Новий Завіт, показуючи Ісуса Христа як остаточне об’явлення Бога, як новий і вічний Завіт, як єдинородного Сина, робить з Нього посередника християнської молитви, яка вже «відбувається» через Христа, з Христом і в Христі, а звернена у Святому Духові до Отця. «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене», – каже Ісус (Йн 14,6). Молитва Ісуса становить вираження Його особливих стосунків синівства щодо Отця, а молитва християн виражає їхнє (наше) входження у ці стосунки й перебування в них через віру в Сина.

Ці синівські стосунки Ісус переживав, наприклад, у рамках способів молитви, типових для тодішнього духовного та літургійного середовищі. Тому також Ісус ходив до синагоги, мандрував до Єрусалимського храму на головні літургійні свята, щоденно відмовляв «Шема Ізраель» (молитва, яка водночас є визнанням віри і складається з біблійних текстів: Втор 6,4-9; 11,13-21; Чис 15,37-41); Він знав Tefilla – молитву, рецитовану під час кожної літургії; виголошував berakot ("благословення" – пор. Мт 11,25-27).

Його молитва була сильна впевненістю, що Бог Його завжди вислухає (пор. Йн 11,41-42), скерована на виконання волі Отця (пор. Лк 22,42; Йн 12,28), відкрита в проханнях; її джерелом було синівська довіра до Отця (пор. Мт 7,7-11). У справах молитви Ісус навчав головно своїм власним прикладом, ідучи на молитву в місця віддалені (пор. Мт 14.23; Мк 1,35; 6,46; Лк 5,16), але також і повчаннями, що вказували, як не треба молитися. За негативний приклад Він подавав облудників, які хочуть, аби їх на молитві бачили і хвалили (пор. Мт 6,5-6). Нагромадження непотрібних слів не має впливу на результативність молитви (пор. Мт 6,7).

Ісус повчав також і в позитивний спосіб: потрібно молитися витривало (пор. Лк 11,5-13; 18,1), з довірою, що будемо вислухані (пор. Мт 21,21-22), з великим переконанням у доброті Отця, до Якого звертаємося в молитві (пор. Мт 7,11). Обов’язкові також смирення і визнання своїх гріхів (пор. Лк 18,9-13) і чуйність в очікуванні на прихід Господа (пор. Лк 21,36). Передусім треба попросити про великий дар Святого Духа (пор. Лк 11,13), а молитися належить в ім’я Ісуса (Йн 14,13), усвідомлюючи, що метою молитви є те, щоб ми виконували волю Отця (пор. Мт 6,10; Лк 22,42). Молитися потрібно чесно, правдиво, шукаючи примирення з братами і втілюючи це в життя (Мт 18,19-20).

Вершиною науки Ісуса про молитву становить «Отче наш». Цей текст дійшов до нас у редакції св.Матея (6,9-13) і св.Луки (11,2-4). Господня молитва – то не тільки взірець, але канва, програма відносин, які належить втілювати і в які християнин входить, надаючи вирішальну першість слуханню слова Божого.

Натхнення до молитви

Отож кажу вам: просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють.

Лк 11,9-10

Оскільки учні були невідлучно біля Христа, Він і сказав: будьте тут, а я піду помолюся. Він мав звичай молитися без них. Робив же це задля того, аби й нас навчити забезпечувати собі під час молитви тишу й безумовний спокій.

Св.Йоан Золотоустий, з Бесіди LXXXIII на Євангеліє від св.Матея

КРЕДО