, що вони є чимось відмінним в історії християнського світу. Католицька нація, яка витривала у вірі, незважаючи на домінацію протестантської влади іноземця, служіння країні і Богові здавались майже ідентичними. Однак, через трохи менше, ніж століття, бурчливий сумнів переслідував такі переконання. Ірландія була маловажною: її мрія про саму себе в результаті призвела до того, що вона стала ще однією країною на континенті, яка вже давно втратила віру, проте прийняла світський достаток, який надала лібералізована економіка, держава загального добробуту і ще більше іманентний горизонт вірування.
Деякі вчені кажуть нам, що готичний жанр оповідання виник у відповідь на католицький ірландський. Суспільство, яке вважало себе освіченим, раціональним, секулярним і сучасним, раптом зрозуміло, що його переслідує щось страхітливе, вовкулака, повернення пригнічених: аватар забобонності, атавістичний, прихований католицизм. Відповідь ірландців і католиків на такі байки Віґґері була простою: католицизм «повертається» не як хижий пазур з минулого, який простягається з могили, щоб придушити теперішнє, але як істина, яка ніколи нікуди не дівалась. Істина завжди відстоює свою неминучу претензію на кожну людину.
Але що робити, якщо цей пазур представляє не лише минуле, але й майбутнє, католицьку націю, якою мала стати Ірландія, однак так і нестала? Що робити, якщо готичний монстр не є чимось, що вторгається з глибини суспільства, але є інституцією, яка представляла найбільш виразні чесноти цього суспільства. Вбийте його, звичайно. Вбийте його, і насолоджуйтесь спортом.
Радість, з якою вітають референдум про «гей-шлюби» не лише на вулицях Дубліна, але й в усій країні, повинна без сумніву бути комплексом емоцій. Оскільки ірландці є такими як і більшість нас, представників Заходу, вони святкують нову свободу волі утверджувати себе без жодної моральної заборони. Однак терапія восторжествувала вже давно, і їй не була потрібна Ірландія для укріплення перемоги.
Причина того, чому ірландці – як ірландці – святкують, полягає в тому, що цим референдумом вони завдали вирішального і остаточного удару по їх шанованому образу католицької нації. Вони відплатили Церкві помстою. Вони повинні смакувати своє звільнення; вони повинні любити смак крові. Але, зрештою, вони радіють, що стали тим, чим, здавалось, завжди мали стати. Звичайна країна, яка пливе кудись водами континенту, який вже давно увійшов в культурний занепад, демографічну зиму і дрібні та вічні невдоволення, які безкоштовно надаються кожному народові, який загалом живе заради нічого.
Джеймс Метью Вілсон
«Чому Ірландія сказала «так» гей-шлюбам», – думка експерта
Відомий італійський дослідник соціології та релігії, віце-директор Католицького Альянсу та директор Міжнародного Центру з вивчення новітніх релігій (CESNUR) професор Массімо Інтровіньє на першій шпальті італійської газети «il Mattino» пояснює причини, які спонукали більшість Ірландців нещодавно проголосувати «за» одностатеві шлюби в їхній країні.
Ірландське «так» одностатевим шлюбам стало поразкою Католицької Церкви. Насправді, були навіть католицькі священики, які сказали «так», але їх була меншість. У коментарях для Радіо Ватикану єпископи, найавторитетніші органи та особи Церкви все ж таки сказали «ні». «Проти» разом із католиками виступили багато протестантських консерваторів. Хоч католицька ідентичність є частиною ДНК Ірландії, її відвідують все менше людей.
Чому Церква в Ірландії програла? Я пропоную розглянути три причини. Перша причина – технічна: ірландський уряд та парламент, в якому майже всі підтримують одностатеві шлюби, виступили з кампанією референдуму та забрали у тих, хто був «проти», їхній головний аргумент. В Ірландії, як і у всіх країнах Західної Європи, думки на сході країни будуть відрізнятися – там більшість населення виступає на користь визнання певних прав і обов’язків у гомосексуальних союзах. Але одночасно там люди «проти» усиновлення дітей одностатевими парами, бо вважають, що дітям краще рости з батьком і матір'ю. Це було основним аргументом католиків та їхніх союзників: «Дорогі ірландці, якщо скажете «так» на референдумі, то їм дозволять також і усиновлення, тому якщо ви цього не хочете, ви повинні сказати «ні».
Однак ще в січні 2005 року ірландський уряд запропонував ухвалити закон, який дозволятиме гомосексуальним парам всиновлювати дітей без будь-яких обмежень. За короткий час, в лютому, законопроект таки прийняла Палата, а вже в березні – затвердив Сенат та оприлюднив 6 квітня. Уряд знав, що, які б не були результати референдуму, закон все одно діятиме. Тому не було жодного сенсу, голосувати «проти» закону про усиновлення, який і так вже діє.
Друга причина: як заявляє «Комітет «за», гей-рух переміг в Ірландії не 2015 року, але ще 2010. Тоді ухвалили закон про громадянські гей-союзи, копію попереднього англійського закону, який створив для одностатевих пар новий інститут, а саме – «громадянський гей-союз», рівний шлюбу, проте з двома винятками: без можливості усиновлення та права називатися «шлюбом». Проблему усиновлень вирішив закон 6 квітня 2015. Тому єдиним невирішеним питанням – безумовно, важливим, на думку тих, хто був «проти», це – назва. Учасники референдуму відчували, що назва чогось, що в ірландському суспільстві вже і так існує, не є чимось важливим, тому вони задовольнили гомосексуальну меншість з дуже малою для себе кількістю практичних наслідків.
Третє пояснення, мабуть, найважливіше. Ірландія – країна католицької традиції, проте це вже не країна практикуючих католиків. Соціологи це знають вже багато років. Кількість тих, хто відвідує літургію в міських районах в Ірландії, зараз вже така, як в Італії, сільські райони також не відстають. Цей процес почався раніше, проте смертельного удару йому завдали священики-педофіли, які в Ірландії несли відповідальність за одні з найсерйозніших злочинів.
У 2010 році Бенедикт XVI опублікував фундаментальний текст – цінний також і для соціологів – «Лист до католиків Ірландії», в якому він сказав «ні» двом спокусам ірландської церкви. «Ні» запереченню та намаганням приховати те, що він назвав «зрадою» священиків «злочинців», якої потрібно соромитись, покаятись та прийняти рішучі дії. І друге «ні» трактуванню педофілії серед духовенства як домінуючої моделі в суспільстві. Церква сама повинна була знайти причини трагедії, не звертаючись до зовнішніх експертів, сформованих різними ідеологіями.
Церква Ірландії не змогла повною мірою виконати жодне з двох прохань Папи Рацінгера. Найконсервативніші священнослужителі та єпископи продовжували необґрунтовано та контрпродуктивно все заперечувати. Ліберали ж приймали пояснення педофілії, яке запропонувала домінуюча культура, що, звісно, звинувачує у всьому целібат і авторитаризм Церкви. Марно соціологи намагалися представити дані, які показували, що в багатьох некатолицьких громадах, де немає целібату, відсоток педофілів більший, ніж серед священиків. Також не зважали, коли Бенедикт XVI зазначив, що проблема не тому, що Церква занадто авторитарна, а в тому, що вона занадто толерантна. Тепер усі ЗМІ заполонили пояснення декількох священнослужителів та головних облич журналістики і культури. І ці пояснення призвели до зневіри. Іноді я сам бачив в Ірландії реальну ненависть до Церкви, її єпископів та її моралі. Ця зневіра найбільше виявилась у референдумі, в якому дуже багато людей бачили можливість «покарати» католицьку єрархію.
Проте було б неправильно вважати цю проблему тільки ірландською. Так, Ірландія мала особливу роль у болючій історії священиків-педофілів, але на Зелений Острів поширився той самий рух, який вже десятиліттями впливає на всю Західну Європу, Північну Америку та Австралію. «Слабка думка», про те, що у сфері життя і сім'ї все, що нам подобається, і всі почуття, які ми сприймаємо як щирі, не тільки є добрі, але мають право на визнання державою, так і залишилась концептуально слабкою, проте вона стала не тільки політично сильною, але й навіть панівною. До того ж, вже увійшла в християнські громади, серед яких і Католицька Церква.
Це правда, що Папа Франциск ще в Неаполі, де він назвав теорію гендеру «помилкою людського розуму», почав реагувати на те, що він вважає «ідеологічною колонізацією» сім'ї. Проте шлях до того, щоб все виправити буде дуже довгим. Ірландський референдум показав, що як тільки одностатеві союзи стають законними, зміна їхньої назви на «шлюб» є тільки питанням часу. Тому якщо ми проти одностатевих шлюбів в Італії, битву потрібно розпочинати уже зараз.
Ось що сказав віце-голова голови Демпартії Скалфаротто, духовний наставник закону про цивільні союзи, під час інтерв’ю виданню «Repubblica» 16 жовтня 2014: «Цивільний союз нічим не відрізняється від шлюбу. Це просто інша назва в «політичній реальності».
Ірландський приклад показує нам, як діє «політична реальність». Спочатку запроваджується новий інститут «цивільний гей-союз», який називають тим самим, що й шлюб, потім гей-союзам дозволяється усиновлення, і через кілька років ніхто вже не дивується, що назва інституту відповідає його суті, тому її змінюють на «шлюб». Ось чому Церква, яку залякують так багато ворожих кампаній і в яку проникає «слабка думка», не може потім цьому протистояти.
Массімо Інтровіньє / http://catholicnews.org.ua
