У грудні 2001 р. вперше в незалежній Україні відбувся загальний перепис населення.  Вперше в історії загальних переписів людності України українці самі лічили себе. Від часу проведення попереднього загального перепису української людності, як складової і «невід'ємної» частини радянського народу минуло майже 13 років. Розробку результатів перепису Державним комітетом статистики України вже закінчено. Укладені статистиками таблиці є незамінним українознавчим джерелом.
Докладне висвітлення результатів українознавчого вивчення матеріалів перепису має велике суспільне значення.  Усвідомлення українським суспільством своєї нової післяесересерівської якості, усвідомлення сучасних визначальних тенденцій розвитку України неможливе без широкого висвітлення результатів наукового українознавчого вивчення матеріалів перепису, без відповідного оновлення змісту українознавчої складової всіх суспільствознавчих навчальних курсів середньої та вищої школи.
Відділ української етнології НДІУ, на підставі вивчення переписних та поточних статистичних даних, виявив на початку 2003 р. головні зміни, що сталися в стані українського народу (етносу) упродовж 1989-2001 рр. та оцінив їх у зв'язку з пануючими раніше тенденціями і у зв'язку з життєво важливими інтересами українського народу. У даній статті йтиметься про одну з найбільших поразок, яку зазнали українці за 13 р. виборювання й відстоювання суверенітету й незалежності України – про прискорене відчуження етнічних українців Донбасу від питомо українських етнічних рис і пов’язане з цим пересування центру ваги поросійщених етнічних українців у напрямку Донецької й Луганської областей. [1]

На жаль, програми переписів населення не містять питань, спрямованих на виявлення думки громадян щодо їх приналежності до культури тієї чи іншої етнічної спільноти. Проте, міцний зв’язок, що існує між рідномовним та культурним (в етнічному сенсі) самовизначенням українських громадян, дає змогу вважати, що приналежність до певної етнічної культури, як правило, співпадає із зазначеною рідною мовою. Відповідно – виявлені структурні зрушення українства у рідномовному складі людності маємо підстави переносити у площину духовної культури (але не на інші конструкційні елементи етнічної будови української нації).
Головним здобутком українства за 13 р. (в етнологічному сенсі) є певне збільшення питомої ваги осіб, які вважають своєю рідною мовою українську мову. Але не поспішаймо радіти, оскільки це досягнуто у вимірі людності всієї України. На рівні ж окремих територіальних груп ми мали протилежно спрямовані тенденції. Взаємна компенсація різноспрямованих змін приховує суттєві зсуви мовної структури населення, що відбулися майже в усіх адміністративно-територіальних одиницях найвищого рангу (у Києві, у 24 областях, в АР Крим, у Севастополі).  За напрямком розвитку мовної будови  людності адміністративно-територіальних одиниць найвищого рангу  територія країни поділилася на 3 райони, які, як лебідь, щука й рак, тягли «воза» в різні боки.
Зміцнення позицій державної мови в українському суспільстві було б відчутнішим, переконливішим, якби, по-перше, відбулося в усіх регіонах країни, по-друге – було б підтримане активною, послідовною мовною політикою держави.  На жаль, цього не сталося. Тенденція зростання питомої ваги «російськомовних» та спадання частки «україномовних» і частки «іншомовних» проявилася у 2 областях Донбасу – Донецькій та Луганській, які разом становлять близько 8,8 % території та 15 % людності країни.  Частка громадян, що вважають українську мову своєю рідною, зменшилась у цьому районі, пересічно, майже на 6 в. п.  Особливо яскраво зменшення частки осіб, що вважають державну мову своєю рідною мовою, проявилося в Донецькій області.  На Кримському півострові частка «україномовних» також зменшилась. Але, по-перше, не так сильно, як на Донбасі, по-друге – повернення кримських татар на історичну батьківщину зробило розвиток етнічної структури населення цього регіону України відмінним від решти регіонів.
У 4 адміністративно-територіальних одиницях питома вага осіб, що вважали українську мову своєю рідною, зменшилася до рекордно низького рівня. Зокрема, в Луганській області до 30,01 %, у Донецькій області до 24,10 %.  Зауважимо, що і в умовах Російської імперії, коли здійснювалося відверте мовне зросійщення українців, як і всіх інших неросіян, і в умовах СРСР, коли мовне зросійщення незграбно приховувалося за розмовами про пролетарський інтернаціоналізм, розквіт соціалістичних націй та майбутнє зникнення всіх націй, зменшення сумарної частки осіб з рідною мовою неросійською не відбувалося на цих територіях так швидко, як це сталося за 13 років періоду виборювання суверенітету України й часів утвердження незалежної української держави.
Отже, прискорене зменшення питомої ваги осіб, які вважають українську мову своєю рідною мовою, відбулося на тих українських землях, де вона й без того була найменш розповсюдженою, де наприкінці 1980-х та в часи незалежності здіймався найбільший галас про утиски російської мови, найгучніший ґвалт про занадто швидкі темпи українізації тощо, а забезпеченням розширення функціонування української мови переймалися переважно слабосилі громадські організації та поодинокі ентузіасти.  Міфічна насильницька українізація чи вигадана дискримінація «російськомовного населення» звичайно ж  мають агітаційне, пропагандиське й диверсійне походження і спрямовані не лише проти українців в Україні, а й проти всього світового українства і проти української держави як такої.  Треба визнати, що антиукраїнські сили на Донбасі своєї мети досягли.
Зменшення питомої ваги людності, що вважає своєю рідною мовою українську мову, і відповідне зростання питомої ваги осіб, вважають своєю рідною мовою російську, відбулося, головним чином, завдяки зменшенню чисельності українців, що вважають українську мову своєю рідною мовою. Чисельність українців, які вважають своєю рідною мовою українську, зменшилася на 2,60 % (до чисельності 1989 р.).  Чисельність українців з рідною мовою російською, натомість, стрімко збільшилася на 21,11 % (до чисельності 1989 р.). Додаток майже мільйона «російськомовних» українців перекрив зі значним лишком втрату 850 тис. «україномовних» українців.  Чи може тішити нас така «компенсація»?  Звичайно ж ні, тим більше у нових суспільно-історичних умовах, коли є готовність суспільства не лише до паперової зміни статусу української мови, але й до докорінної зміни співвідношення між українською та російською мовами у суспільній практиці.   Заміщення «україномовних» українців «російськомовними» значно підвищило рівень мовної зросійщеності українців.  Серед усіх українців частка українців, що вважають мову росіян своєю рідною мовою, збільшилась. Величина збільшення  частки «російськомовних» українців серед всіх українців, у порівнянні зі збільшенням упродовж 10 р. між переписами 1979 й 1989 рр., зросла майже удвічі .  А середньорічне збільшення питомої ваги мовно зросійщених осіб серед етнічних українців за час між переписами 1970 й 1989 рр. було приблизно таким же, як і в період 1989–2001 рр. Чому рівень мовної зросійщеності українців зростав так само швидко, як і в часи розквіту й загнивання  російської комуністичної імперії?
Не будемо докладно зупинятися на інерції мовно-культурних процесів царсько-радянської епохи, на бездіяльності та помилках української влади (у галузі вироблення й реалізації кадрової, інформаційної, мовної, культурної, освітньої, наукової політики тощо), а також на кровній і дієвій зацікавленості сучасної Росії у збереженні домінування російської мови в публічному мовленні українців обласних центрів і великих міст України.  Зазначимо лише, що привабливість російської мови та непрестижність української мови, як і взагалі – зверхність Росії над Україною, тримаються переважно на світоглядних і комунікативних звичках (стереотипах) політично провідних суспільних верств українства, якими на даному етапі є міцно злучені заможні підприємці та верхівка державного апарату.
 Важливими (пов’язаними з багатьма чинниками суспільного розвитку) безпосередніми причинами подальшого зростання питомої ваги українців, що не вважають українську мову своєю рідною мовою, є:
– по-перше масове повернення зросійщених різною мірою українців до української етнічної самосвідомості й самоназви без повернення до вживання, чи до переважного вживання української мови, без усвідомлення її як своєї рідної;
– по-друге масове формування у дітей та молоді української етнічної самосвідомості засобами російської мови на ґрунті  «російськомовного» українознавства (історії, географії України, краєзнавства тощо), минулої і сучасної професійної культури Росії та «російськомовної» культури поглинених в різні часи російщенням українців. 
Нагадаємо, що частка етнічних українців у населенні України збільшилась. Трохи більше половини всього приросту частки українців у населенні становлять українці з рідною мовою російською.
                 Зміна рівня мовної зросійщеності українців мала великі територіальні відмінності.   Зростання частки українців, що вважають українську мову своєю рідною, відбулося на більшій частині території України.  У столиці, в усіх центральних та в усіх західних областях частка «україномовних» українців збільшилась. Але величезні втрати «україномовних» українців у Криму й на Донбасі та порівняно великі втрати у Запорізькій і Харківській областях  переважили здобутки українців центральних та західних земель. 
На сході та півдні України 8 суміжних областей (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Луганська) та АР Крим з містом Севастополем утворили суцільну територію, на якій відбувалося подальше зросійщення українців. Частка осіб з рідною мовою українською серед етнічних українців цих територій зменшилась, але величина зменшення була різною. Перед вели українці областей Донбасу, за ними українці Криму, потім, зі значним відривом від лідерів,  йшли українці Запорізької, Харківської та інших областей. Серед етнічних українців Донеччини частка тих, що вважають українську мову своєю рідною мовою, зменшилася на 18,36 відсоткових пунктів, серед українців Луганщини – на 15,88 в. п.
 Питома вага осіб з рідною мовою українською серед усіх етнічних українців зменшилася на цій території, пересічно, на  7,83  відсоткових пунктів. Тепер не кожен четвертий, а вже кожен третій етнічний українець півдня і сходу України вважає мову іншого народу своєю рідною мовою.
У господарство цієї частини України в умовах російської держави і монархічного, і комуністичного періодів вкладалися найбільші інвестиції (з  тих,  що припадали на територію, яку обіймає сучасна Україна). Одночасно саме сюди організовано спрямовувалася і неорганізовано прямувала більшість чужинців. Ця частина України охоплює близько 42,6 %  української території та майже половину людності країни (за станом на кінець 2001 р.).  Сьогодні на ній зосереджено більше половини промислового виробництва України (всіх форм власності).  Тут мешкає майже 4/5  усіх наявних сьогодні в Україні представників некорінних народів, зокрема  83,80  % українських росіян.  86,36 % усіх українських громадян, що вважають своєю рідною мову колишньої метрополії, живе на території 10 перелічених адміністративно-територіальних одиниць. Вихідці з цієї частини України посідали високі партійні, державні й господарчі посади у Москві. Кремль призначав своїх вихованців з цієї частини України на найвищі посади в УРСР.  Донедавна всі найважливіші посади у найвищих органах державної влади, а також в органах виконавчої й судової влади обласного і районного рівня всієї України контролювалися (напевно, не без допомоги вельми догідливого у таких справах «старшого брата») господарсько-політичними групами південно-східної частини України та близькими до них за ціннісними орієнтаціями групками київських та місцевих політиків.   Представники цих груп добряче покручені зросійщенням, дуже часто – аж до невпізнаваності, навіть до незворотного етнічного перетворення.  Їхній національний патріотизм (якщо він звичайно є і якщо можна його назвати національним) у більшості випадків позбавлений українського етнічного змісту.   Зрозуміло, що з такими управлінськими кадрами годі було б сподіватися на україноцентричне цілепокладання в політиці сучасної держави чи хоч на якісь організовані, підтримані й скеровані нею реальні процеси повернення зросійщених різною мірою українців до української духовності, до української мови.  Аби нічого не робити з метою подолання наслідків духовно підлеглого підросійського існування українців, з метою протистояння сучасному мовно-культурному зросійщенню українців, вони або піддають сумніву саму необхідність оборонних дій чи їх законність, або знаходять безліч важливіших чи загальніших, на їхню думку, проблем, розв’язання яких не можна відкласти на майбутнє, або радять не перейматися – мовляв, у нас демократія, народ говорить, пише, читає, співає, думає тією мовою, якою хоче, не тратьте, куме, дарма сили.
Важливою суспільною особливістю цієї частини території України є те, що саме тут КПРС досягла найбільших успіхів по перетворенню (трансформації) українського народу на так званий «савєтскій народ» (назву подано за вимовою російського оригіналу).  Характерними ознаками великої частини (в окремих областях  –  більшої  частини) етнічно українського населення цих теренів є, серед інших, мовна та культурна зросійщеність, зневага до питомо українських етнічних рис, наявність стереотипів непрестижності, меншовартості, неперспективності, неприбутковості, відсталості й непотрібності української мови і всіх елементів української духовної культури.  Натомість, російська  мова  й російська культура у суспільній свідомості територіальних груп українців цих областей мають неперевершену цінність, є престижними й самодостатніми.  Ці ознаки дивним чином уживаються зі збереженням історичної пам'яті українців (щоправда спотвореної переробленням на малоросійський молодшобратівський кшталт) та збереженням етнічної самоназви українців.
 Місцеві територіальні господарсько-політичні групи до українського національного відродження ставляться, загалом, байдуже-вороже.  Старі царсько-радянські суспільні стереотипи, затхлі слов'яно-москвофільські  міфи  активно  використовуються  ними в політичній боротьбі.  Законодавство щодо української мови на цій території не працює.  Права і мовно-культурні потреби україномовних громадян та тих українських громадян, які прагнуть стати україномовними, прагнуть виховувати дітей повноцінними українцями українською мовою в українській культурі, держава не забезпечує.  Існуюча там мережа закладів культури є створеною за українські кошти інфраструктурою пропаганди й поширення російської професійної культури.  Функцію зросійщення виконують також заклади дошкільної, загальної середньої, середньої спеціальної та вищої освіти. Питома вага дошкільнят, школярів та студентів, які виховуються та навчаються державною мовою (не враховуючи тих, що навчаються і виховуються одночасно двома мовами), замала навіть для збереження існуючого, принизливого для українців, співвідношення між українською та російською  мовами.  Питома  вага  учнів  та студентів, що навчаються українською мовою, у Донецькій та Луганській областях менша не лише за питому вагу етнічних українців, але й (у декілька разів) за частку  тих українців, що вважають українську мову своєю рідною.  На Кримському півострові  учні та студенти, що навчаються українською мовою (без врахування тих, що навчаються двома мовами), не становлять навіть 1 %.  У багатьох областях південно-східної частини країни навіть сумарна частка учнів та студентів, що навчаються лише українською мовою та одночасно українською і російською мовами, значно менша за частку етнічних українців.  Додамо, що внутрішня політика держави, яка здійснюється на цій території у кадровій, інформаційній, освітній, мовній, етнічній, культурній та в інших сферах, загалом залишається спрямованою на подальше мовне зросійщення українців.  Природно, що за відсутності україномовної дії, інерція зросійщення українців і навіть явище прискорення зросійщення українців відбуваються вже після проголошення незалежності України і розпаду СРСР. 
 Чисельність українців з рідною мовою російською у Донецькій та в Луганській областях збільшилася майже у півтора рази. Близькою до областей Донбасу за цим показником була лише Запорізька область, де чисельність етнічних українців, які вважають своєю рідною мовою російську, збільшилася у 1,4 разу. У Харківській та у Дніпропетровській областях це збільшення становило лише близько 1,1 разу, а на Кримському півострові чисельність «російськомовних» українців зменшилась.
Приріст чисельності українців з рідною мовою російською в абсолютних числах становив у областях Донбасу 753 тис. 182 особи, що становить понад 44 % всього приросту «російськомовних» українців у країні. Зважмо на те, що питома вага «російськомовних» українців Донбасу в загальній кількості «російськомовних» українців України далеко менша за 44 %. На початку 1989 р.  вона  становила трохи більше третини, а наприкінці 2001 р. – 37, 3 %. Тобто питома вага «російськомовних» українців Донецької і Луганської областей, у загальній їх кількості, в Україні наближається до частки «російськомовних» українців цих областей у прирості загальної кількості «російськомовних» українців по Україні. Якщо така тенденція збережеться, тоді «російськомовні» українці Донецької й Луганської областей становитимуть у 2011 р. близько 40 % загальної кількості «російськомовних» українців України.
Вага Харківської та Дніпропетровської областей у прирості «російськомовних» українців порівняно маленька і поступається питомій вазі цих областей у загальній кількості «російськомовних українців у країні. У Запорізькій області спостерігаємо таку саму тенденцію, як і в областях Донбасу, але з меншою інтенсивністю.  Приріст «російськомовних» українців в абсолютних числах охопив у Запорізькій області 121 тис. 471 особу, що становило 7,14 % всього приросту по Україні.
Таким чином, на 2 області Донбасу та на Запорізьку область разом припало більше половини (близько 51, 4 % ) усього приросту «російськомовних» українців, який відбувся в Україні за 13 р. – 874 тис. 653 особи з 1 млн. 701 тис. 448.
Визначення пересування географічного центру ваги поросійщених українців України потребує точних розрахунків, які на жаль, автор виконати не зміг (бракує переписних даних по районах на 1989 р.) Але приблизні обчислення дають змогу стверджувати таке.
 1.Центр ваги поросійщених українських мас України розташований сьогодні у східній частині Дніпропетровської області, приблизно на перетині ліній Синельникове–Першомайськ та Юр’ївка–Васильківка. Меридіан, який ділить «російськомовних» українців на 2 частини (східну і західну) проходить близько до 36 гр. сх. дов. через Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку області та АРК. Паралель, яка ділить «російськомовних» українців на 2 частини (північну і південну) проходить північніше за 48 гр. півн. шир. у районі Синельникового, перетинаючи Закарпатську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Вінницьку, Кіровоградську, Дніпропетровську, Донецьку й Луганську області.
2. Центр ваги поросійщених українських мас України зміщується у східному напрямку, до Донецької області.
Якщо врахувати мовно і культурно поросійщених українців за межами України, тоді центр ваги «російськомовних» українців Землі буде розташований у південній частині Харківської області, тобто північніше і східніше від центру ваги українських «російськомовних» українців.
Сам факт такого переміщення центру ваги «російськомовних» українців на окраїну країни є позитивним. Але, з огляду на те, що відбувається воно з одночасним зростанням чисельності поросійщених українців, позитиву у цьому небагато.
Зростання рівня мовної зросійщеності українців на сході та півдні країни призвело до  зменшення в Україні питомої ваги українців з рідною мовою українською, відбилося негативними змінами мовної структури населення певних адміністративних територій. Інтенсивність зросійщення українців Донецької та Луганської областей перевершує ту, що була там упродовж 1959–1989 рр.
Позбутися українцям мовно-культурного зросійщення є велінням часу, обов’язком повноцінної, самодостатньої нації.  Адже засилля росіян, російської мови, російськомовної професійної культури – результат бездержавності українського народу, факт тривалого національного гноблення.  У цьому процесі маємо вагомі позитивні результати у центральних і західних областях країни, досягнуті зусиллями широких верств суспільства, без застосування найменшого адміністративного примусу.  Проте, мовно-культурна регіоналізація України, яка відбувається за участю українських високопосадовців і найяскравіше проявляється у Донецькій і Луганській областях, є вельми небезпечним явищем.
 Практичне розв’язання проблеми припинення зросійщення українців на державному рівні по-справжньому ще не розпочали. А ситуація вкрай загрозлива, і зволікання нам лише шкодить. Публічні заяви лідера коаліції «Сила народу», тепер вже Президента України Віктора Ющенка, на жаль, дають підстави сумніватися у тому, що українська влада нарешті візьметься за припинення зросійщення етнічних українців і України. Немає сумніву у тому, що завуальоване й відверте загравання СПУ, «Нашої України», БЮТ з українськими українофобами є ганебною помилкою, яка може виявитися фатальною для українства.

[1] – Усі наведені в статті цифрові дані обчислено автором на підставі опублікованих та неопублікованих даних Держкомстату України.

http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1690