На
гаспида й василиска ти наступатимеш і потопчеш лева й змія. Бо каже
Господь: “За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу
його, бо він знає імя Моє. Буде кликати Мене, Я почую його; буду з ним
у скорботі, визволю його і прославлю його. Довгим життям обдарую його і
дам йому спасіння Моє” (Пс. 90). Чи може той, хто вірить в істинність
цих слів молитви псалмоспівця Давида, перед лицем небезпеки впадати в
страх? Звичайно, страх є одним із багатьох елементів зброї диявола, якими він намагається зашкодити нашій душі.
Протягом всього життя нас переслідують страхи. Та найбільшим страхом
є страх смерті. Однак, людина, що носить у своєму серці Христа,
постійно долає страх. І сила, з якою ми відкидаємо його, безпосередньо
залежить від глибини вкоріненості Христа в нашому серці. Адже, Христос
– це двері до Життя вічного. Перед цими Дверима нам жодна загроза не
страшна. Головне – щоб ці Двері не виявилися замкненими для нас. Чим
голосніше в душі лунає голос Євангелія – тим слабшим є відголос страху.
Маловіри та атеїсти тремтять перед лицем смерті, що наближається,
відчуваючи або близьку кару за гріхи, або ж бачать в смерті кінець
усього свого буття. Як писав преподобний Єфрем Сирієць, «ніяка смерть
не є такою страшною, як смерть нечестивого грішника».
Здавалось би, в наш час на нас повсюдно очікує більше небезпек, аніж
в будь-який час історії людства: щодня трапляються якісь техногенні
катастрофи, природні катаклізми, військові заворушення, врешті –
епідемії… Однак, за такою логікою не варто і з дому виходити: ану ж,
дивись, скажений собака накинеться, впаде аварійний ліфт, або в
найбанальнішому випадку нападе злочинець, який відбере твоє життя, не
знаючи, що ти маєш в гаманці лише п’ять гривень…
Та все це «вже діялося під сонцем»: напади диких звірів, чужинців,
голод, холод, безперервні війни – подібні «щасливі моменти» переживали
і наші історичні попередники, нарікаючи хто – на жорстоку долю, а хто –
вважаючи це благом для душі, даним Богом, як випробування віри в Нього.
Тверда віра якраз і захищала від будь-яких напастей, а духовним мечем
було Слово Боже: згадаймо апостолів, які проповідували серед
прокажених, зцілюючи їх. Згадаймо тих, хто на полі бою звершував
християнську місію незважаючи на загрозу бути вбитими тілесно. Бо «хто
вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не
побачить а гнів Божий на нім перебуває» (Iв. 3; 36).
Тепер не здивуєшся, коли чуєш від «людей світу цього» ремствування
на зразок «за що нам така кара?!», коли стаються якісь нещастя або є їх
«явна» загроза. Та дуже дивно чути подібне з вуст представників церкви.
Згадаймо для прикладу новітні пошесті, такі, як пташиний або свинячий
грип. То десь там Західній Європі людей на літургії причащають, подаючи
євхаристійний хліб в руки вірним, ні в якому разі не торкаючись їх вуст
– «щоб, не доведи Господи, не заразитися хворобою одним від інших», то
десь пропонують використовувати для причастя ложечки разового
використання… Ні про яке цілування хреста, ікон вже і не йдеться.
Також наголос робиться на небезпеці, яка походить від згромадження
великої кількості людей в одному місці. Питання: то як тоді звершувати
Богослужіння – те, важливість чого заповідав нам Господь: «де двоє або
троє зберуться в моє ім’я там і я серед них” (Мт. 18:20). Прикро
констатувати, що такі прояви маловірства зустрічаються і в нас.
Свіжий приклад: очільник УПЦ КП патріарх Філарет благословив
посилені моління у всіх храмах своєї церкви за те, «аби Господь
відвернув від нас згубну пошесть, що насувається (?) на нас»… Що ж,
цілком слушне молитовне звертання… Однак, автору цих рядків воно до
болю нагадує поведінку його хворої дружини, в якої віра у Христа ще не
пустила глибокого коріння: час від часу вона, буває, просить помолитися
в храмі: «щоб в мене палець (рука, голова тощо) не болів!».
Дрібний розлад чи навіть серйозна хвороба в такому випадку
сприймається за неминучість екзистенційної катастрофи. Отже, нам
лишається лише побажати як патріарху Філарету, так і всім нам твердішої
віри – і тоді ніякі недуги і небезпеки не зашкодять. Адже, Господь сам
знає, як і коли послати нам подібні випробування, а коли їх припинити.
Терпімо, молімося, вірмо. Жоден грип не зрівняється з силою Божою.
Катрич Микола, “Українська Автокефалія”
http://uaoc.net/2009/10/30/gryp/
