На дану тему с. Йосифа писала дуже стримано, і то лише через послух та з бажанням відповісти намірам Ісуса Христа, про які Пресвята Богородиця сказала їй 25 жовтня 1922р. : “Все, що Ісус дозволяє тобі оглядати і терпіти з пекельних мук, ти повинна переказати своїм настоятелькам, не думаючи про себе, а лише про славу Ісусового Серця і про спасіння багатьох душ”.
Йосифа, найчастіше пише про найбільшу муку пекла - неможливість любити.
Одна з проклятих душ кричить: “Ось моя мука... прагнути любити і не мати можливості це здійснити. Мені залишається лише ненависть і розпач. Якщо б хтось з нас, тут присутніх, спромігся хоча б раз вимовити один акт любові... це вже не було б пекло!... Але це нам не дано, нашою поживою є ненависть і взаємна відраза!...” (23 березня 1922р. ).
Інша нещасна душа говорить:
“Найбільша мука тут - це не мати можливості любити Того, кого мусимо ненавидіти. Нас винищує голод любові, але вже запізно... Ти також відчуєш той голод: ненавидіти, відчувати огиду і прагнути загибелі душ... це наше єдине прагнення!” (26 березня 1922р.).
Йосифа з послуху, незважаючи на опір своєї душі, пише: “Упродовж останніх днів, коли мене тягнуть у пекло, а диявол наказує іншим мене мучити, вони відповідають: “Не можемо... її члени вже замучені заради Того... (і тут обмовляють блюзнірствами Ісуса Христа). Тоді диявол наказує дати мені пити сірку... а вони знову говорять:
“Вона відмовляла собі у питті... Шукайте, шукайте якийсь член або якусь частину тіла, котрим вона догоджала або давала насолоджуватись!”
“Я також зауважила, що коли вони мене зв’язують, щоб тягнути до пекла, ніколи не можуть скрутити мене там, де носила знаряддя покути. Все це пишу з послуху”(1 квітня 1922р.).
Йосифа наводить звинувачення, котрі ці душі закидають самі собі: “Дехто ричить від болю у своїх руках. Це, напевно, злодії, бо повторюють: “Де це ти взяла? Прокляті руки!... Що за прагнення мати те, що не моє, адже я не міг того затримати довше, ніж на декілька днів?”
Інші звинувачують свій язик, свої очі, кожен те, що було приводом до гріха! “Дорого тепер платиш, моє тіло, за ту насолоду, яку собі чинило і саме цього прагнуло!” (2 квітня 1922р.)
“Мені здається, що душі звинувачують себе передусім у гріхах проти чистоти, у крадіжках, у нечесності в грошових справах, і більшість за це проклята” (6 квітня 1922р.).
Я бачила багато душ відомих осіб, коли вони падали у цю безодню. Неможливо переказати ані зрозуміти, як вони відразу кричали і ричали жахливим голосом:
“Вічне прокляття!... Я помилилась, згубила себе. Я тут назавжди, нема порятунку, проклята!...”
Одні нарікали на якусь особу, інші на обставини, а всі - на нагоду до свого гріха (вересень 1922р.).
Сьогодні я бачила велику кількість душ, які падали у пекло. Вважаю, це були світські особи. Бо диявол кричав: “Тепер для мене відповідна хвилина для дії... Я знаю найкращий засіб, щоб схопити душу!.. Треба збудити у них прагнення все спробувати. Ні!.. Я перша... Передусім я!.. Особливо не допустити до упокорення, нехай користаються. Ось що гарантує мені перемогу і що спроваджує їх сюди так масово!” (4 жовтня 1922р.).
Я чула, як сатана, у якого вирвалась одна душа, змушений був визнати своє безсилля: “Сором! Як це так, що від мене виривається стільки душ? Адже вони належали мені!.. (тут він перераховував їхні гріхи). Я працюю без відпочинку, а вони вириваються... Це через те, що хтось страждає за них і винагороджує їхні гріхи!” (15 січня 1923р.).
“Тієї ночі я не була в пеклі, але мене перенесли у якесь місце, де не було жодного світла, лише посередині горіло щось подібне до вогню. Мене поклали і зв’язали так, що неможливо було поворухнутись. Поряд знаходилося сім чи вісім осіб без одягу, а їхні чорні тіла освітлювала лише хмара вогню. Усі сиділи і розмовляли.
Один сказав: “Треба бути дуже обережним, щоб вони не розпізнали нашу руку, бо тоді легко помітять і зрозуміють, що це ми”.
Диявол відповів: “Ви можете увійти через почуття релігійної байдужості... думаю цих ви зможете, звичайно, приховуючись, щоб не зауважили, зробити байдужими до добра і зла, і так поволі схиляти їхню волю до зла. В інших збуджуйте амбіції, нехай шукають лише особистий інтерес, примноження майна, байдуже, чесно це, чи ні. В інших розпалюйте пристрасті, щоб через них вони осліпли! (Тут він вжив огидні слова).
До тих входьте через серце... Ви знаєте, до чого схильні такі серця... Йдіть... йдіть сміливо... Нехай кохають! Нехай насолоджуються!... Лише добре працюйте, без відпочинку, без жалю, треба звести світ... І нехай тільки душі від мене не вириваються!”
А інші відповідали час від часу:
“Ми твої раби... Будемо працювати без спочинку. Так, багато бореться з нами, але ми безперервно працюватимемо. Ми визнаємо твою силу... і т. п.”.
Таким чином розмовляли усі, а той, який видався мені дияволом, говорив огидні слова. Десь здалеку я почула наче брязкіт келихів і склянок, а він кричав:
“Дозвольте їм об’їдатися!... Потім все буде легко... Нехай ті, хто так любить собі догоджати, закінчать свою трапезу. Це брама, через котру ви увійдете”.
А потім додав такі страшні речі, що їх неможливо ані повторити, ані написати. Пізніше вони зникли, наче розчинилися в диму” (3 лютого 1923р.).
Диявол люто кричав, бо якась душа виривалася у нього: “Наповніть її страхом! Доведіть її до розпачу! Ох, якщо вона довірить себе Божому милосердю... (і кричав блюзнірства на Ісуса Христа), погибель мені! Але ні, наповніть її тривогою, не залишайте її ні на хвилину, а, особливо, доведіть її до розпачу!”
Тоді у пеклі було чути лише крики злості. А коли диявол викинув мене з цієї безодні, він не переставав мені погрожувати, і, між іншим, говорив:
“Хіба це можливо? Хіба це правда, що слабкі сотворіння мають більше сили, ніж я, такий - могутній!? Але я заховаюся, щоб мене не зауважили... найменшого клаптика мені вистарчить, щоб помістити туди спокусу: за вухом, на сторінках книжок, біля ліжка, де ніхто нічого не підозрює, але я говорю.., говорю.., а після розмов завжди щось залишається... Так, я заховаюся там, де ніхто мене не знайде!” (7-8 лютого 1923р.).
Повертаючись з пекла, Йосифа пише:
“Я бачила, як у пекло падало багато душ. Між ними була п’ятнадцятирічна дівчинка, яка проклинала своїх батьків за те, що вони не навчили її страху Божому та не застерегли, що пекло існує! Вона говорила, що її життя, хоч і коротке, було сповнено гріхами, бо дозволяла собі усі насолоди, котрих прагнуло її тіло. Особливо вона звинувачувала себе у читанні поганих книжок...” (22 березня 1923 р.).
Далі Йосифа пише:
“Душі проклинали покликання, котре вони отримали і не були йому вірні, котре втратили, бо не хотіли жити в утаєнні й умертвленні” (18 березня 1922 р.).
Одного разу, коли я була у пеклі, то бачила багато священиків, ченців і черниць, які проклинали свої обітниці, чин, настоятелів і все, що могло принести їм благодать і втрачене світло...
Я бачила чиновників. Один з них звинувачував себе у незаконному привласненні майна, котре йому не належало... (28 вересня 1922 р.).
Священики проклинали свій язик, котрий вимовляв слова освячення, пальці, котрі тримали Ісуса Христа, розгрішення, котре вони уділяли, не думаючи про власне спасіння, різні нагоди, котрі допровадили їх до пекла... (6 квітня 1922 р.).
Один священик розповідав: ”Я пішов на загибель, бо використовував чужі гроші...” і звинуватив себе, бо брав гроші з пожертв на Богослужіння, а сам не відправляв Служби Божої...
Інший говорив, що належав до таємного товариства, у котрому зрадив Церкві, релігії, і за гроші чинив жахливу профанацію і святотатства.
Ще один розповідав, що він проклятий, бо брав участь у світських забавах і видовищах, після яких не повинен був відправляти Святу Літургію.., таким чином він жив сім років...
Сестра Йосифа писала, що більшість чернечих душ у пеклі оскаржувала себе у страшних гріхах проти чистоти, проти обітниці вбогості, у незаконному використанні майна Згромадження, у пристрастях, що протилежні любові (заздрість, затятість, ненависть), у байдужості і незібраності, у вигодах, які собі дозволяли і які спричинили тяжкі провини, у поганих сповідях заради людської прихильності, браку мужності й щирості і т. п.
Наводимо текст з нотаток с. Йосифи про пекло душ, посвячених Богу...
“Сьогодні темою для розважання був особливий суд чернечої душі. Мою душу заполонили думки про цей суд, незважаючи на сумніви. Раптом я відчула себе зв’язаною і пригніченою таким тягарем, що в одну мить зрозуміла, чим є святість Бога, і яку огиду Він відчуває до гріха.
В одну мить я побачила усе своє життя, починаючи з першої сповіді аж донині. Все з’явилося переді мною: мої гріхи, отримані благодаті, день, коли я пішла у монастир, облечини, обітниці, читання, духовні вправи, поради, слова, усі деталі монашого життя. Немає слів, аби висловити сором, який відчуває душа у таку хвилину. Все тепер надаремно: я проклята навіки!”
Упродовж таких сходжень до пекла Йосифа не закидає собі жодного гріха, який міг би допровадити її до пекла, але Ісус прагне, щоб вона відчула усі його наслідки, начебто заслужила на пекло. Далі вона пише:
“Моя душа впала у безодню, у котрій не видно дна, настільки вона велика!.. Я відразу почула, як зраділи інші душі, бачачи мене в тих самих муках. Справжня мука - слухати ті страшні крики, але думаю, що ніщо не може порівнятися з болем, який виходить з прагнення проклинати, яке охоплює душу. Чим більше проклинається, тим більше посилюється це прагнення! Ніколи такого не відчувала. Колись мою душу пронизував біль від тих страшних богохульств, хоча сама вона була неспроможна на жодний акт любові. Але сьогодні було по-іншому!
Пекло виглядало так: довгий коридор, заглиблення, вогонь... Я чула крики, блюзнірства тих самих душ, і хоча не видно тілесних форм, але терпіння переживають так само, наче були б присутніми тіла. Душі також можуть впізнавати одна одну. Вони кричали:” Ось тобі, знову ти тут!.. і ти, як і ми! У нас була свобода зв’язуватись обітами чи ні!.. А тепер...” Вони проклинали свої обіти”.
“Потім мене заштовхнули у ту вогненну нішу й стиснули, наче між розпаленими кусками бляхи, а у моє тіло заглиблювались ланцюги й голки, розпечені до червоного кольору”.
Тут Йосифа знову звертається до опису різних мук, котрі не щадять до жодного члена: “Я відчувала, як мені хотіли, хоча надаремно, вирвати язик. Я божеволіла від цього гострого болю. Очі хотіли вискочити назовні, певно від вогню, котрий так жахливо палить! Навіть кожен ноготь мусить страшенно страждати. Неможливо ворохнути пальцем, аби трохи полегшити біль, змінити положення: тіло наче сплющене, зігнуте. У вухах лунають безсоромні крики, що не припиняються ні на хвилину. Огидний та їдкий запах проникає усюди, відчувається гнилизна людського тіла, котре горить разом з сіркою і соломою... Це така суміш, яку неможливо порівняти з нічим на світі.
Я відчувала це все так само, як і минулого разу. Хоча ці муки були жахливими, все це було б ніщо, коли б не терпіла душа. А вона страждала неймовірно. З тих пір, коли сходила до пекла, переживала страшний біль, бо думала, що покинула Згромадження, і за це проклята. Але не цього разу: була у пеклі з особливим знаменням черниці, отже, мала знак душі, яка любила і знала Бога. Там бачила інші душі ченців і черниць з тим же клеймом. Усе це, можливо, через те, що інші прокляті душі разом з дияволами неймовірно лихослов’ять над такими душами... і багато священиків! Неможливо пояснити, чим відрізняється таке страждання від того, котре я зазнала раніше, але хоч страшними є муки світських душ, проте страждання чернечої душі є набагато жахливіші. Безперервно ці три слова: убогість, чистота, послух звучать у душах, як колючі докори”.
Убогість! Ти мала свободу і вибрала обітницю. Чому тоді дбала про вигоду? Чому не покинула прив’язаності до того предмету, котрий тобі належав? Чому намагалася догодити своєму тілу? Чому дозволяла собі розпоряджатися речами, котрі становили майно Згромадження? Хіба ти не знала, що не маєш права ними володіти? Хіба ти зреклася їх добровільно?.. Що ж це за клопоти, коли тобі чогось бракувало або здавалося, що до тебе ставляться гірше, ніж до інших?.. Чому?
Чистота! Ти добровільно склала обіт чистоти, повністю усвідомлюючи, чого ти зрікаєшся... Ти сама зобов’язала себе, сама хотіла. А потім, як дотримувалася їх?.. Чому ти не залишилась там, де могла собі дозволити користуватися тілом і приємностями?
А душа у невимовному стражданні невпинно повторює: ”Так, я склала обіти і була вільною, мені не треба було цього чинити, але я добровільно вчинила гріх!”
“Немає слів, котрі могли би висловити муку тих докорів, - пише Йосифа, - поєднаних із зневагами інших проклятих”.
І далі продовжує:
Послух! Ти сама з власної волі зобов’язалася дотримуватися свого Уставу і своїх настоятелів. Тож, чому ти критикуєш накази! Чому не прислухаєшся до Статуту?.. Чому звільнила себе від обов’язку у спільноті?.. Пригадай собі солодкість Статуту... ти погордила нею! А тепер пекельні голоси ричать і ти приречена їх слухати, і не один день, рік, століття, а завжди, навіки! Ти обрала це, у тебе був вільний вибір!
Душа невпинно пригадує собі, що вибрала Бога своїм Нареченим і що любила Його над усе. Для Нього вона зреклася найдостойніших приємностей і всього найдорожчого їй на світі. Ще на початку чернечого життя відчула солодкість, силу і чистоту тої Божої любові, а тепер, внаслідок однієї невгамовної пристрасті, вічно ненавидітиме того Бога, який вибрав її любити Його!
Ця неминуча необхідність ненавидіти палить її, наче прагнення... Жодної згадки, яка могла б принести їй полегшення!
Одним з найбільших страждань, - пише Йосифа, - є сором, котрий її огортає. Здається, що усі прокляті душі, що її оточують, безперервно кричать:
“Нічого дивного, що ми прокляті, ми, хто не мав такої допомоги, як ти?.. Але ти! Чого тобі бракувало? Ти, що мешкала у палаці Царя.. ти, що сідала до столу вибраних?..”
“Все, що пишу, - закінчує Йосифа, - це лише тінь того, що терпить душа, бо немає слів, котрі б могли відтворити пекельні муки” (4 вересня 1922 р.).
Йосифа ніколи не входила до чистилища, але бачила і чула голоси багатьох душ, які приходили звідти просити про молитву або сказати, що завдяки її терпінням уникнули пекла!
Ці душі зі смиренням визнавали причини свого перебування у чистилищі. Деякі з них наводимо нижче:
“ Я мала покликання, але втратила його через грішні книжки. Погордила своїм параманом, зірвавши його з себе” (27 липня 1921р. ).
“ Я по вуха застрягла у світських марнотних розвагах, перебираючи своїми кавалерами. Ісус використав дуже дієвий засіб, щоб закрити переді мною браму пекла”(10. 04. 1921р.).
“У моєму чернечому житті забракло старанності! ...” “Моє чернече життя було довгим, але упродовж останніх років я більше думала про те, як доглядати за собою і догоджати собі, ніж про любов до Ісуса Христа! Завдяки заслугам твоєї жертви, яку ти склала, я померла в побожній ревності. Крім того, завдяки тобі я не осуджена на довгі роки чистилища, на які заслужила. Найважливіша річ - це вступ не у монастир, а у вічність!” (7. 04. 1921р.)
“Я перебуваю у чистилищі рік і три місяці. Без твоїх малих пожертв я залишилася б ще на довгі роки. Людина, що живе у світі, має меншу відповідальність, ніж чернеча душа. Скільки ласк вона отримує і яку несе відповідальність, якщо їх не використовує!.. Монахиня мало знає про те, як тут покутують за подібні гріхи, що здійснюють світські особи! У страшних муках покутує язик за порушення мовчання, сухе горло за порушення проти любові, а зв’язане тіло у цій в’язниці за відразу до послуху... У моєму Чині мало нагод для марнотних приємних речей, але їх завжди можна влаштувати, а тут треба так сильно розплачуватися за найменший брак умертвлення! Стриманість очей, щоб відмовити собі найменшого задоволення цікавості, часто коштує нам великих зусиль, а тут очі страждають через неможливість бачити Бога!”(10 квітня 1922р.).
“Інша душа оскаржує себе за провини проти любові і нарікання внаслідок вибору однієї своєї настоятельки” (12 квітня 1922р.).
“Я перебувала у чистилищі донині, бо упродовж свого монашого життя багато говорила і ніколи не зважала на свої слова. Я часто звірялася у своїх враженнях і скаргах, а ці звіряння були причиною провин проти любові для багатьох моїх Сестер”.
“Треба добре використати цю науку, - додала Пресвята Богородиця, яка була присутньою під час цієї з’яви, - бо багато душ таким чином гине”.
Ісус підкреслив те важливе застереження: “Душа цієї монахині перебуває у чистилищі через порушення мовчання. Такі провини тягнуть за собою багато інших упадків, а саме: переступ Статуту, провини проти любові або проти чернечого духу, пошук задоволення власних бажань, заспокоєння душі негідним чином, не враховуючи того, що людина не лише сама грішить, але тягне за собою одну або більше людей. Тому одна душа перебуває у чистилищі та її спопеляє прагнення наблизитися до Мене”(22 лютого 1923р. ).
“Тепер я у чистилищі через те, що недостатньо піклувалася душами, які довірив мені Господь. Я не усвідомлювала, що душа безцінна і вимагає неабиякого посвячення” (серпень 1922р. ).
“Я була у чистилищі приблизно півтори години, щоб відпокутувати брак довіри до Бога у декількох випадках. Безперечно що я завжди Його сильно любила, але з певним острахом. Це правда, що суд над чернечою душею - дуже суворий, бо судить нас не наш Наречений, але наш Бог. Упродовж усього життя треба мати велике довір’я до Його Милосердя і вірити, що Він для нас завжди добрий. Скільки ж благодаті втрачають душі в законі, які мають недостатньо довіри до Нього!” (вересень 1922р.).
“Я у чистилищі через те, що не оточувала душі, довірені мені Ісусом необхідною опікою, на яку вони заслуговували, бо підкорилася природним і людським почуттям. Замало бачила Бога, як це повинні чинити Настоятельки у душах моїх підопічних. Адже як кожна черниця повинна бачити Господа у своїй настоятельці, так і настоятелька мусить Його бачити у своїх дочках... “
“Дякую тобі за те, що ти спричинилася до мого визволення від покарань чистилища...”
“О, якщо б черниці знали, куди може завести їх невгамоване поривання, як працювали б вони над тим, щоб стримувати свої пристрасті і свою природу...” (квітень, 1923р.).
“Моє чистилище буде довгим, бо під час хвороби я не прийняла Божої Волі й не вчинила пожертви з мого життя з належним упокоренням”.
“Без сумніву, хвороба - велика ласка для очищення душі, але якщо її не використовують, вона може спричинитися до віддалення від чернечого духа, може зумовити забуття обітів вбогості, чистоти, послуху і посвячення себе Богові як жертви. Ісус Христос - Сама Любов, але Він і Сама Справедливість!” (листопад 1923р.).
о. Л. Г. де Сегюр
