Існує поганський звичай, що коли чути голос плачу нехрещених дітей, потрібно в сторону голосу кидати якусь річ, наприклад, хустинку, щоби вони не плакали, а забавлялися. Таким чином душі або звеселяються або притихають…

Однієї місячної гочі поверталась додому Людина. Шлях її проходив по гірській доріжці, камянистій і нерівній, тому йти треба було обережно і розважливо. Дорога вела вгору, тому з кожним кроком іти ставало все важче і важче. Чорні обриси вічнозелених дерев дикого лісу постійно супроводжували подорожуючого. Невідомий страх приховувався у таємничій тишині дикої природи. Цю тишу завзято старався перервати шум далекого потоку гірської води, який розділяє дві великі гори. Шум води, яка стрімко несеться вдолину, завдаючи великих ударів гірським брилам, які гордо тримаються на її шляху, зловісно нагадує про свою стихію для тих сміливців, які б наважилися перейти з однієї гори на іншу.
В голові Людини тим часом виринають спогади старожилів про цю Мертву гору, яку колись заселяли словяни - відступники, що не визнавали християнської релігії, а, бувши закоренілими язичниками, переселилися у гори, живучи своєю релегійною автономією.
Тепер все, що від них залишилося, - це гірські травянисті поляни з декількома яблунями-сливами, які тримаючись середини поля, оточені густим військом темних смерек.
Люди жили, немов дикуни - сіяли, збирали, їли, спали, приносили жертвоприношення поганським божкам, родили дітей, - ті вмирали, - без медицини, без освіти, без хрещення, без чину поховання - одним словом - без покаяння.
Ховали - закопували: чи під порогом дому, чи у лісі…
Раптом здійнявся звідкілясь вітер і на якусь мить оживив сплячі ліси.
Але як зявився, так і зник, залишивши за собою звичну тишину.
Куди подався вітер, Людина не знала, але відчувала, що він не прийшов з порожніми руками, щось таки залишив, і це щось все більше непокоїло Людину, яку в цю мить приглушував стукіт схвильованого серця, яке вітер так раптово вирвав із таємничих спогадів.
Прагнучи заспокоїтися, Людина зосереджується на дорозі, боячись подивитися у чорний простір, що окутав її з усіх сторін. Людина боїться, щоб ця темна тиша не дізналась про цей страх, який охопив її.
Людина постійно вдивляється у сіру смугу дороги, боючись заглянути увічі страху.
Раптом далекий шум потоку зникає і десь серед чорного силуету Мертвої гори долинає плач, різкий, хвилюючий, який гострим лезом прошиває усю душу і ніби назавжди умертвляє непорушне тіло.
Душа паралізована страхом, тіло - темним мороком, і тільки дві речі людина відчуває - стукіт серця і… дитячий плач.
Не знаючи, що робити, Людина, прагнучи захистити себе, впевнено прямує на “ворога” - без зброї, без броні, з піднятими очима, але заплющеними, щоб часом не побачити щось жахливе.
Зібравшись із силами, Вона починає інстинктивно рухати руками, шукаючи по кишенях тієї “рятівної хустинки”.
Рухи стають все різкішими, адже кишені одна за одною виявляються порожніми.
Обезсилена, з розпачу Людина розплючує очі і кидається в останній подвиг - з тремтінням гукає: ” Я немаю нічого, як вам допомогти, як заспокоїти вас?”
На мить стає тихо, мертва тиша і одразу ж звідкілясь, з темного невідомого лунає тихий, лагідний, дитячий голос, який дитячим хором промовляє коротко і з душевним благанням: “Моліться за нас, не покидайте нас, памятайте про нас..!”
Пройшли хвилини, які здаються вічними, але тишу більше ніхто не порушує.
І Людина, з жахом, не здатна все ще повірити в те, що з нею відбувається, швидкою ходою рветься додому, але вже із спокійнішою душею: невідомий жаль і співчуття витісняють страх з тремтячого серця.
“… - я буду за вас молитися…” - гукає уже спокійним голосом Людина, йдучи дорогою нагору.
В серці спокій, на очах сльози, а на устах молитва…
Прийшовши додому, перш, ніж відчинити двері, обертається до Мертвої гори, до нічної темряви - десь там далеко чується радісний дитячий сміх…