Для багатьох католиків ірландське загальнонаціональне «так» гомо-«шлюбам» стало шоком.

«Як так, що католицька Ірландія проголосувала «за» гомо-«шлюби»? Як так, що острів святих, острів витоків християнської ідентичності Заходу став «нормальним» західним суспільством?»

Саме тому минулий тиждень став своєрідним моментом переосмислення ірландського феномену в католицьких ЗМІ того ж таки Заходу. Але не й українських. Ми хоробро широко заплющуємо очі на такі речі так, якби нас це не стосувалося.

Здається, що одним з найвлучніших роздумів на цю тему стали роздуми Джеймса Метью Вілсона у  «Crisis Magazine» «The Joyful Death of Catholic Ireland» (Радісна смерть Католицької Ірландії). Автор чітко показує причинно-наслідковий характер подій в Ірландії та розвіює відчуття шоку від ірландського «так» знищенню людської сім’ї.

Шок – наслідок несподіванки. Але в ірландському випадку несподіванки не мало б бути. Адже Ірландія роками впевнено йшла до свого «так» гомо-«шлюбам». Роками тривала антикатолицька та антицерковна пропаганда у ЗМІ, роками терміти лібералізму підточували зсередини будівлю ірландської католицької ідентичності. Довгий час ми спостерігали тільки зовнішній фасад усе ще буцімто католицької Ірландії.

З ірландською католицькою ідентичністю сталося те, що стається з дерев’яним будинком, у якому замешкали терміти: вони довший час перебувають там непомітно, прогризаючи з середини дерев’яні стіни, назовні зберігають свій вигляд і форму. Але коли терміти зроблять свою роботу, попри те, що будинок ззовні виглядає так, як і раніше, від легенького подуву вітру будинок падає. Падає, оскільки його стіни – зовнішня оболонка – без реального наповнення.

Щось подібного тихенько відбувається в Галичині. Йдеться саме про Галичину, оскільки суспільні відносини в Краї специфічні, багато в чому відмінні від решти України (то заувага для гвавту-патрійотів, які за будь-якої спроби розглянути галицькі реалії, здіймають галас, повторюючи мантри про «український П’ємонт», про «галицький сепаратизм» та «від Сяну до Дону»). Для багатьох шоком стали політичні ігрища довкола спорудження пам’ятника митрополиту Андерю Шептицькому у Львові.

Шок стався з тими, хто не спостерігав галицької ситуації зсередини або не пробував ніколи її проаналізувати.

Спробуймо ж подивитися більш-менш неупереджено на галицьку ситуацію, щоб зрозуміти її. Галичина дійсно стала свого часу мотором національного та християнського відродження України, і без розуміння галицьких процесів важко зрозуміти й можливий майбутній розвиток процесів не тільки в Галичині, але й в усій Україні.

Після падіння комунізму в Галичині сталася майже традиційна для середньовіччя християнізація: народ був охрещений, але не євангелізований. Тобто сталося відродження зовнішніх форм християнства, з мінімальним сприйняттям християнських принципів у реальному житті. Саме ж відродження пройшло через релігійний розкол галицького суспільства. Виникнення та розвиток в Галичині нових православних церков стало сильним ударом по старій галицькій українській ідентичності як середньоєвропейської греко-католицькій. Потреба нормального суспільного життя спровокувала у свою чергу формалізацію цього розколу і більш-менш стабілізацію православно-католицького розділення українського населення Галичини.

Наступним, кінцевим ударом, по цій старій українській ідентичності Галичини, став процес «делатинізації» галицьких єпархій УГКЦ. Хоча ніколи не було офіційної заборони правити молебні до Серця Христового, відбувати травневі побожності до Богородиці, молитися на Вервичці, правити Хресні Дороги, Суплікації, провадити Адорації до Найсвятіших Тайн, тобто практикувати побожні практики народної побожності, усе ж таки вони мало-помалу почали зникати з релігійного життя більшості греко-католиків. Місцями зникнення, а місцями сильна редукція практик народної побожності та спроба замінити народну побожність літургійною побожністю призвели до повного зникнення традиційної галицької української греко-католицької культури.

Це спричинило не тільки конфлікт в середовищі вірних УГКЦ в Галичині, який, Богу дякувати, уже втратив свою актуальність, якщо не зважати на певні екстремістські групки, які оформилися в ковпаківський розкол та догналівську секту, але також створило культурний вакуум в середовищі галицьких греко-католиків. Цей вакуум спричинив розрив між поколінням дідусів-бабусь, які традиційно в галицькій родині передавали віру своїм внукам і самими внуками. Спроба підмінити народну побожність, виникнення якої в період пізнього середньовіччя було зумовлене неможливістю більшості вірних жити виключно літургійною побожністю, з тріском провалилися. Більшість вірних залишилися байдужими до відправ Часослова. Цей процес дещо раніше уже відбувся в частині парафій УГКЦ поза теренами України.

Здається, що в діаспорній УГКЦ парафії, які виключно сконцентрувалися на вершення літургійних практик, вимирають, а ті, що інтенсивно практикують позалітургійні побожності, більш-менш успішно функціонують.

Фактичне зникнення практик народної побожності з життя великої частини галицьких греко-католиків спричинило зростання формалізму в релігійному житті та збільшило розрив між реальним та релігійним життям. Цей формалізм у виконанні релігійних практик, як рівно ж відсутність серйозних катихитичних програм, спричинили збайдужіння частини молоді до церковного та християнського релігійного життя. Штучне гальмування розвитку та маргіналізація нових церковних рухів та організацій, розкручування різних нерелігійних активностей при парафіях лише сприяють процесу секуляризації наступних поколінь.

При цьому всьому галицькі греко-католики з часів існування пізнього СССРу, як і практично все населення України, опинилися просто таки під шквалом пропаганди різних окультних вчень та практик, а також і під шквалом ліберальної пропаганди, яка між демократією і лібералізмом ставить знак «дорівнює» та формує антиклерикальну атмосферу в суспільстві. У галицьких вишах уже давно й успішно студентам промивають мізки гендерною ідеологією.

Усі ці чинники й спричинили формування в середовищі галицьких греко-католиків певних сильно секуляризованих кіл, які завжди вороже ставитимуться до обмежуючих вимог християнської моралі та єрархічного устрою Церкви.

Питання існування в Галичині «шлюбу» між УГКЦ та громадянським суспільством в реальності ніколи і не стояло на порядку денному – секуляризм у «традиційній» Галичині доволі скоро витворив суспільне правило роздвоєння церковного і світського життя. Питання існування також «шлюбу» на рівні київського центру – це тільки питання часу виходу на поверхню серйозних світоглядних розходжень між лібералізмом і християнством. Специфіка «православного» суспільства усе більше спричинюватиме розходження між цінностями християнства і цінностями суспільства.

Специфіка українського секуляризованого суспільства ніколи навіть приблизно не нагадуватиме секуляризовані суспільства Заходу. Захід, на відміну від України, зберіг зовнішні форми гуманізму – допомогу потребуючим, турботу про незахищених. Навіть мова про захист найменш захищених прошарків суспільства, яка виливається у боротьбу за «права» на аборт, евтаназію, гомо-«шлюби», є нічим інакшим, як вивернутим прагненням середньовічного ідеалу християнського лицарства, яке спішить допомогти саме найбільше загроженим. В українському суспільстві усе це є практично повністю відсутнім. 

Непотрібно бути пророком, а лише мати крапельку здорового глузду, щоб передбачити загальні тенденції розвитку ситуації в Галичині, а згодом – і в Україні. Звісно, усе це лише за умови, що церковна спільнота не змінить своєї поведінки і візьметься за серйозну самоєвангелізацію та євангелізацію суспільства, позбавившись сміховинних проектів, які крім сарказму нічого більше не викликають навіть у вірних греко-католиків.

Якщо замість боротьби з пластиковими квітами, різдвяними ялинками, гіллям на Зелені свята церковні структури розпочнуть боротьбу проти масового вирубування галицьких лісів, боротьбу зі смородом у Львові; якщо замість організації міжєпархіяльних футбольних турнірів організують молодіжні здвиги, для мобілізації молоді в боротьбі за її перспективи; якщо замість «Книг тверезості» організують серйозну допомогу узалежненим у виході з їхньої ситуації, то Церква зможе ще якийсь час розраховувати на підтримку суспільства.

Але це буде підтримка громадської організації під вивіскою «Церква», а не Церкви як народу Божого. Суспільство від нас підсвідомо очікує свідчення про Христа, реального життя християнським ідеалом, а не постійних розповідей про нього, конфронтації з структурами гріха, а не підігравання їм заради популярності. Але щоб дати відповідь на ці потреби суспільства, нам перш за все потрібно кожному особисто зустріти Воскреслого Христа. В інакшому випадку ми будемо просто приречені спостерігати маргіналізацію християнства в українському суспільстві й власну безпомічність у морі ворожого до Церкви світу.

З людського погляду, Україна доволі скоро повторить сумний досвід Ірландії – радісно інаугурує антихристиянські ліберальні цінності, але надія усе ще є. Проте здійснення цієї надії залежить від нас, а не від Бога. Бог зі свого боку зробив усе для нашої перемоги. І кожен най собі дасть відповідь на питання, а що для перемоги зробив/робить він. 

о.Орест-Дмитро Вільчинський / http://catholicnews.org.ua