Після війни польові командири з середовища УПА намагалися налагодити
контакти з представниками радянської влади. Відомий лист одного з таких
командирів на ім’я першого секретаря Львівського обкому партії
І.Грушецького (згодом — голови Президії Верховної Ради УРСР). У листі,
зокрема, йшлося про необхідність пошуку компромісу між УПА та радянською
владою. Мовляв, незабаром почнеться третя світова війна, американці й
англійці прийдуть в Україну як загарбники, а комуністи й націоналісти
стануть союзниками. Чи не варто зараз налагоджувати зв’язки на випадок
майбутньої війни?
Слід вказати на той факт, що досвід ведення партизанських операцій УПА
активно вивчався й вивчається за кордоном. У США досвід УПА вивчають
курсанти військової академії. Ернесто Че Гевара в одному з інтерв’ю
заявив, що навчався ведення партизанської війни на прикладі українських
повстанців. В Україні цей досвід переважно ігнорується. Повстанців досі
вважають бандитами — відповідно до офіційної термінології. А тим часом,
яка армія може похвалитися тим, що протягом десяти років після
закінчення Другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки
ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після
приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки.
АК й ВіН у Польщі — також два роки. УПА виявилася найстійкішою. І навіть
загибель 5 березня 1950 року головнокомандувача УПА генерала Романа
Шухевича не привела до повного знищення УПА — вона на той час уже діяла
окремими групами. Останній бій УПА з органами радянської міліції
зафіксовано 1961 року! За різними оцінками, чисельність бійців УПА
становила від 30 до 100 тисяч чоловік. Більшість їх загинула в боях або
стала жертвами сталінських репресій, одержавши від 15 до 25 років
таборів.
На завершення відзначимо кілька важливих моментів, які слід врахувати
при підході до вивчення складного періоду нашої історії — Другої
світової війни.
По-перше, на нашу вітчизняну історію треба дивитися очима громадянина
України, а не очима громадян Польщі, Росії, США чи будь-якої іншої
країни. І давати оцінку тим чи іншим подіям слід виходячи з інтересів
виключно України, її історії та її незалежності.
По-друге, історія повинна вивчатися в усій багатогранності, на основі
архівів, а не тільки мемуарів і «Стислого курсу історії ВКП(б)».
По-третє, слід розрізняти колабораціонізм націй, які мають державність, і
колабораціонізм націй, які її не мають. Українці не мали державності, і
для них німецька окупація була так само огидною, як і радянська. У
цьому випадку народ опинився між двома вогнями, вибираючи з двох зол
менше.
По-четверте, взагалі час навчитися розрізняти дивізію СС «Галичина»,
Українську повстанську армію, Організацію українських націоналістів —
щоб не припускатися помилок і ляпсусів. Більше того — розрізняти дивізії
СС і дивізії Ваффен СС (щоб не уподібнитися народному депутату Андрію
Деркачу, який продемонстрував у своєму листі на ім’я генерального
прокурора України вражаючу історичну неграмотність).
По-п’яте, залишімо історію історикам, а політику політикам. Нехай старі
люди одержать свої пенсії. Можливо, вони помилялися в молодості. Але
вони хотіли незалежності для держави. Цієї держави, яка зараз
намагається воювати з ними. Ідеологічно. Інформаційно — але воювати.
Тим часом існувала ще одна небезпека, яку таїло в собі магічне слово
«націоналізм». Річ у тому, що в повоєнний період у середовищі
української еміграції поступово практично припинилися дискусії на тему
українського націоналізму. «Героїчна боротьба» минула. Услід за нею
розпочинається процес «канонізації», «догматизації» українського
націоналізму зразка 30 — 40-х років. Окремі автори намагаються нав’язати
дискусію щодо ідеологічних орієнтирів. Як результат — другий розкол
ОУН, 1954 рік...
Після смерті Степана Бандери (1959) і Андрія Мельника (1964), відходу
від активної діяльності Степана Ленкавського (1968) ідеологічні дискусії
в середовищі націоналістів припинилися. Тому й український націоналізм
до 70-х років перетворився з живої ідеології на щось догматичне.
Націоналісти визнавали примат нації й закликали боротися за незалежну
Українську державу. При цьому незалежна держава настільки перетворилася
на самоціль, що практично другорядним здавалося запитання: якою ж має
бути ця сама держава? Але відхреститися від спадщини «героїчної епохи»
жодна з націоналістичних груп не змогла. Стратегічна мета була спільна —
Незалежна й соборна Україна. Однак тактичні й особистісні розбіжності
призвели до протистояння мельниківців та бандерівців в умовах діаспори:
інколи правовірний мельниківець не бажав перебувати в одному приміщенні з
бандерівцями. Відірваність від батьківщини посприяла консервації давніх
розбіжностей і відриву від повсякденних реалій. Енергія націоналістів
була спрямована на підтримку ОУН (у різних її формах) як самодостатньої
сили. Націоналізм став вироджуватися з ідеології у щось дивне, архаїчне,
що живиться виключно давнім політичним капіталом...
…Саме таким прийшов націоналізм у перебудовані часи в Україну.
Наприкінці 80-х років представники націоналістичних сил діаспори
зав’язали тісні контакти з представниками українського дисидентського
руху. У націоналістів були досвід праці та гроші. У дисидентів — імена,
популярність в Україні й енергія боротьби. Зіткнення дисидентів та
націоналістів визначило кілька моментів. По-перше, дисиденти висунули
умову: взаємні злість і ненависть, які накопичилися за десятиліття в
різних таборах націоналістів, мають залишитися за океаном. Ідеологічні
розбіжності не повинні хвилювати громадськість України. Нехай історією
займаються історики, а не політики. По-друге, дисиденти через
націоналістів отримали доступ до закордонних аудиторій, який мали раніше
одиниці. По-третє, поступово розпочинається процес перетворення
дисидентів-правозахисників на політиків, які замість визнання примату
загальнолюдських прав і свобод починають визнавати примат національної
державності. Таким чином, націоналісти дали поштовх розвитку правих сил в
Україні. І на першому етапі навіть намагалися контролювати ситуацію у
правому (антикомуністичному й антирадянському) таборі.
Проте вони не виконали своєї головної обіцянки: не переносити в Україну
своїх ідеологічних та історичних розбіжностей, не акцентувати на них
увагу громадськості. 1990 року до України переїжджає один із лідерів ОУН
(мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’являється
лідер бандерівців Слава Стецько. З циклом лекцій виступають в
українських вищих навчальних закладах лідери «двійкарів» — Анатоль
Камінський і Тарас Гунчак. У середовищі політиків починає гуляти
розхожий міф, буцімто мельниківці відрізняються від бандерівців тим, що
співпрацювали з німцями, тоді як Бандера і його соратники вели
непримиренну боротьбу з окупантами. І хоча історики доводили, що не все
так однозначно (не всі мельниківці були колабораціоністами і не всі
бандерівці були героями), у політичних колах стала поширюватися саме ця
версія. Це призвело у перші роки становлення українських політичних
структур до поділу правих сил на прибічників бандерівців і прихильників
мельниківців. Осібно стояв Рух (більше того, В’ячеслав Чорновіл
критикував націоналістів за їхнє небажання досягти компромісного
рішення), але й із нього раз у раз висмикувалися кадри для
ОУНівських структур. Лебединою піснею ОУН став тиск на Рух із метою
обрання «триглавого керівництва» 1993 року і тиск на Українську
республіканську партію з метою вироблення специфічних механізмів
взаємодії (1992-го Левко Лук’яненко заявив, що ідеологією УРП стане
демократичний націоналізм — офіційна ідеологія мельниківців; водночас
кілька членів УРП були кооптовані у провід ОУН).
Націоналістичні організації розпочинали свою діяльність не лише з
симбіозу з іншими політичними структурами, хоча насправді симбіоз ОУНм і
УРП та симбіоз т.зв. «двійкарів» і ДемПУ було помітно неозброєним оком.
Бандерівська ОУН вирішила піти цікавішим шляхом, залишивши
незареєстровану й не легалізовану структуру ОУН і заснувавши легальну,
яка б діяла за всіма законами України, партійну надбудову — Конгрес
українських націоналістів. Створюється ще одна партія, що, протестуючи
проти засилля представників діаспори, проголошує себе «ОУН в Україні»,
але невдовзі починає ділитися на безліч дрібних угруповань.
Цікаву концепцію своєї поведінки виробили мельниківці. Розуміючи
безперспективність створення загальноукраїнської партії на базі ОУНм,
вони оголосили себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі
сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в
українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань
громадян. У Мін’юсті, вручаючи свідоцтво про реєстрацію, лідерам ОУН
сказали: «Ми вас зареєстрували як громадську організацію, і нам байдуже,
як ви себе відрекомендовуватимете. По суті ви — громадська
організація». А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих
компаніях ОУН не могла собі дозволити.
Але відомо, що 1994 року зусиллями діаспори (зокрема й націоналістів)
був зібраний 1 мільйон доларів на підтримку на парламентських виборах
Демократичного об’єднання «Україна». Злі язики говорили, що гроші
витрачалися безконтрольно — адже на добру справу... Приблизно половина
їх поділася невідомо куди... У представників діаспори, котрі мріяли за
океаном про українську незалежну державу, така фінансова розхлябаність
плюс відчуття особистої непотрібності, незатребуваності породили
комплекс розчарування в Україні й поступового згортання політичної
активності.
Міркуйте самі: після проголошення незалежності й урочистої передачі
регалій президента УНР у екзилі (М.Плав’юк) президентові України
(Л.Кравчук) представники націоналістичних кіл (до речі, Плав’юк за
сумісництвом очолював мельниківську ОУН) почали втрачати свій вплив на
політичні процеси в Україні. Нова українська влада відмовилася визнати
Українську повстанську армію воюючою стороною під час Другої світової
війни і провести історичну реабілітацію ОУН. Завершальним ударом для
націоналістів стали слова Леоніда Кучми, буцімто «національна ідея в
Україні не спрацювала». І це тоді, коли під «національною ідеєю» —
повторимо — у нашій державі розуміють те, що в інших країнах іменують
«націоналізмом».
Що ж було потім? Націоналісти перейшли в опозицію? Аж ніяк. Вони
вирішили, що переходити в опозицію до своєї держави — не з руки. Тому
почали простежуватися компроміси з владою. Тобто: націоналісти неначебто
й були в управлінських структурах, але закликали до процесу «розбудови
держави», який гострослови перекладали російською мовою не інакше як
«расстройство государства». Діюча влада була освячена націоналістами й
легітимізована ними. При цьому в новій державі націоналізм не
заборонявся, але й не підтримувався — майже як християнство при дворі
князя Святослава: «не возбраняшеся, но велми ругашеся».
Націоналісти, розчарувавшись у незалежній Україні, дуже швидко зійшли
«на маргінес» політичного життя. І ця маргіналізація була закономірною.
По-перше, націоналісти практично не знали реалій життя в СРСР. Виховані
на традиціях галицького лібералізму й на європейських цінностях, вони
уявляли Україну лише з розповідей батьків або з художніх творів. Але річ
у тому, що в українській літературі немає жодного персонажа, рівного за
виразністю Остапу Бендеру, який міг би передати душу та спосіб мислення
найнаполегливіших і найздібніших «великих комбінаторів» — тих, хто в
перехідний від соціалізму до капіталізму момент і став справжнім
господарем становища. Представники націоналістичного табору так і не
зрозуміли, коли їх попросту «кинули».
По-друге, націоналісти приїхали в Україну з готовою ідеологією, анітрохи
не замислюючись над тим, наскільки ця ідеологія пасує сьогоденню й
наскільки до неї сприйнятливі громадяни України. Ефемерний світ,
вибудуваний поколіннями націоналістів, відірваних від батьківщини,
виявився паралельним світом щодо української дійсності. Більшість
українців звикла жити в складі СРСР, у державі, де приватна ініціатива
не заохочувалася. Тому сприйняти нові, запропоновані націоналістами ідеї
було складно.
По-третє, пропаговані протягом багатьох десятиліть інтернаціоналізм,
чуття «єдиної радянської спільноти», а також тотальна русифікація
призвели до того, що націоналізм у суспільстві не сприймався.
По-четверте, націоналісти так і не спромоглися створити ефективні
структури громадського контролю над діями влади. Вони не розробили
жодної програми виходу України з економічної, культурної й духовної
кризи. Вони не змогли використати своїх (або проведених з їхньою
допомогою) депутатів для лобіювання своїх інтересів. Узагалі — вони не
вміли лобіювати інтереси й віддавали перевагу не кулуарній політиці, а
політиці мітингів та декоративних з’їздів.
По-п’яте, націоналісти не були готові взяти у свої руки відповідальність
за діяльність у структурах виконавчої влади, що таки спричинило
поступову втрату їхнього авторитету: говорити, мовляв, кожен мастак, а
от спробуй зробити!
По-шосте, часті розколи націоналістичного табору також не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям.
По-сьоме, націоналісти, випускаючи безліч видань, не подбали про
масового читача й не зрозуміли кон’юнктуру ринку. Я не кажу про
електронні ЗМІ, важливості яких націоналісти просто не усвідомлювали
(відомі випадки, коли лідери націоналістів відмовлялися від пропозицій
узяти під свій контроль телеканали й радіостудії, мотивуючи це браком
грошей, тоді як великих капіталовкладень, по суті, не було потрібно).
По-восьме, націоналістичні організації не знайшли можливості зацікавити
молодь і тому поступово перетворилися на своєрідні «клуби для тих, кому
за 60».
По-дев’яте, націоналісти зосередилися на роботі в середовищі
інтелігенції, переважно гуманітарної, і практично й гадки не мали, як
слід діяти в робітничих, сільських, студентських колективах, не кажучи
вже про сферу бізнесу.
По-десяте, нерівномірно було розподілено роботу в регіонах. Якщо Донбас
не сприймав націоналізму на масовому рівні — то тут і обмежилися
випуском російськомовної газети «Бандеровец» та кількома агітаційними
виступами, а основну роботу зосередили в Галичині, де агітувати було
простіше, та й працювати легше. Небажання взяти на власні плечі воістину
місіонерські труднощі на Сході і Півдні зумовило втрату позицій у
загальноукраїнському політикумі й — відповідно — втрату позицій навіть у
Західній Україні.
У підсумку все це обернулося маргіналізацією націоналістичного табору. У
Верховній Раді України 13-го скликання ОУН представляли дев’ять
депутатів (плюс три депутати від УНА-УНСО, яких із великими
застереженнями можна зарахувати до націоналістичного табору). У 14-му
скликанні націоналісти були репрезентовані чотирма КУНівцями та одним
соціал-націоналістом. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на
виборах 1998-го року. Павло Лазаренко, приміром, приїхав до Чернівців із
М.Плав’юком і заявив, що в душі він, по суті, націоналіст-мельниківець,
бо всі його родичі були членами ОУН. Місцева газета пустила шпильку з
цього приводу: «Ще один націоналіст вийшов із підпілля». Крім того,
Конгрес українських націоналістів спільно з Українською республіканською
партією (на той час вона вийшла з-під впливу мельниківців) і
Українською консервативно-республіканською партією створили блок
«Національний Фронт», який у парламент не пройшов, поховавши ще одну
надію націоналістів на повернення у велику політику. Але найбільшим
ударом для націоналістів стали довибори у червні 2000 року, коли в
Тернопільській області Сергій Жижко, один із лідерів Конгресу
українських націоналістів, якого підтримували Рух та ПРП, програв
молодому банкірові, члену СДПУ (о) Ростиславу Шиллеру...
Після цього настав період з’ясування стосунків і пошуку відповідей на
одвічне запитання «Хто винен?». У середовищі бандерівців давні вузли
протиріч, які виливалися чи то в демарші ОУНвУ, чи то в розмежування ОУН
і КУН (двох бандерівських структур, які торік у листопаді розділили
сферу повноважень і обрали двох різних лідерів — Андрія Гайдамаху та
Славу Стецько), то у внутрішньоКУНівську війну всіх проти Сергія Жижка
спричинили поступове зниження рейтингу партії й організації у
всеукраїнському масштабі. 1999 року КУН намагалися використовувати
(правда, безуспішно) для агітації за Леоніда Кучму в західних областях
України. Але більшість націоналістів тоді підтримала кандидатуру Євгена
Марчука — як «останньої надії української нації». Це стало ще одним
програшем націоналістів, напевно, найбільшим в історії ОУН після розколу
1940 року. Після цього КУН переходить у фарватер
націонал-демократичного табору і блокується з Народним рухом України та
партією «Реформи і порядок». Наступним ударом для націоналістів із
бандерівського середовища стає формування блоку Ющенка, де їх відсунули
на треті-четверті ролі.
Про мельниківців і говорити не варто. Вони майже повністю зійшли з
політичної арени і, можна сказати, не нагадують про своє існування.
Статус громадської організації зробив їх малопривабливими для тих, хто
створює блоки політичних партій, — користі практично ніякої, а місця у
списках доведеться давати союзничкам...
Час диктував свої умови. Націоналісти перетворилися на політичну силу
дня вчорашнього. Щоб повернутися до політичного життя, потрібні були
нові програми. А про які програми можна говорити, коли вся діяльність
націоналістичних організацій зводилася до відкриття пам’ятників і
меморіальних дощок, до піснеспівів та моралізування? Але при цьому
націоналісти не давали рецептів, як протистояти згубному впливу
глобалізаційних процесів, як вивести з кризи економіку України, які
перетворення провести в культурній сфері, щоб українська культура
розвивалася синхронно з часом, а українська мова — вільно конкурувала з
російською та англійською. Жодної програми, жодної реальної, слушної
поради, втіленої у життя... Чи можна серйозно говорити про «Україну в
Європейському співтоваристві зі своїм національним обличчям», якщо
націоналізм не підготував Україну до цього життя в Європі? Де новітні
технології — зокрема комп’ютерні, — принести які з собою просто були
зобов’язані представники української діаспори, зокрема й націоналісти?
Певна річ, ушанування пам’яті героїв — свята справа, але ж не тільки в
минуле має бути спрямований потік свідомості українців! Націоналісти так
і не змогли обжитися в Інтернеті і не змогли знайти себе в нових
умовах.
Тож на нинішньому етапі реально припустити, що ті, хто іменує себе
українськими націоналістами, по суті, такими не є. Вони не впливають на
політичну ситуацію в державі — тобто не можуть претендувати на те, щоб
виступати від імені української нації (за Вассіяном — усіх мертвих,
живих і ненароджених українців, а за Донцовим — «спільноти людей,
об’єднаних спільним майбутнім»). У саме слово «націоналізм» тепер
вкладається цілком інший зміст.
Покійний нині політолог Олег Невелюк, з яким ми сперечалися про
ідеології в сучасному суспільстві, сказав: «Будь-яка центристська партія
в Україні може сьогодні заявити, що її ідеологія — український
буржуазний націоналізм, і вона не покривить душею. Хоч би там як, а всі
центристські партії — бодай на словах — виступають від імені й на благо
української нації, при цьому всі ці партії мають буржуазний характер».
Справді — це те, чого не було в українських націоналістів 30-х років,
які базувалися на сільській, аграрній, рустикальній основі.
Що ж заважає відродженню нормального, сучасного, дійового українського
націоналізму? Точніше, що заважає назвати речі своїми іменами?
Передусім підміна понять і негативний смисл, який більшість наших
співвітчизників вкладають у слово «націоналізм». Те, що в нас іменується
націоналізмом, насправді має цілком іншу назву — ксенофобія. Тобто в
Україні немає нормальної, спокійної, здорової пропаганди націоналізму як
конструктивної, абсолютно природної політичної доктрини. Немає
розуміння того, що націоналізм — це не вузькоетнічна ідеологія
войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути
представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х
роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець,
поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни
Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван
Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом —
націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Або коли, знов-таки,
росіянин Микола Фітільов ставав шанованим у націоналістичних колах
українським письменником Миколою Хвильовим. Український націоналізм не
повинен заважати розвитку культури й самобутності національних меншин.
Він не повинен суперечити принципам етнічного розвитку. Націоналізм — це
політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на
насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців.
Держава — хоч як дивно — не зацікавлена в розвитку націоналізму у
державі, оскільки керівництво України, виховане в дусі радянських
ідеологічних штампів і на основі космополітичної ідеї «єдиної спільноти
людей нового типу», не може почати мислити категоріями політичної нації.
Звідси й знаменита фраза Президента Леоніда Кучми, що «національна ідея
в Україні не спрацювала». Звідси й постійне скиглення: мовляв, бракує
нашій молоді патріотичного виховання. Звідси й геополітична
невизначеність, яку в нас маскують словом «багатовекторність».
На сьогоднішньому етапі націоналізм — якщо він справді потрібен нашій
політичній еліті, тобто якщо еліта справді розглядає проект «Україна» як
далекосяжний проект, а не як інструмент для моментальної наживи, — слід
відібрати в тих, хто невміло ним розпоряджається і цим дискредитує саме
поняття «націоналізм», і передати в руки новому поколінню політиків,
які змогли б спокійно та планомірно вивести цю течію зі стихії
мітингових гасел і наповнити реальним змістом. Нинішні націоналісти в
політичному плані приречені на маргінальне існування. Чому ж вони мають
тягнути за собою ідею, яка в максимально модернізованому вигляді повинна
служити суспільству і стати одним із головних чинників політичного
життя держави? Націоналізм у нинішньому вигляді, так, як його подають
сьогодні його «адепти», не може стати дійовим політичним інструментом.
Він апріорі не може привернути до себе маси (якби міг — то за останні
десять років довів би це). Тож мельниківці, бандерівці, двійкарі та інші
ОУНвУ повинні мирно зійти на маргінес і відійти від активної діяльності
— або прийняти нові, продиктовані життям правила політичної гри. І тим
паче нинішні «націоналісти» не повинні прагнути спокійно котитися в
обозі сильніших, мобільніших і багатших партій. Набагато чесніше буде
відмовитися від брендів і монополії на ідеологію, передавши їх молодому,
новому поколінню політиків.
У перспективі український націоналізм має шанс перетворитися на
ідеологію, що стане інструментом антиглобалістських сил у країні. Тобто
вектор націоналізму буде розгорнуто зсередини (вся історія націоналізму —
це переважно боротьба за Українську незалежну державу і побудову
державних інституцій) назовні, і завдання прибічників цієї ідеї
зосередиться на перетворенні України на чинник європейської політики, на
утвердження України в світі — у тому числі на економічних ринках. Адже
захист українського виробника та українських товарів — хіба це не
елемент націоналізму? Захист українських громадян, їхньої честі й
гідності у будь-якому куточку світу — чи не націоналізм це? Іміджева
кампанія для України, її культури (справжньої культури, а не
«шароварщини» у стилі «oseledets & gopak») — хіба це не націоналізм?
А протистояння наступу транснаціональних корпорацій на український
ринок? А розвиток українського Інтернету? А залучення і розробка нових —
українських — технологій? А сприяння майбутній еліті? Хіба це не
націоналізм?
Глобально — на сьогодні націоналізм має передбачати комплекс заходів,
спрямованих на захист і зміцнення України, її модернізацію, просування
на світові ринки й у світове співтовариство, на розвиток відчуття
гордості пересічних громадян за свою країну, свою державу. Чи можуть
сьогодні виконати завдання націоналізму ті, хто самоіменується
«націоналістами»? Ні, не можуть. Для цього, по-перше, треба, щоб
націоналізм став частиною політики держави (а реального впливу на
державу і її структури націоналісти не мають), а по-друге — він має
виробити певну надідею, якою півстоліття тому було здобуття Україною
незалежності та єдності.
Якби націоналізм отримав в Україні свого Бенджамена Дізраелі, який
воскресив би ідеологію націоналізму на новому грунті і влив би в неї
нові сили — тоді до наступних виборів ми б мали потужний чинник, що ліг
би в основу програм значної кількості політичних сил. А сьогодні — на
жаль...
Націоналістам уготовано трояку роль у нашому суспільстві:
— демократичний націоналізм формуватиме певний позитивний імідж блоку
«Наша Україна» серед старшого покоління борців за незалежність;
— інтегральний націоналізм живитиме ідейно і кадрове середовище «блоку Юлії Тимошенко»;
— загалом націоналізм стане певним жупелом, яким ліві та центристські політики залякуватимуть електорат на Сході України.
Невесела, але закономірна картина. Зумівши зберегти свою ідеологію в
умовах діаспори, націоналісти не змогли знайти себе в тій Україні, за
незалежність якої вони боролися. Але водночас націоналізм втратив
внутрішній динамізм, а це неминуче призводить до деградації та спаду.
Багато в чому енергія різних груп у середовищі націоналістів в останні
півстоліття пішла на взаємну ворожнечу, що породжувало величезний
негатив. З негативною енергією будувати нове суспільство неможливо.
Отже, у підсумку маємо 50 років ворожнечі і 10 років бездіяльності.
Боюся, що націоналісти майбутнього починатимуть свою діяльність
практично з чистого аркуша. Але вони муситимуть зробити це — якщо
Україні судилося розвиватися і далі як незалежній державі.
