Наближається Великдень, і ми вкотре задумаємося над великою таємницею смерті Спасителя людства — Ісуса Христа. Писемні джерела залишили нам у спадок дуже мало інформації про початки християнізації на Прикарпатті. Але на те й існує археологічна наука, щоби кинути жмут світла в темряву, звідки зринають розгадувані силуети, здавалось би, абсолютно мовчазних таємниць.

Останнім часом ми опрацьовували джерельну базу для висвітлення християнської культури Галицько-Волинської держави. У її численних кодексах є такий вид джерел Х—ХIII ст. як хрести-енколпіони. На переважній більшості давньоруських складнів-релікваріїв на лицевому боці розміщено Розп’яття Христове, яке прославляє викупну жертву Сина Божого, а на зворотному — Богородиця з євангелістами, святими воїнами, апостолами, творцями Божественної Літургії, які разом створюють образ Христової Церкви.

В час епохальних археологічних відкриттів Я. Пастернака в княжому Галичі (1934—1943) було відкрито величезну колекцію хрестів-енколпіонів. Вони траплялись археологам і пізніше, а нерідко селяни Крилоса виявляють металічні хрести-складні і на своїх городах як випадкові знахідки. У 1997 р. більшість із них опублікував професор Прикарпатського університету М. Фіголь у своїй монографії «Мистецтво стародавнього Галича». Серед них нас найбільше вразив бронзовий енколпіон із зображенням символічного престолу приготування (етимасії), Богоматері Влахернської з алегоричними образами євангелістів, який Я. Пастернак знайшов на Золотому Тоці в Крилосі. Назву символу «етимасія» перейнято з Послання апостола Павла до ефесян (6, 15), який закликав: «Приготувати благовістування світу». На престолі зображено подушку, на якій лежить Євангеліє, над ним — хрест та Святий Дух у вигляді голуба, іноді від нього відходять три промені, що символізують Трійцю. З боків престолу інколи зображують херувимів, серафимів і ангелів. У деяких варіантах зустрічається обабіч престолу знаряддя страстей: спис і тростина. Образи євангелістів позначені канонічними геральдичними символами: Матей — ангелом, Марко — летючим левом, Лука — волом і Йоан — орлом.

Енколпіони такого типу унікальні, їм не зустрічається аналогів у візантійському чи у західному декоративно-прикладному мистецтві. Але сюжет з етимасією відомий на візантійських хрестах ХI—ХIII ст., а зображення гербів євангелістів трапляються на романських пам’ятках західного походження. Особливе місце серед такого роду пам’яток належить так званому золотому вівтарю собору Сан-Марко у Венеції — Паларадо, куди входять візантійські і частково західноєвропейські пластинки Х—ХII ст., виконані в складній техніці перегородчастих емалей.

Як бачимо, цей тип енколпіону, що виник на давньоруському ррунті, об’єднав у собі західні і східні риси. Таких хрестів вітчизняна археологія знає лишень декілька одиниць. Один із них входив до давньоруського скарбу, що містив золоті прикраси і був знайдений на Княжій Горі біля Канева. А місце віднайдення іншого, відомого в науковій літературі, довелося довго встановлювати. Його відкрив київський археолог  В. Гончаров у 1946 р. на Райковецькому городищі в околицях Бердичева. Кліть № 10 органічно входила до оборонного комплексу городища. Крім того, вона виконувала функції дерев’яної церкви сторожової фортеці Київської землі. Напередодні татаро-монгольської навали навесні 1241 р. дев’ять власників бронзових хрестів-енколпіонів занесли їх до храму і як найдорожчі святині передали священикові на зберігання.

В процесі розкопок давньоруського містечка В. Гончаров відкрив цей невідомий пам’ятник Батиєвого нашестя на Русь. На підлозі спаленої церкви лежали зв’язані докупи дев’ять хрестів-релікваріїв, кругла мідна панагія із зображенням Божої Матері, лита мідна кадильниця і невеликий мідний хрестик із Розп’яттям. Трагізм усього того, що відбувалося тут 770 років тому, підсилюють грецькі написи на більшості з хрестів-енколпіонів: «Се син твій, се матір твоя». Із цими словами звертається помираючий Христос на Голгофі до зображених у круглих медальйонах, на бічних раменах хрестів, Богоматері та Йоана Богослова. З цього випливає, що енколпіони були не тільки культовим предметом особистого благочестя, не тільки виконували захисно-оборонну функцію, а й передусім означали причетність віруючого до своєї Церкви, його повсякчасного єднання з нею. Отоді ми зрозуміли, що ці археологічні пам’ятки як ніякі інші можуть розказати, що для сучасників Галицько-Волинської держави означала смерть Ісуса Христа.

Грецьке слово «енколпіон» буквально означає «на груди». Енколпіон — це складний хрест для зберігання мощей шанованого святого, який зображений на одному боці хреста (звідки їх друга назва — мощевик). Віра в чудодійну силу енколпіонів пов’язана з культом святих мощей, що зародився в ранньохристиянську епоху і був розвинутий у традиції християнської Церкви. Слово «енколпіон» для позначення назви хреста з мощами всередині нього поширилося в IХ ст. Першу згадку про нього знаходимо 811 р. у листі грецького патріарха Никифора до Папи Римського Лева III. Відомо, що патріарх посилав тоді до Риму дарунки, серед яких був і золотий енколпіон з реліквіями Животворящого Хреста. Поява нового слова була пов’язана з іконоборчим рухом у Візантії, який виступив проти культу ікон та реліквій. Адже до того в християнській лексиці існували й інші терміни: релікварії (сховище для реліквій), пекторалі (нагрудна металева прикраса) і ставротека. Власне слово «ставротека» (грец. «хрест» і «скринька») конкретно стосувалося релікварія для зберігання святого Хреста. Тому більшість дослідників схильна вважати, що хрести-екнолпіони з’явилися у Візантії для зберігання частинок Хресного дерева Христа — головної святині християнської Церкви.

На початку IV ст. святій Олені, матері володаря Східної Римської імперії Костянтина, приснився сон, у якому вона бачила місце на Голгофі в Єрусалимі, де були закопані хрести, на яких розп’яли Христоса і двох розбійників. Видіння у сні справдилися, бо імператриця Олена з римськими легіонерами розкопала реліквію Христової Церкви, яка шириться по всьому віруючому світі.

На самих початках енколпіони з фрагментами Господнього дерева були не просто релігійними скарбами для християн, їх виготовляли з дорогоцінних матеріалів у надзвичайно складній художній техніці. За будовою енколпіони складалися з двох з’єднаних шарнірами частин — аверсу (лицевий) і реверсу (зворотний), всередині містилися мощі святих, шматочки Животворящого Хреста та інші християнські реліквії. Половинки відливали в глиняних чи кам’яних формочках, складених з двох частин. Під час виливання лицеві частини діставали фігуральні та медальйонні відбитки. Далі їх могли доповнювати гравіруванням, інкрустацією, декоруванням емалями.

Згідно з повідомленням польського середньовічного хроніста Траскі, золотий хрест-енколпіон належав до скарбниці галицьких князів. Бо коли польський король Казимир III Великий у 1340 р. пограбував княжу резиденцію на Замковій Горі у Львові, то вивіз звідти скарби володарів Галицько-Волинської Русі: дві княжі діадеми, золочений престол, оздоблений самоцвітами, багату мантію, хрести зі щирого золота, один з яких мав великий шматок дерева «з Господнього хреста». Ще один галицький срібний хрест-релікварій з Хресним деревом виявив у музейній збірці Лувру (Франція) відомий мистецтвознавець В. Александрович.

Очевидно, до найголовніших храмів княжого Галича і всього князівства реліквії із Святої землі надходили завдяки династичним і дипломатичним зв’язкам, турботам духовних ієрархів та ревній праці паломників. Такі святощі могли сотні літ зберігатися в галицьких церквах. Святі мощі лежать в основі вівтарної основи кожного християнського храму, а пізніше в антимінсі, що його встановлювали на престолі.

Існує гіпотеза, що серійні міднолиті, так звані сирійські, хрести-енколпіони із зображенням Розп’яття і Богоматері з євангелістами, виготовляли спеціально для паломників як ставротеки. Ідея прославлення Хресної жертви Ісуса Христа була однаково зрозуміла жителям Палестини і Єгипту, Скандинавії і Київської Русі.
У Малій Азії (Сирії і Палестині) хрести-енколпіони створювали при монастирях і мартиріях святих. На Балканах і Дунаї перші християни на основі східносередземноморських взірців виробляли місцеві, значно спрощені варіанти хрестів-релікваріїв. Таким чином, зародившись біля джерел культу пошанування Чесного Хреста, практика виготовлення міднолитих хрестів-релікваріїв для паломників набула широкого розвитку в східнослов’янському світі.

Першим, хто знайшов найдавніші близькосхідні хрести-енколпіони на території Прикарпаття, був прославлений археолог Я. Пастернак. Розкопуючи княжий двір на Золотому Тоці в Крилосі, він мріяв віднайти літописну Спаську церкву. Серед численних сакральних старожитностей пощастило віднайти два древні мідні енколпіони. На одному з них на лицевому боці зображено постать розп’ятого Ісуса з оголеними грудьми та горизонтально розпростертими руками. Згодом, уже в післявоєнні роки, археолог Б. Тимощук розкопав аналогічний «сирійський» складень на розкопках літописного Василева (Буковина).

Появу близькосхідних енколпіонів на території Київської Русі професор Чернівецького університету С. Пивоваров пов’язує з цілеспрямованою діяльністю візантійських православних кіл у сфері християнізації давньоруського населення.

Такі енколпіони, що були знайдені в Галичі, Києві, Василеві, виготовляли при православних (мелькитських) монастирях у візантійських провінціях Сирії та Палестини. Звідти прочани-пілігрими, купці, представники візантійських та дипломатичних місій привозили їх на давньоруські землі. Частину хрестів візантійське духовенство дарувало руським прихильникам християнства.
Однак існує і протилежна точка зору. Сучасна львівська дослідниця С. Боньковська аргументовано доводить, що традиція нагрудних хрестів у Південно-Західній Європі, тобто в Західно-Римській Церкві, була поширена наприкінці IV—V ст. Галицькі хрестики з оголеним Розп’яттям є порівняно раніші навіть від великоморавських (Х—ХI ст.), і вони були виконані під безпосереднім впливом дороманської західно-європейської іконографії.   

Нам вдалося ідентифікувати з цією групою релікваріїв двобічний срібний хрестик з літописного Василева (приватна колекція Р. Білика, м. Заболотів) і міднолитий хрест із фондів Національного заповідника «Давній Галич», також знайдений на Золотому Тоці. Їх виявлення переважно в місцях проживання князів та князівської знаті або на руїнах патрональних церков свідчить, що вони належали визначним священнослужителям або ж були інсигніями галицьких правителів. Сховані під ношею неофітів, місіонерів та паломників, вважає С. Боньковська, нагрудні хрестики були тими християнськими відзнаками, які сприяли найранішій, хай на перший порах і спорадичній християнізації населення, що заселяло східнослов’янські, в тому числі й теперішні українські землі.

В історичному процесі склалося так, що за масовістю виробництва і широким побутуванням хрестів-енколпіонів у середньовічному суспільстві домонгольська Русь-Україна показала унікальний приклад у світовій культурно-релігійній традиції, перевершивши за масштабами продукції навіть культове лиття сирійсько-палестинського кругу Візантійської імперії.

До найбільш поширених у Галицькій землі слід зачислити хрести з рельєфним зображенням Богоматері-Оранти із дзеркальним слов’янським написом «Святая Богородице, помагай». При розкопках Десятинної церкви в Києві було знайдено кам’яні формочки двох стулок енколпіона із зображенням Розп’яття і Богоматері на повен зріст із врізним написом «Свята Богородице, помагай». Цікаво, що напис у формі зроблено правильно, а при відлитті він якраз дає зворотне зображення. На думку вченого-археолога О. Рибакова, «дзеркальний» характер напису сприймався як особливий заклинальний прийом і навіть сприяв збуту товарів. Енколпіони із «дзеркальними» слов’янськими написами з’явилися у 1239—1240 роках — після того, як північно-східні землі Русі зазнали навали монголо-татар. Вони мали вберегти інші князівства від знищення.

Рельєфне зображення розп’ятого Христа оточене напівфігурами Богородиці та Йоана Богослова, святителів Миколая і Григорія. Обабіч центральної постаті спасителя розміщені написи: «Хрест нам похвала» або «Хрест нам утіха».

Багато жителів Галицько-Волинської землі, намагаючись уникнути смертельної загрози собі і життю своєї родини, вимушено емігрували в сусідні західні країни.

Тому галицькі енколпіони із «дзеркальним» написом археологи знаходять при розкопках середньовічних міст Болгарії, Румунії, Сербії та Хорватії. А найбільше їх трапляється в Золотій Орді, де мучилися в неволі галицькі християни. Треба зазначити, що в сучасних дослідженнях все активніше звучить така точка зору, що давньоруські хрести-енколпіони потрапляли за межі княжої України не тільки через золотоординське поневолення. Провідна роль Галицько-Волинської Русі у налагодженні зовнішньополітичних, культурних і релігійних зв’язків сприяла тому, що хрести-енколпіони України потрапляли на Балкани, в Угорщину, італію, Польщу, Румунію, Туреччину, країни Балтії і Скандинавії, де їх знайдено понад 100 зразків.

Повною несподіванкою для археологів стало те, що  в давньоруському монументальному мистецтві Х—ХII ст. майже не було сцен Розп’яття. Науковцям такі твори були потрібні, щоби точніше продатувати ті чи інші енколпіони. Напевно, що ця ситуація вплинула на мізерне виробництво дрібних іконок з каменю і металу, бо іконографічний сюжет Розп’яття відомий тільки з образів, знайдених на Княжій Горі (збірка меценатів Ханенків),  в історичному музеї Стокгольма (Швеції) та на розкопах Новгорода.

Громадяни Галицько-Волинської держави усвідомлювали, що після татаро-монгольської руїни 1236—1239 років на них чекає глобальна катастрофа. З метою її уникнення князь Данило Романович переніс столицю зі старого Галича до новозбудованого Холма. Саме напередодні приходу азійських ординців у Галицькій Русі в сакральному мистецтві стала осмислюватися тема Розп’яття Христового.

У 1981 р. археологічна експедиція під керівництвом В. Ауліха відкрила на Крилоській горі сховище-комору галицького ювеліра, знищену 1241 р. Такого великого ремісничого комплексу ХIII ст. досі не знайдено в жодному середньовічному місті. Дослідники виявили 160 тигельків — спеціальних посудин для лиття прикрас і культових речей з дорогоцінних металів. У сховищі відкрито вісім зразків хрестів-релікваріїв, виготовлених у майстерні. Кожен з них на лицевому боці має зображення Розп’яття. Очевидно, що дві парні бронзові іконки з образами Богородиці і Христа-Пантократора — це готові вироби невідомого галицького ювеліра, а три інші іконки з каменю слугували взірцем для випуску масової продукції. іконку з Розп’яттям можна зарахувати до шедеврів давньоруської пластики ХII ст. Образочок «Зішестя Христа в ад» майже не має аналогів у тогочасному релігійному мистецтві. У центрі на повен зріст зображено Христа. Права рука ісуса простягнута до Адама, що стоїть навколішки. Христос виводить з пекла прародича людства Адама і його дружину Єву. По ліву руку від Христа містяться зображення напівфігур стародавніх царів Соломона і Давида, а над ними — Йоан Хреститель. Це єдине в старій українській іконографії вирішення теми Воскресіння Христа. Животворящий восьмиконечний хрест, який тримає ісус у лівій руці, — це символ перемоги над смертю.

Ще зовсім донедавна сакральному мистецтву княжого Галича в російській дореволюційній, а вслід за нею і радянській літературі майже не відводилося місця. Відкриття ювелірної майстерні в 1981 р. перевернуло всі дотеперішні уявлення. А знахідка єпископського хреста-енколпіона біля фундаментів Успенського собору, який, можливо, належав першому галицькому єпископові Космі (1157—1165), засвідчила, що майстри Галицької Русі виробляли сакральні святині в усіх без винятку художніх техніках, у тому числі в такій складній, як перегородчастих емалей.

Саме тому називаємо знахідки пам’яток давньоруської іконографії вічними таємницями української археології, бо кожне нове покоління дослідників з новою силою достовірних фактів пізнаватиме істини великого Христового вчення.

http://www.galychyna.if.ua/