Наука I. ПРО ЗНАЧЕННЯ І МЕТУ ДУХОВНОЇ МІСІЇ
Про що йдеться в духовній місії?
На самому початку духовної місії нам треба конче застановитися і зрозуміти, що таке духовна місія, до чого вона веде, про що в ній ідеться, та що треба чинити, щоб ця місія досягла свого успіху й користі.
Про це будемо розважати за благодаттю Найсвятішого Серця Христового, утаєного у Найсвятішій Тайні Євхаристії, за заступництвом Пресвятої Діви Марії Непорочно Зачатої, за молитвами св. Йосифа Обручника, всіх Ангелів, усіх Святих у небі, за молитвами душ у чистилищі і за вашими молитвами.
Що таке духовна місія?
Духовна місія — це велика і свята справа, котра найбільше нас повинна цікавити, бо тут ідеться про прославлення Бога і про спасіння людських душ. Духовна місія — це не парад чи якесь звичайне віче, це — справа Божа.
Пояснення притчею про митаря Закхея.
Для пояснення і кращого розуміння я наведу подію зі св. Письма, а саме про митаря Закхея. Коли Спаситель наш Ісус Христос жив на землі, то ходив від одної до другої місцевості і проповідував там Євангеліє, тобто добру новину, або, іншими словами, свою Божу місію. Він проходив також місцевість, у котрій жив митар Закхей. Ісуса Христа оточував великий натовп людей, який з Ним і за Ним ішов. Закхей багато чув про Ісуса і хотів конче Його бачити. Він був справді митарем, а митарство у той час не мало доброї слави. Слово „митар“ означало те ж саме, що грішник. Однак, у його душі зродилося сильне бажання побачити Ісуса. А що був малий ростом, знав, що не зможе добре розгледіти Ісуса у великому натовпі народу. Отож, прийшла йому така думка. При дорозі росло дерево, отже постановив собі Закхей вилізти на це дерево і звідти добре придивитися до Ісуса. Не соромився і не зважав, що на те скажуть люди. Він хотів конче бачити Ісуса. Виліз, отже, на дерево і весь, як то кажуть, перевтілився в око. Його тоді нічого не цікавило, він про все забув, а мав на оці і увазі тільки Ісуса.
Ісус Христос — сердцевідець людських душ – знав про бажання Закхея. Знав також про його душевний стан і тому, коли опинився коло дерева, на котре виліз Закхей, підніс очі до нього і сказав: „Закхею, чимскорше злазь із дерева, я хочу бути у твоєму домі“. Цього Закхей ніколи не сподівався, він хотів лише роздивитися Ісуса, а тут чує, що Христос хоче бути навіть у його домі і прийняти гостину. Зраділий Закхей злазить чимдуж із дерева, приводить Ісуса до свого дому, тут Його гостить, і, спонуканий вдячністю, каже Ісусові, що половину свого майна роздасть убогим і потребуючим, а коли кого скривдив, то вчетверо віддасть. Тоді Ісус відповів: „І цей є сином Авраама“, тобто, що й Закхей хоч митар і грішник, однак доступив прощення гріхів і став гідним належати до праведних духовних нащадків Авраама.
Під час місії йдеться про те, щоб Ісуса побачити і зрозуміти Його.
Ось ця подія дає пояснення і розуміння всієї справи духовної місії. В духовній місії йдеться передовсім про те, щоб побачити Ісуса, і то побачити не тілесними очима, бо Христос уже не живе на землі, як колись, за свого земного життя, Він, Христос, вознісся на небо і там царствує. Ідеться, отже, про те, щоб Ісуса зрозуміти і перейнятися Його духом і Його життям. Багато людей, хоча й охрещені і називають себе християнами, однак часто не тільки не розуміють Ісуса, але навіть не знають, хто такий Ісус. Справді, такі люди — то хіба що хрещені погани.
Найперше треба зрозуміти, що Ісус Христос є нашим суддею.
Отже, йдеться найперше про те, щоб зрозуміти і відчути, що Христос є нашим найвищим Господом, безмежним Паном, що ми — Його створіння і Його піддані. Христос має над нами найвищу владу, бо Він нас створив, бо Він нас відкупив, бо Він є воплоченим Сином Божим. Ним усе сталося і без Нього нічого не сталося, що сталося, як каже св. євангелист Йоан. Крім цього, Він вислужив нам усі необхідні ласки і дари, конечні для нашого щастя, добра і вічного спасіння, як також для нашого земного добра. З тієї причини Христос має право нас судити, бо Отець Небесний не судить нікого, а весь суд дав Синові, як каже св. Йоан-євангелист (Йоан V. 22). Ми мусимо всі вмерти, а потім — суд. Постановлено є людині раз умерти, а потім — суд, — каже св. Ап. Павло (Євр. IX. 27). Відразу ж після смерті здійснюється суд над кожним із нас зокрема, а суд загальний над усіма людьми, суд страшний — при кінці світу. Ісус Христос буде всіх судити і судитиме з усього: з наших думок, бажань, намірів, слів і вчинків. Судитиме за суворою справедливістю, без усякого милосердя. Судитиме нас Ісуc за той час, який було нам дано у земному житті, за те, як ми цей час використали: чи для зла, чи для добра, судитиме за всі ласки і дари, що були нам дані, за те, як ми їх вживали, судитиме також за наші добрі вчинки і чесноти. І тоді виявиться, що не в одного добрі вчинки і чесноти щезнуть, а натомість з’явиться полова замість зерна, бо вони виконували їх не з віри і любові Божої, але з гордості, для ока та людської похвали або із самолюбства для своєї користі.
Під час місії потрібно себе пізнати і самому себе осудити.
Тут йдеться, отже, про те, щоб під час духовної місії ввійти у своє життя, заглибитися у свою душу і пізнати, в якому стані хто знаходиться. Кому скаже совість, що він жив праведно, той нехай утверджується в чесноті і праведності у подальшому своєму житті, а хто пізнає грішний стан свого життя, той нехай тепер сам себе осудить і доступить милосердного суду Христа Спасителя, котрий тепер, за життя нашого на цій землі, судить нас у милосерді своєму, тобто у св. Тайні Покаяння.
Друга справа: Ісус Христос – єдиний наш найлюбіший Спаситель і джерело всього добра.
Другою справою, про котру йдеться в духовній місії, є розуміння і відчуття того, що Христос — єдиний наш Спаситель, єдине джерело нашого вічного і дочасного життя, єдиний наш добродій, єдиний наш рятунок, єдина наша поміч і втіха.
Все, крім Ісуса, є недостатнім і ненадійним.
Ми, звичайно, шукаємо нашого щастя і добра в людях, але ті нас підводять, бо вони або не хочуть дбати про наше добро, або, навіть, хоч би хотіли, то не зможуть, бо вони слабосильні і немічні так, як і ми самі. Шукаємо нашого щастя у земних добрах, але їх, звичайно, не можемо досягти, а коли б ми навіть їх досягнули, то вони нас не наситять, бо вони самі в собі є суєтою суєт, бо вони марні і швидко минаючі. Чим більше їх маємо, тим більше їх прагнемо, подібно якби хто з’їв вапно, і чує гарячку всередині і п’є воду, а чим більше п’є, тим більший вогонь у шлунку. А ще, що гірше, гонитва за тими дочасними добрами є, звичайно, злученою не тільки з журбами і клопотами, але також і з небезпекою утрати душі. І що поможе, хто би навіть осягнув усі добра земні, а душу занапастив? А вже безумством і найбільшим лихом є те, коли хто шукає своєї щасливості у грішному вживанні життя. Це є так, якби хто вжив отрути, котра спричиняє страшні болі і смерть.
Ісус Христос – найвірніший і ніколи не підведе.
Хто, одначе, шукає своєї щасливості у Христа Спасителя, той ніколи не схибить і досягне повного задоволення і всього, що потрібне і конечне для цілковитої своєї щасливості.
Ісус Христос – найвірніший і ніколи не підведе.
Христос — всемогутній, може нам дати всі добра, Христос — сама щасливість і повнота життя, Він може нас наситити, Христос є вічним, і нас ніколи не залишить. Христос є найвірнішим і хоч би всі від нас відступили, Він завжди буде нашим певним і вірним приятелем. Христос — сама любов і доброта і тому хоче та дає нам усе, що нас може ощасливити. Коли Ісус з нами, ми — безпечні і ніхто нам зашкодити не може. Може проти нас постати увесь світ, може завзятися проти нас пекло, одначе можемо бути спокійними і завжди переможемо, бо всемогутній Христос є нашою обороною. Того всього можемо бути певними, бо Христос дав нам докази. Христос для нашого спасіння, щастя і щасливості все посвятив, живучи на землі: своє життя, свої труди, свої муки, свою смерть на хресті. Полюбив нас безконечною любов’ю. Бо коли на небо вознісся, залишився між нами у найлюбішій Тайні Найсвятішої Євхаристії, котра є запорукою турботливої любові Христа до нас. У тій Найсв. Тайні любові живе і діє той самий Ісус Христос, який тепер у небі царює. В тій Найсв. Тайні Христос далі є нашим пристановищем, нашою обороною, нашою втіхою і невичерпним скарбом усіх ласк і дарів. Ніхто з нас не може скаржитися, що не бачить Ісуса і не може вдаватися до Ісуса так, як люди, які зверталися до Нього, коли Він жив на землі. Ні! Христос той самий у Найсв. Євхаристії і, як колись, за свого земного життя, так і тепер кличе: „Прийдіть до мене всі, котрі трудитеся і обтяжені всякими тягарами, і я вас потішу, допоможу й осолоджу тяжке і гірке ваше життя“. Ісус Христос подбав про все, щоб усі люди по всі часи могли бути щасливими і спасенними.
Третя справа: Ісус Христос – єдиний наш вождь і вчитель, за котрим маємо йти і Його наслідувати.
Третя справа, про яку йдеться в часі духовної місії, є розуміння, відчуття того, що саме Ісус Христос — єдина дорога нашого життя, єдиний учитель, наука якого веде до правдивого життя. Христос сказав про себе, що Він є дорогою, правдою і життям (Йоан XIV. 6). Дорогою, тобто найвищим взірцем і прикладом, який маємо наслідувати. Ісус Христос, отже, є єдиною дорогою, єдиною мудрістю, єдиним життям. Маємо йти тією дорогою, котру Він нам показав і котрою Він сам ішов. А коли будемо йти Його дорогою і Його наслідувати, тоді зрозуміємо Ісуса. В Ньому побачимо правдиве світло, в Ньому навчимося правдивої мудрості, бо в Ньому затаєні скарби мудрості й розуму, як каже св. Ап. Павло. А наслідуючи Ісуса і йдучи дорогою правдивої мудрості, сягнемо правдивого, щасливого життя як дочасного, так і вічного. Хто наслідує Ісуса, той зрозуміє Ісуса, а хто зрозуміє Ісуса, той полюбить Ісуса, а хто полюбить Ісуса, той перейметься духом і життям Ісуса, той досягне повного і вічного життя, котре є в Ісусі. Не досить, отже, тільки знати і розуміти Ісуса, не досить тільки визнати Його владу над собою, не досить тільки очікувати від Нього щасливості і спасіння, але треба, і то конче, також жити життям Ісуса Христа так, щоб наше життя відбивало Ісуса Христа, щоб наші думки були подібними до думок Ісуса, щоб наші слова були подібними до слів Ісуса, щоб наші труди були подібними до трудів Ісуса, щоб наші терпіння носили ознаки терпінь Ісуса. Або, іншими словами, — щоб жили не ми, але жив у нас Христос, як каже про себе св. Ап. Павло (Галат. II. 20). Ось, це — найголовніше і найконечніше, до чого має прямувати наше життя на землі. Це є найголовнішою користю і метою, якої маємо досягнути в духовній місії.
Трьох, отже, справ маємо досягнути в часі духовної місії. Перша — пізнати, зрозуміти, перейнятися та відчути всією нашою душею, що Ісус Христос є нашим суддею. Друга справа — пізнати, зрозуміти і відчути, що Ісус Христос є нашим єдиним найлюбішим Спасителем і джерелом усього добра. Третя справа — пізнати і зрозуміти, що Ісус Христос є нашим єдиним учителем, вождем, провідником, взірцем і прикладом, за котрим маємо йти і його наслідувати.
Щоб досягти успіху місії, треба найперше уникати безлічі непотрібних справ, журб і занять.
Що треба робити, щоб успішно здійснити ці три справи? Дивімся на Закхея. Він, щоб побачити Ісуса, вийшов із натовпу людей і виліз аж на дерево. І ми маємо це вчинити. На звичайне дерево вилазити нам не треба, але необхідно душею піднестися понад натовп, понад громаддя наших занять, наших журб, наших земських справ, які, немов купа сміття, так засипають наш розум і нашу волю, що нераз забуваємо про справи душі. А тих щоденних журб і клопотів так багато, що вони схожі на докучливий рій, який довкола нас облітає. Від досвіта до пізньої ночі трудимося, працюємо, журимося, нераз навіть забудемо про молитву. І так ціле життя ми зайняті тими земськими справами настільки, що навіть забуваємо про те, що маємо душу, що маємо цю душу спасти, що від спасіння душі все залежить.
Єдина є потреба, каже Христос Спаситель (Лк. X. 42), – спасти свою душу. Всі справи, хоч які важні, виглядають мізерними перед справою душі. Всі справи і труди повинні бути спрямованими на спасіння душі. І тому, в часі місії, треба залишити усі земські справи, всі журби і клопоти, котрі би перешкоджали нашій участі в духовній місії. Клопоти, земські інтереси та справи завжди будемо мати, але місія відбувається не завжди. А вона є найкращою нагодою, щоб забезпечити собі дочасну і вічну щасливість. «Це сприятливий час, це нині день спасіння», — каже св. Ап. Павло (II. Кор. 2). В часі місії Ісус Христос дає свої надзвичайні ласки, а хто би їх занедбав, той назавжди може їх втратити. Христос раз проходить коло душі і стукає до серця, домагаючись вступу, і щасливий той, хто послухає голосу Христа, відкриє Йому своє серце. Але нещасливий і на загибель засуджений той, хто замкне свої вуха, відвернеться від Христа і замкне перед Ним своє серце. Христос більше не прийде, а залишить його самому собі в його сліпоті, залишить його самого в усіх небезпеках життя, залишить його на поталу власних похотей, на поталу злого духа, тобто сатани і занепалого світу.
Всі неконечні заняття треба залишити.
Тому, крім найконечніших справ і занять: як зварити їсти, худібку обійти, — все решта треба залишити, тобто всякі інтереси, всякі забави, весілля та ярмарки. Під час тієї місії, йдеться про найвищі інтереси, тут банкет і гостина, якої не замінить жодна земська гостина, тут дух, торг, на котрім можна набути найцінніші добра.
Треба стерпіти труд і невигоди.
Крім того, треба стерпіти труд і невигоди та подолати всякі перешкоди. Необхідно ходити на науки і уважно їх слухати. Не тільки раз або кілька разів, але треба всі вислухати. Все це пов’язане із трудом і невигодою. Може бути дощова погода, болото або сніговиця, холодно і мороз (весною чи восени), а тут треба йти на місію і першого, і другого, і третього дня, і в усі інші дні, доки місія не скінчиться. Безперечно, що це не раз важко і невигідно, однак спасіння досягається трудом і терпінням. Дорога до неба стрімка, терниста і вузька. До неба не йдеться по трояндах та встеленою квітами дорогою. Хто може під час дощу та болота шкодувати одежину, той нехай зодягнеться у старий одяг, хай накине на себе верету, або навіть мішок. Під час місії не йдеться про парад, а про окрасу душі. Коли йдеться про земські інтереси, то скільки тут люди набідкаються, скільки не досплять ночей, нераз зіпсують одежину, хворіб наберуться, здоров’я втратять! Але коли йдеться про найважливіші інтереси, чи маємо шкодувати ходу й труду? Зрештою, цей труд не є якимсь надзвичайним. Треба лише доброї волі. Якщо вдома маленькі діти, або хтось важко хворий, то нехай хтось один зі старших залишається вдома, а інші хай ідуть на місійні науки. Відтак, хай розкажуть тому, хто не був на науці, все, що чули. Іншим разом, хай хтось інший залишається вдома, а решта нехай ідуть, а вернувшись додому, нехай переповідають те, що чули на науці. Таким чином, нехай міняються так, щоб усі могли скористати з духовної місії. І треба всі науки вислухати, бо всі науки між собою пов’язані так, як ланцюг ланками. Хай одного не стане, то цілий ланцюг розірветься. У наших людей є дуже недобра звичка: приходити на початок, а найбільше — на кінець місії. Такі думають, що як висповідаються, то вже відбули місію, хоч на місію не ходили. Такі люди не досягнуть користі, а сповідь їх не є місійною, і, звичайно, вони кепсько сповідаються. Тут не йдеться тільки про сповідь, але про обнову душі і обнову цілого життя. Якби з людського тіла зосталися тільки ноги або тільки голова, то не було б цілого тіла, не було б цілої людини. Те саме і з місією: якби хто прийшов тільки на початок, або тільки на кінець, той не може сказати, що відбув місію, та й також нічого не скористає з духовної місії.
Треба подолати спокуси диявола.
Відтак треба, чинячи опір, подолати всякого роду спокуси. Найперше з боку диявола. Сатана — це завзятий ворог Божий і наш. Він добре розуміє необхідність і користь місії для людських душ і тому вживає всяких способів, щоб ставити перешкоди для цілої справи місії, як також для поодиноких людей. Людей доброї волі він присипляє і знеохочує. Він старається на них впливати, щоб вони духовну місію не брали собі так дуже до серця або, навіть, щоб легковажили. А щодо упавших і довголітніх грішників, то Він їх так опановує, щоб вони зовсім не брали участі в місії або, навіть, щоб були злими на місію, щоб противилися місії, щоб не пускали своїх домашніх на місійні науки.
Подолати перепони з боку упалих людей.
Одначе, такі упавші люди не тільки самі не користають із місії, але ще стараються інших відтягнути, і навіть агітують проти місії, пускаючи різні брехливі поголоси та всякі плітки. Сатана не тільки сам спокушає, але й має також своїх прислужників і наймитів серед упавших людей, які або в гріхах закам’яніли, або від віри цілком відпали, або покинули правдиву віру і прийняли фальшиву. Такі упавші люди висміюють місію, або зумисне так поводяться, щоб дати згіршення, або просто вороже виступають, наскільки можуть це зробити. На таких осатанілих людей не треба зважати, треба їх обминати і не вступати з ними у розмову. Кожен із нас, сам по собі, повинен відповідати за свою душу. На суді Божім не зможемо скинути вини на тих облудних ошуканців, але самі за себе змушені будемо здати рахунок. Адамові не допомогло його виправдання, що начебто жона його намовила до гріха, ані Єві не помогло те, що вона вину скинула на змія. Адам і Єва залишилися покараними і вигнаними із раю.
В одній парохії відбувалася духовна місія. Прийшла там одна гендлярка овочами і почала виговорювати проти місіонера у двох домах, але в одному і другому домі її суворо зганили. Коли вона прийшла до своєї хати, то її несподівано паралізувало і вона втратила мову. Люди, котрі були біля неї, зрозуміли із її знаків, що вона хоче сповідатися і прийняти св. Тайни. Повідомили священика, але було вже запізно. Коли священик був на півдорозі, вона померла.
Через якийсь час було відновлено місії у тій самій місцевості, їхав віз до залізниці, щоби привезти місіонерів. По дорозі один чоловік спитав у візничого, куди той їде, а коли візник відповів, що їде привезти місіонерів, то цей чоловік із кпинами сказав: ,Добре, добре, їдь по них, але вважай, щоб десь їх не втопив». Відтак, коли цей чоловік прийшов додому, зробилося йому зле, він упав і не міг рушитися. „Чи це є кара Божа за мої слова?» — питав сам себе і всіх, хто був коло нього. Коли ставало йому щораз гірше, тоді гаряче благав, щоб один із місіонерів прийшов і його висповідав. Місіонери були зайняті у церкві і тому прийшов парох. Це був найвищий час, бо як тільки хворий висповідався і запричащався, зразу ж помер. Тут ясно видно доказ Божого милосердя, але, водночас, і Божої справедливості.
Не зневірюватися Божими допустами.
Так, різними є перепони з боку диявола і людей. Ісус Христос, хоч не бажає, але допускає їх для того, щоб люди доброї волі дали доказ своєї вірності Богові, щоб вони, через подолання труднощів і перепон, заслужили цим більшого милосердя Божого і більших ласк. І тому не треба засмучуватися тим, що Бог дозволяє сатані і злим людям виступати і перепиняти таку велику справу, якою є місія. Навпаки, треба з більшим завзяттям боротися, перемогти і витривати пробу нашої правдивої і вірної служби Богові. Ісус Христос може і сам так вчинити, що будуть труднощі і перепони. Ось, скажімо, нераз починається місія за дуже гарної погоди, а відтак прийде час дуже непривітний. Коли маєш іти на науку, раптом гряне така громовиця, або таке звіється надворі, що важко йти до церкви, а ще до того ж — далеко. Нераз довгий час сльота перепиняє роботу в полі, а тільки-но прийшла місія, то робота у полі здається такою пильною, що не знаєш, що вибрати: чи роботу в полі, чи місію. Одначе, те все — це лише проба, щоб кожен доказав, що йому дорожче: вигода чи труд місії, робота у полі чи місія. Тут, отже, не треба вагатися, бо духовна місія — це найважливіша справа, для котрої треба все посвятити: і труд, і невигоду, і всякі справи, і роботи земські. Бо коли подбаємо про цю велику справу, то подбаємо і про все інше. Коли витримаємо пробу, то Ісус Христос дасть свою ласку і поблагословить також усі справи земські. Від благословення Божого залежить усе: хоч би ти вчасно обробив ниву і вчасно засіяв, але Христос не поблагословив, то або не дочекаєш ужинку, або все марно розійдеться.
Вкінці треба молитися і просити Божої допомоги.
Вкінці, щоб місія досягнула своїх успіхів, треба гаряче молитися і просити. Місія — це велике діло і, як таке, потребує великої Божої допомоги. І Христос Спаситель бажає вділити нам своєї допомоги, але хоче, щоб ми зрозуміли, що «всякий дар від Бога походить» — як говорить св. Ап. Яків (Якова, І. 17). І чим більші труднощі та перепони, тим більше треба молитися і просити. Треба молитися за себе, треба молитися й за інших, треба молитися за добрих, щоб завдяки місії стали ще кращими, треба молитися за упалих грішників, безбожників, відпалих від віри, затверділих серцем, осліплих душею, щоб Ісус Христос виявив їм своє милосердя, щоб відкрив їм очі, щоб скрушив їх серця і дав ласку опам’ятання і навернення. Треба, отже, гаряче благати Ісуса Христа, щоб поблагословив цю духовну місію, щоб допоміг щасливо відбути, щоб не дозволив сатані чинити пакості, а лукавим людям агітувати проти місії, а, навпаки, щоб і вони скористали з тієї місії і навернулися. Словом, треба за себе і за всіх молитися. З цієї причини будемо молитися при кожній науці, а саме будемо відмовляти 5 „Отче наш“ і 5 „Богородице Діво“ на честь п’яти ран Христа Спасителя, котрих Він зазнав, умираючи на хресті. Щоб із тих ран, витерпілих для нашого спасіння, сплило на всіх Боже помилування. Ті рани, які отримав Христос у часі своїх мук, Він затримав і після свого воскресіння, ті рани Він беріг, будучи прославленим у небі. Христос як наш єдиний прохач, захисник і посередник, безупинно молиться за нас і представляє ті рани своєму Небесному Отцю, щоб Отець Небесний через ті рани прощав гріхи людям, за котрих Христос заступається. Крім цієї спільної молитви треба також, щоб усі ще зосібна молилися, зранку чи ввечері, вдома чи в церкві. Треба просити Пречисту Непорочно Зачату Діву Марію — Матір милосердя, щоб Вона за нас заступалася, треба просити св. Йосифа, Її Обручника, треба просити всіх Ангелів і всіх Святих у небі, щоб і вони за нас заступалися, і вкінці треба також просити про милосердя для душ у чистилищі.
Так, отже, я старався, мої дорогі, показати Вам справу місії, до чого вона веде, які її успіхи і що треба конче робити, щоб тих успіхів досягнути. А коли ми відчуємо ту справу, коли все виконаємо, тоді з певністю спочине Божий мир у наших душах так, як спочив Божий мир у домі Закхея. Дай, Боже, щоб усі доступили того Божого миру на землі, щоб той мир, відтак, був запорукою вічного, щасливого миру в небі. Амінь.
НАУКА 2.
ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ
Що значить бути мудрим?
Всі хочуть бути мудрими і вважати себе за мудрих. Можна боляче образити, якщо комусь сказати, що він — дурень. Однак, не всі застановляються над тим, що то значить бути мудрим. Отже, бути мудрим — значить розважати кожну справу: що то за справа, яка її причина, до чого вона веде, який буде кінець тієї справи і яка користь чи шкода буде з тієї справи. Хто б інакше поводився, хто б не знав і не розумів, що і навіщо він щось робить, той справді є нерозумним, ба, навіть, дурнем.
Мудрість у земних справах.
Люди у своєму щоденному житті, звичайно, застановляються над своїми справами, нераз уживаючи всяких зусиль, щоб добре повести й успішно завершити бажану справу. Рільник, господар, господиня, ремісник, урядовець, люди іншого стану — всі дбають про свій прожиток і про свою користь.
А коли не досягають цього, коли їх підводить щось або хтось, коли щось не вдається, тоді журяться, клопочуться і стараються запобігти лихові.
Глупота в одній, і то найважливішій справі.
Однак, є одна справа, і то найважніша, справа, від якої залежить успіх усіх справ, від якої залежить усе добро і щастя людини. І цією справою є головне й остаточне призначення людини. Навіщо людина живе на світі, навіщо працює, чому журиться, який кінець людини? Який остаточний кінець і хосен трудів рільника, ремісника, урядовця і кожної іншої людини на цій землі? І тут, у цій справі, найменше люди застановляються, найменше про це дбають. І тому, під цим оглядом, є найбільше нерозумних людей. Господар із року в рік обробляє поле, трудиться і працює, але не знає, на що те все, який кінець його життя. Так само господиня: варить, пече хліб, провадить домашнє господарство, годує кури, гуси і домашній дріб, і не знає, чи вона призначена тільки для домашнього господарства чи є ще якесь інше її призначення. Так само ремісник, чи хто інший, в іншому стані. А, навіть, не один великий учений, який закінчив високі школи, начитався великих і численних книг, а мимо того, він не знає і не розуміє, нащо він живе на цій землі, яким є призначення його життя. Запитую молодого хлопця, нащо він живе, а він видивиться великими очима, а відтак відповідає: «Та як дійду до своїх літ, то треба буде оженитися». Питаю дівчину: «Навіщо ти живеш?» Вона без призадуми скаже: «Щоби віддатися». Питаюся старенького чоловіка: «Татуню, ґаздо, ви вже постарілися, сиве волосся вкрило вашу голову, нащо ви жили дотепер на тім світі?» А він похитає головою, подивиться сумно очима та каже: «От краще не питайте, та нащо чоловік живе на світі, як не на біду». І, навіть, якщо обійдемо цілий світ, запитуючи людей, нащо вони живуть на цій землі, яке їх остаточне призначення, то не знайдемо багато людей, які б ту справу добре розуміли і про неї дбали. Справді, під цим оглядом глупих людей на світі є безліч.
І тому будемо застановлятися над цією найважнішою справою, і будемо застановлятися за благодаттю Пресв. Серця Христового, втаєного у Найсв. Євхаристії, за заступництвом Пречистої Діви Марії, за молитвами св. Йосифа Обручника, всіх Ангелів, усіх Святих у небі, душ у чистилищі і за вашими молитвами.
Початок людини.
Щоб зрозуміти ту найважнішу справу, яка є основою правдивого життя і від котрої залежить усе наше добро, спершу мусимо пізнати і зрозуміти, яким є початок людини, звідки вона походить, звідки взялася на цій землі. Простий людський розум каже, що ми самі собі не дали життя. Родичі також нам не дали самі від себе життя, бо вони також самі із себе не мають свого життя, так, як земля не могла би родити, якби не мала у собі родючої сили, даної від Бога Творця. Ми прийшли на цей світ без нашої свідомості, без нашої волі і без наших зусиль. Звідки, отже, ми взялися на тій землі, хто нам дав життя? Простий розум каже, що хтось мусить бути, хто має сам від себе життя, від якого походить усе існуюче життя, а ним є всемогутній Бог, Він — Єдиний Творець усього, що на небі і на землі. Так нам диктує також і віра, як це говоримо у щоденній молитві: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі». І це є перша головна правда віри, котра каже, що Бог усе створив і про все піклується.
Людина є створінням. Що означає бути створінням?
Так, отже, людина є створінням, яке вийшло зі всемогутньої волі Божої. Життя наше не є нашим власним життям, але дане від Бога. Крім того, за все, що маємо, і за те, чим ми є, дякуймо не собі, але Богові. Душу, тіло, розум, пам’ять, волю, здоров’я, майно, словом, усе маємо завдяки Богові. Навіть те, що самі придбаємо, це також набуваємо завдяки Богові, бо якби Бог не допомагав, то нічого не могли б ми придбати і зробити самі. «Без Бога — ані до порога» — каже мудра приказка. Бог не тільки дав нам життя і все, що маємо, але також підтримує наше життя, бо без цього мусіли б ми перестати існувати, мусіли б ми щезнути і в ніщо повернутися, оскільки з нічого ми були створені і покликані до існування та життя. Отже, кожен із нас сам по собі є ніщо, сам по собі нічого не може і в усьому залежить від всемогутнього Божого Провидіння.
Бог є необмеженим власником людини, а людина є цілковитою власністю Бога.
Отже, зі сказаного вище, виходить, що Бог є цілковитим і необмеженим Господом, Паном і власником кожної людини зокрема і всіх людей разом, що кожна окрема людина і всі люди разом є власністю Бога-Творця і від Нього в усьому цілковито залежать. Коли людина має ниву, гроші, худібку і все інше майно, то не можна сказати, що вона є повним і цілковитим власником свого майна, бо те все дано їй від Бога і вона колись за це має здати рахунок Богові, а тому вона є лише користувачем цих земних благ. Щодо нашого ближнього можемо сказати: „Це — моє, а це — твоє“. Але стосовно Бога ми не можемо і не сміємо так говорити, адже Бог є повним, цілковитим і необмеженим Паном і власником. Він є необмеженим Паном усіх створінь, бо все вийшло із Його всемогутньої руки і Він має необмежене право над людиною та всіма іншими створіннями.
Людина не сміє бути своїм власним паном і довільно собою розпоряджатися.
З цього виходить, що людина не є своїм власним паном і не сміє довільно, за своєю волею та уподобаннями, розпоряждатися своїм життям і всім, що має. Людина не сміє ставити якісь свої особисті вимоги перед Богом, людина не сміє диктувати Богові, а, навпаки, Бог має право диктувати свою волю людині і ставити їй свої вимоги. Людина повинна цілковито виконувати всі Божі вимоги і волю Божу.
Воля Божа є в тому, щоб людина визнавала Бога своїм єдиним і найвищим Господом і Його славила, а відтак, щоб Богу вірно служила. І це є першим та безпосереднім призначенням людини.
А якою є воля Божа? Воля Божа полягає в тому, щоб людина визнавала себе мізерним створінням, щоб пізнала, зрозуміла і відчула, що вона є нічим, а з іншого боку, щоб вона зрозуміла і відчула, що Бог є її Творцем, найвищим необмеженим Господом, і тому Він визначив хвалу, належну Богові. Відтак, воля Божа полягає також і в тому, щоб людина у всьому поводилася і жила, користуючись даними Богом благами так, як цього вимагає Бог або іншими словами, щоб вона вірно Богові служила. Отже, найперше і найголовніше призначення людини полягає у вірному служінні Богові, прославленні Бога та виконанні Його Волі. Це призначення людини є основою її єдності з Богом, основою нашої релігії.
У чому і як Бог виявляє свою волю людині? Найперше — через десять заповідей.
А як можемо пізнати волю Божу, котру треба виконувати? Бог об’явив нам і об’являє свою волю найперше через десять заповідей, які є головними параграфами Божого права. Перші три заповіді Божі відносяться до прославлення Бога: «Я — Господь і Бог твій, — каже перша заповідь; — не взивай намарне імени Господа Бога твого; пам’ятай день святий святкувати». Інші заповіді наказують виконувати обов’язки щодо ближніх і те, як людина повинна жити, поводитися і виконувати інші свої обов’язки.
Через совість.
Відтак, Бог заявляє про свої права і свою волю через нашу совість, котра є непідкупним суддею всіх наших думок, намірів, бажань і вчинків. Совість нас застерігає, нагадує нам про те, що є злим, а що добрим, а відтак, схвалює все, що добре, і засуджує, що зле.
Через заповіді церковні.
Христос установив свою Церкву, дав їй владу і право провадити людей. Отже, церковні заповіді, приписи і нагадування Церкви — це також вияв Божої волі.
Через наших настоятелів.
Крім цього, ми не позбавлені самопасіння. Бог провадить людей через людей. Над дітьми поставив родичів, господарів і господинь — як також поставив над нами світську владу, котра має провадити людей, дбати про них та утримувати лад і порядок. І ця влада не є сама по собі, але є владою, даною Богом, нами керує, бо як св. Апостол каже: „Нема влади, що не від Бога“. Діти, отже, мають слухати родичів, слуги – своїх хлібодавців, піддані – своєї влади, коли вона вимагає і наказує те, що не суперечить Божій волі. І ми, те все виконуючи, виконуємо волю Божу.
Через виконання обов’язків свого стану.
Рівно ж мусимо знати, що Бог розмістив людей у різних станах: того – рільником, того – ремісником, тамтого – урядовцем, іншого – професором, ще іншого – священиком, одного – промисловцем, другого – робітником. З кожним із цих станів пов’язані певні обов’язки. Отже, совісне, точне і справедливе виконання обов’язків свого стану є одночасно виконанням волі Божої.
Через допусти Божі.
Врешті, треба нам знати, що Бог у своїй неосяжній для нас мудрості провадить різних людей різними дорогами. Одні — убогі, навіть жебраки, інші — хворобливі, ще інші — принижені, переслідувані і знеславлені. Йдеться тут, отже, про тих, кому дісталася гірка доля, про те, щоб вони ці гіркі, прикрі та болючі допусти і розпорядження Божі зносили з покорою, спокоєм і відданістю волі Божій. Хай ніхто не каже, що він не може, як належить, служити Богові, через те, що він убогий, неписьменний, або хворий і бідує. Все це зовсім не перешкоджає службі Богові, бо як тільки терпеливо і спокійно зносиш усі ті труднощі, вже цим Богу служиш, і то може краще, ніж той, хто багатий, вчений або здоровий і кому добре ведеться. Практика і досвід навчають, що саме ті, хто несе хрест у своєму житті, ревно Богові служать, а ті, котрим дісталася сприятлива доля, нераз відмовляються служити Богу і живуть по-своєму. Найбезпечніша дорога до неба — через терпіння, убогість, слабість, переслідування. Багатство, здоров’я, сприятливе життя для неодного є спокусою і небезпечною нагодою до зла і занепаду. Тому, отже, всі прикрі постанови й допусти Божі не треба сприймати як щось противне і зле, але навпаки, треба визнати в них наймудрішу і наймилосерднішу волю Божого Провидіння і виконувати її з покорою, терпеливістю та спокоєм. Зрештою, ми не маємо жодного права сперечатися з Богом про те, чому Він саме так розпорядився щодо нас, а щодо інших, по-іншому. Адже горшки не сміють сваритися з гончарем, який виліплює і випалює одні посудини в честь, а інші не в честь, як каже св. Ап. Павло (Рим. IX. 22), — чому одні призначені на стіл і на окрасу, а інші – для справ менш гідних. Бог є нашим необмеженим і найвищим Господом, а ми — його мізерні створіння. Бог має право нам диктувати, наказувати і нами розпоряджатися, а нашим обов’язком є послух і виконання Його волі. Наше призначення залежить не від того, чи ми поставлені в честі чи в нечесті, вбогі чи багаті, здорові чи хворі, чи нам ведеться добре або зле, воно полягає в тому, щоб прославляти Бога, Йому служити і волю Його виконувати.
Друге призначення людини посереднє: осягнути повну щасливість і повне життя в Бозі.
Бог, отже, має право вимагати від нас своєї хвали і служби і нічого більше, по-справедливості, не є щодо нас зобов’язаним. Не маємо жодного права вимагати від Нього нагороди і плати. Одначе, Бог є сама доброта і любов, і тому Бог обіцяє людині за її вірну службу надмірну нагороду, бо хоче учинити людину учасником свого життя і своєї щасливості. Бог у надмірній доброті хоче дати себе самого: „Я є твоєю нагородою прещедрою”, — каже до людини (Бут. XV. 1).
Отже, людина як створіння вийшла від Бога, і, відтак, має знову повернутися до Бога і в Бозі вічно та щасливо жити. І це є друге призначення людини, тобто, щоб із Богом злучитися і в Бозі досягти своєї щасливості та вічного життя, яке повне вічної радості, найвищої гідності і хвали, яку неможливо порівняти з жодною гідністю і хвалою земною. Пізнай тут, чоловіче, свою гідність і ціну. Ти сам по собі — створіння Боже, сам по собі — ніщо, сам по собі ти — нуль, але у злуці з Богом досягнеш повноти вічного життя, повноти вічної радості і щасливості, повноти правдивої гідності і хвали, повноти вічного царювання з Богом у небі. Так, отже, призначенням людини є прославляти Бога, Йому служити, а відтак — отримати найвищу нагороду в небі. Для того, отже, кожен із нас живе, щоб віддавати Богу хвалу цілим нашим життям. Йому служити ціле життя тут, на землі, і через це спасти свою душу. Це є нашим головним і конечним призначенням, для досягнення цього нам повинно служити усе наше дочасне життя, протягом якого ми повинні виконувати волю Божу і спасти душу.
Ми народжуємося із бажанням щасливості.
Те, що ми створені для вічної щасливості в небі, нам говорить не тільки надприродна віра і об’явлені Божі обітниці, як це молимося у „Вірую»: „...очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку».
Про це навчає також і природний розум. Ми відчуваємо у нас самих бажання щасливості і радості, з цим почуттям ми народжуємось і воно так у нас укорінене, що ніяк не можемо його позбутися. Кожен із нас бажає щастя, завжди його сподівається, живучи надією на краще.
На цьому світі, одначе, нема повного щастя.
Тим часом, помиляємося. А чому? Бо на цьому світі нема повного щастя. Як не знайдемо у літню спеку криги на полі, як не знайдемо взимку квітів на льоді, так не знайдемо повного щастя на цьому світі.
Приклад для пояснення.
Чув я таку історію. Один могутній князь і володар важко захворів. Скликав найкращих лікарів та вчених, щоб вони його вилікували, але всі вони нічого не допомогли. Один із них, одначе, дав таку пораду: «Будеш, князю, здоровий, якщо вберешся у сорочку зі щасливого чоловіка». Тоді князь посилає послів по цілому світу, щоб шукали щасливого чоловіка та купили у нього сорочку за будь-яку ціну. І посли розійшлися в усіх сторонах світу, шукаючи щасливого чоловіка, одначе не знайшли. У простих хатах — жура про хліб насущний, про одіж, про несплату податків та інші клопоти. В панських палатах, хоч є дочасного добра подостатком, але є інші жури і клопоти, може більші, ніж у простих селянських хатах. Словом, кого тільки посли запитають, не можуть нікого знайти, хто б сказав, що він щасливий і що йому нічого не бракує для повної щасливості. Засумовані, вертаються з нічим додому. По дорозі чують голос якогось хлопчини, який пас на полі худобу і весело виспівує та підскакує. Впала гадка тим послам, що може той хлопчина — щасливий, коли так весело виспівує. Кличуть його до себе і питаються:
«Хлопче, ти щасливий?» А хлопець відповідає: «Так, я щасливий, пасу худобу і нічим не журюся». Коли це посли почули, аж зітхнули і надія вступила в їх душі. «Хлопче, — кажуть вони, — коли ти щасливий, то продай нам свою сорочку, дамо тобі грошей скільки хочеш». А хлопець на них видивився, здивований, та й каже: «Але я не маю сорочки».
Чи ця історія правдива, не можу запевнити, але з неї наука правдива, і про це говорить життєвий досвід та практика. Ніхто на світі не є вповні щасливий. Хоч би посів усі земські добра, не буде насиченим. Хоч би уживав усіх приємностей життя, не буде задоволеним. Хоч би був хваленим цілим світом, хоч би посів найвищу земську гідність, не буде заспокоєним. Бо ті всі добра, те все земське щастя є недостатнім для заповнення і заспокоєння бажань людської душі, бо душа людська — це бездонна безодня, яку не можуть заповнити ніякі земні добра. Зрештою, хоч би навіть заповнили, то таки не заспокоять душі, бо ті всі добра є дочасними і проминаючими і колись, хоч би після найдовшого життя, людина мусить із ними розлучитися.
Один Бог може заспокоїти й ощасливити людську душу.
Та, одначе, всі бажають повного щастя і не можуть цього бажання позбутися, бо воно у нас вроджене. Коли, отже, вроджене, і то у всіх, то це бажання може бути заспокоєне. І бажання це може заспокоїти тільки один Бог. Як Бог дав те бажання нашій душі, так Він один і може його заспокоїти. В однім Бозі — безмежна повнота життя, в однім Бозі — безконечна щасливість, в однім Бозі — вічність життя і щасливість, і тому один тільки Бог може заповнити і наситити людську душу в цілковитій і вічній повноті.
Щастя і життя в небі полягає в огляданні Бога лицем в лице у світлі прославлення. В тім огляданні є заспокоєними повністю всі бажання нашого розуму, серця і волі, словом, повна щасливість і радість.
Великою є людська спрага пізнання і знання. Треба сильно мучитися, заки чогось навчимося. Багато людей ціле життя посвячують дослідам, нераз життям переплачують. Однак, усе людське знання, все, що людська наука може досягти, є нічим супроти того, що для нашого знання є закритим. Хто, одначе, досягне призначення в Бозі, той у Бозі буде мати повне і заспокоєне знання. Людський розум у світлі ясності Божої так розшириться, що все пізнає і все буде в Бозі бачити і знати. Що було у минувшині, все, що над нами, все, що на небі і зорях, все, що на землі, — все це Бог відкриє людському розумові, котрий повністю вгамує спрагу знання. Бог розширить також людське серце і наповнить його любов’ю. Людське серце зануриться в Божу любов, немов у безмежне море, і буде щасливим, повнотою щасливим. Людська воля буде запевнена свого повного щастя, бо те щастя і життя в Бозі не минеться, не втратиться, але буде тривати вічно, вічно, як вічний Бог.
Єдина правдива мудрість.
Досягнення цього призначення людини — це єдина правдива мудрість. Хто Богу служить, хто душу свою спасе, хто досягне свого остаточного призначення життя вічного в Бозі і царювання з Богом, той — правдиво мудрий. Правдиво мудрий, бо хто цю справу осягнув, той все осягнув. Хто цю справу втратив, той усе втратив, той — справді немудрий.
Єдина правдива мудрість.
Неодин учений, який Богу не служив і те своє призначення втратив, той, хоч і вчений, але насправді — глупий, а проста бабця, хоч неписьменна, але Богу служила, тому й досягнула вічного життя і щасливості, вона — правдиво мудра.
Святі — це правдиво мудрі люди.
Святі й угодники Божі — це правдиво мудрі люди. Вони мають назву „Божих слуг“, бо вони все своє життя посвятили на службу Богу і прославлення Бога. Вони витривали у дочасному терпінні, щоб досягти вічної щасливості. Вони несли важкий дочасний хрест, щоб у небі вічно радіти. Багато з них віддали навіть своє дочасне життя, перетерпіли важкі і страшні муки, щоб бути вічно прославленими. Були й такі, що зреклися тронів та царських вінців і пішли на пустиню, або замкнулись у монастирських мурах, щоб якнайкраще служити Богу, аби відтак отримати трони і вінці хвали у небі.
Треба все посвятити для досягнення спасіння.
Тому і ми, дорогі, зрозуміймо і відчуймо наше покликання та призначення, і все у нашому житті присвятім для Божої слави, вірної служби Богові, для досягнення вічного життя і щасливості. Як від Бога ми вийшли, так необхідно, щоб ми з Богом злучилися і з Богом, і в Бозі отримали нашу нагороду.
До цієї найважливішої і найконечнішої справи, до цієї єдиної „на потребу» справи мають бути спрямовані всі наші думки, бажання, наміри, слова, вчинки, труди і терпіння. Там, де йдеться про вічність, там усяка дочасна справа, хоч би яка нам мила і дорога, якщо вона стоїть на перешкоді до досягнення вічного добра, мусить бути знехтувана. Де йдеться про вічність, там не треба боятися всяких терпінь, трудів і, навіть, треба віддати життя для досягнення вічного спасіння.
Ось для цього також є духовна місія, в часі котрої маємо всі увійти в себе, застановитися і переконатися, як ми досі жили, чи наше життя було хвалою і службою Богу. Хто отримає добре свідоцтво совісті, той нехай утверджує своє подальше життя у службі Богу забезпечуючи собі цим хвалу і щасливість у небі. А кого совість оскаржить, що змарнував своє життя, що зійшов на блудні манівці, той щоб опам’ятався і, поки ще час, повернув на дорогу праву, щоб і його життя було хвалою і службою Богу. Не про гроші, не про срібло і золото йдеться у місії, не про земне добро, не про справи дочасні йдеться під час місії, бо те все — часове, минуще, але йдеться про найвищі скарби і цінності для людини, йдеться про справи найконечніші, вічні! Амінь.
† Григорій ХОМИШИН,
Єпископ Станиславівський.
http://www.novazorya.if.ua
