Історія. Винахідники. Винаходи
Розглядаючи український етнос у світовому часопросторі, зустрічаємо багато «білих плям» в його історії, зокрема періоду Київської Русі.
Космологічні уявлення на теренах Київської Русі черпалися з християнської та іншої богословської літератури, де трактувались питання світобудови вельми суперечливо. Серед таких творів у XIII – XIV ст. найбільш популярними були компілятивний дохристиянський твір "Книга Єноха” (II – I ст. до н.д.) і "Християнська топографія” Косьми Індикоплова (бл. 549). У першій книзі Світ подавався як Земля і сім Небес над нею, в кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила. У другій книзі  принизливо-примітивно Земля описується у вигляді стола або прямокутної дошки і т.п. Великим кроком уперед було відродження на початку XV ст. античних уявлень про світобудову. У збірнику "Мандрівник з іншими речами” (1412) міститься пряма заява про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене впливом релігійно-містичного світогляду. Але вже Юрій Дрогобич [58, 171] у своєму "Прогностику…” – науковій розвідці, яка вийшла друком у Римі (1483), першій друкованій книзі українського автора, що належить до інкунабул – першодруків Європи, – чітко виходив з тези про пізнаваність Світу: "Хоч і далекі від очей простори Неба, та не такі віддалені вони для розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх – наслідок їх пізнаємо”.
З розвитком у XIV – XV ст. торгівлі, з відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництва відбувалося розширення кругозору людей. До цього часу належить складання безлічі рукописних збірників, що містили докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою, що отримала популярність, є "Хождєніє за три моря” тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив у 1466 – 1472 роках подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.
Ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини у світі й суспільстві, з часу утвердження християнства на Русі, в основному, укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV – на початку XV ст. Київська Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіяли православ'я в традиційному розумінні, паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм.
Вся історія людства є історією збройних сутичок, війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б не гинули в бою люди, не відбувалися воєнні зіткнення. Можна впевнено сказати, що війна з'явилася майже одночасно з появою людини. Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною, придатною як для полювання на дичину, так і для боротьби з людиною. Людина була і залишається єдиним представником савців, що протягом багатьох тисяч років регулярно займається самознищенням. Про це свідчать численні археологічні дослідження на всій території Землі. Розвиток зброї для мисливства йшов паралельно з розвитком зброї проти людини, розділяти їх неможливо. Фактично це була одна і та ж зброя. Вивчення військової справи часів Київської Русі – найбільш яскравого державного утворення середньовіччя на території нинішньої України – є однією з актуальних проблем сучасної вітчизняної військово-історичної українознавчої науки. Зброя як пам'ятка історії та елемент матеріальної культури несе інформацію про рівень і ступінь розвитку тогочасного суспільства, характер і спрямування історичних контактів, соціальні відношення людських спільнот і зберігає в собі передові думки, ідеї і технологічні рішення, від вирішення яких залежало розв'язання проблем, що поставали перед людиною.
Інтерес до вивчення зброї та військової справи Київської Русі в українознавстві виник не випадково. Виявлення етапів еволюції і рівня розвитку озброєння служить основою для встановлення організаційного та родового складу війська Київської Русі, його бойових порядків, техніки та цілого ряду інших питань, що характеризують військову справу в цілому. Характер оздоблення і декорування зброї як матеріальне втілення ступеня розвитку ремісничого виробництва, міжнародного обміну та технічних досягнень відбиває етнічні традиції народів, що мешкали на теренах Київської Русі. Модернізація окремих видів зброї, зміни в озброєнні та характері ведення війни неодмінно призводили до зміни всієї системи військової справи. Аналіз розвитку озброєння дає інформацію як про військову організацію, так і про економіко-соціальну структуру суспільства Київської держави.
Про виробництво озброєння писав Б. Колчин: "В усіх народів технічний рівень металообробного і металургійного виробництва більш за все відображається на видах, формі, якості та техніці виробництва наступального та оборонного озброєння... Зброярі при виготовленні зброї завжди першими реалізовували всі технічні досягнення свого народу" [1, 23]. Виробництво зброї та захисного озброєння за всіх часів і в усіх народів було найважливішою галуззю ремесла. На процес формування збройової культури Київської держави наклало відбиток особливе її геополітичне положення – на межі Європи та Азії, що сприяло розвитку власного оригінального комплексу озброєння. Ряд предметів озброєння з території Київської Русі описано в багатьох публікаціях, де вони розглядаються разом з іншими предметами матеріальної культури, хоча досі не піддавались спеціальному дослідженню.
Могутня у військовому відношенні Київська держава стала величезною лабораторією, де удосконалювалася військова справа, видозмінюючись під впливом сусідніх держав, але не втрачаючи національної основи. Її збройово-технічний бік "вбирав у себе іноземні елементи, утворюючи унікальний симбіоз, що дозволяв різних ворогів перемагати різною зброєю" [2, 54, 64–65]. Зброярами Київської держави,  поряд із запозиченнями чужого досвіду, розроблялися та використовувалися власні зразки списів, сокир, стріл, кистенів і мечів [3, 4]. Давньоруська військова техніка постійно збагачувалася досягненнями північних і західних народів. У свою чергу, середньовічні руські бойові засоби в багатьох відношеннях мали як загальноєвропейське, так і міжнародне значення [4, 12].
Знайомству Київської Русі з технічно передовим західноєвропейським озброєнням сприяли варяги-нормани, які служили найманцями у війську київських князів. Разом з ними на Русь приходили ремісники, в тому числі майстри-зброярі [4, 13]. Товарообмін суттєво сприяв утворенню великих зон зі схожою збройовою культурою і швидкому розповсюдженню оригінальних військово-технічних досягнень. Давньоруські дружинники успішно володіли західним мечем і східною шаблею, європейським ланцетоподібним списом і кочівницькою пікою, східним чеканом і меровінзьким скрамасаксом, азіатським сфероконічним шоломом і каролінзькими шпорами, близькосхідними кистенями, булавами і північними ланцетоподібними стрілами. У спорядженні воїна Київської Русі знайшлося місце й таким, здавалося б, взаємовиключним бойовим засобам, як важкий меч і легка шабля, масивному списові і легкій сулиці, полегшеному чеканові і масивній похідній сокирі, легким стрілам і важким арбалетним болтам [5, 76].
Кожний з дослідників по-своєму намагався пояснити характер і сусідство різних видів військової зброї. Так виникли й оформилися дві концепції, одна з яких пов'язувала розвиток озброєння зі східним, а друга – із західним впливом [6, 35; 7, 19; 8, 14]. Останнім часом з'явилася ще одна думка, яка схиляється до переваг озброєння давньоруського ратника над озброєнням західноєвропейського лицаря [9, 37]. Проте збройова культура Давньоруської держави – явище складніше, ніж просте запозичення. Озброєння було не лише східним, західним чи місцевим. Русь виступала посередницею між Заходом і Сходом, а її зброярі досконало володіли величезним спектром сучасних для того часу бойових засобів різних країн. Багатоплемінний склад війська Київської Русі, що включав, крім воїнів слов'янських земель, найманців і союзників, спричинив швидке взаємозбагачення військово-технічними засобами збройної боротьби.
Механізм включення у давньоруський арсенал зброї західного зразка досить складний. Його початковий етап пов'язаний з появою на Русі найманців-варягів. Їхні дружини зосереджувалися у княжих містах, де і формувалася синкретична дружинна культура. Саме нормани були постачальниками на Русь високоякісних мечів, франкських і каролінгзьких клинків, скрамасаксів, деяких форм списів, сокир, стріл, круглих щитів, кращих зразків кінського спорядження. Проте й варяги зазнали на собі вплив давньоруської збройової культури. Вони швидко оволоділи шаблею, одягли конічний шолом, широко стали застосовувати кольчугу, взяли на озброєння кочівницьку піку, східний чекан, руську бойову сокиру, ймовірно, й складний лук, округлі стремена і деякі предмети упряжі, навчилися прийомам ведення кінного бою [10].
Військова справа й озброєння війська європейських та азійських держав як історично, так і традиційно відрізнялися. Різними були принципи ведення бою і загальні тенденції розвитку збройової культури в цілому. "Захід прагнув до удосконалення даного зразка до повного досягнення поставленої мети, наприклад, до непроникної зброї, нищівного меча тощо, не турбуючись про пропорційність їх силам того, хто бореться, та умовами бойової обстановки; Схід же, навпаки, перш за все турбувався про те, щоб озброєння ні в чому не обмежувало і не дуже втомлювало воїна, і лише у цих межах практичної застосованості розвивав бойові властивості своєї зброї до можливого удосконалення" [11,  81]. Це твердження Е. Ленца не застаріло і зараз, хоча складний процес освоєння різноманітної зброї давньоруськими воїнами протікав в умовах існування полярних протилежностей, зрозуміло, що він не зводився лише до механічного накопичення імпортованих виробів. Поряд із запозиченнями чужого досвіду, найвдаліших технічних ідей створювалися, тиражувалися й доводилися до оптимальної якості власні вироби практично всіх уживаних того часу зразків озброєння – мечів, шабель, бойових сокир, списів, луків і стріл, самострілів, кистенів, булав та ін. [9, 38].
У Київській Русі IX – XIII ст. утворилась неповторна своєрідність збройового мистецтва, яка на багато сторіч уперед визначила шляхи розвитку власної зброї і будувалася на поєднанні високої сприйнятливості та творчої самостійності [9, 39]. В історії східноєвропейської бойової техніки й озброєння збройова справа Київської Русі відіграла прогресивну роль, що вплинуло на розвиток не лише військової справи, а й на культуру, науку і техніку взагалі цілого ряду як місцевих, так і сусідніх племен і народів. Найвіддаленіші землі Давньоруської держави отримали технічно передове і найсучасніше для того часу озброєння. Практично уже до 2-ої половини X ст. становлення і  розвиток збройової справи у Київській Русі досягли такого рівня, що вона почала впливати і на ближніх, і на віддалених сусідів. Давньоруські мечі, наконечники піхов мечів і шабель, чекани, сокири, шоломи, а пізніше булави, кистені та інша зброя розповсюджувались у Північній та Центральній Європі. Військово-технічні досягнення Київської держави мали загальноєвропейське значення. Під впливом руського клинкового виробництва у країнах Європи відбулося переоснащення франкського меча, що призвело до розповсюдження рукояток нових форм [12, 34–35]. Суттєвою була роль Київської Русі також у створенні мечів із викривленим навершям і перехрестям, необхідних для ведення кінного бою. Впливом  ремесла русів-зброярів пояснюється поява в XI ст. у Східній Прибалтиці однолезових шабель-мечів [13, 82], у Волзькій Булгарії у XII – XIII ст. – шабельних гард кругового захисту руки та запозичений північноєвропейськими зброярами наконечник піхов меча "зі східною пальметкою" (був вироблений у Києві, що доведено вченими-археологами) [14, 39]. Для оздоблення багатьох зразків зброї, знайдених у Данії, Швеції, на о. Саарема, використані орнаментальні мотиви Русі. Моду руських дружинників хизуватися у золочених сфероконічних шоломах запозичили заможні воїни Польщі, Угорщини, Самбії [15, 58]. Вікінги принесли на батьківщину не лише руський чекан, але й сфероконічний шолом [16, 47].
Київська Русь була найбільшим постачальником зброї і на Схід. Її купці торгували зброєю з Волзькою Булгарією, Хорезмом, Арабським халіфатом. Разом з тим, Русь постачала зброю як власного, так і східного виробництва на Захід і Північ – у Чехію, Угорщину, Польщу, слов'янське Помор'я, країни Прибалтики та Швецію. На Сході високо цінували мечі і панцирі, що привозилися з Київської Русі [17, 474]. Навіть у далекій Франції добре знали "чудові кольчуги, зроблені на Русі" [18, 109].
Постійно розвивалися військово-технічні зв'язки русичів зі степовиками. Вже у ранньокиївський період східні шаблі, булави, кистені, піки, чекани, стріли, шоломи, спорядження вершника і способи ведення бою вершниками були сприйняті княжим дружинним середовищем і помітно вплинули на форми і склад власного руського озброєння і прийоми його бойового застосування. У подальшому, навпаки, бойові засоби Київської Русі дедалі більше проникають у кочівницьке середовище [19, 141]. Якщо спочатку чорні клобуки, торки, половці і берендеї задовольнялися лише трофейною зброєю, захопленою на полі битви, то невдовзі вони починають купувати продукцію київських зброярів та замовляти її відповідно до власних смаків, уподобань, фізичних даних та ін. Постійні війни, військові сутички й конфлікти зумовили попит на зброю і предмети військового спорядження. Це пояснюється тим, що у кочових народів збройове ремесло було розвинуте слабше, ніж у осілих слов'янських племен [20, 11]. Таким чином, процес творення і розвитку власної збройової культури був явищем багатоманітним, що привело до виникнення оригінального, неповторного за своїми властивостями й особливостями цілого комплексу бойових засобів, який неможливо уявити без військово-технічних взаємин Русі, Заходу і Сходу. Києво-руська військова техніка постійно перебувала у пошуку нових видів озброєння і збагачувалася досягненнями сусідніх племен і народів.
Розвиток давньоруського збройового ремесла на досконалій матеріально-технічній базі дозволяв виробляти озброєння і оснащувати військо сучасною для того періоду бойовою технікою, а удосконалення  зразків зброї у багатьох відношеннях мало загальноєвропейське значення. (Використано: Ігор Печенюк, підполковник, ад'юнкт кафедри історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України// Воєнна історія. – 2003. – №2).
Історія дорожньої служби
Унікальне географічне та геополітичне розташування України на терені Європи, численні транспортні шляхи, що з давніх часів проходять через Україну, завжди вимагали, а зараз, і тим більше в майбутньому, потребують інтенсивного розвитку, в тому числі й автомобільні дороги. Вважається, що перші дороги, побудовані в слов'янських землях спеціально як інженерні споруди, це волоки – розчищені від каміння та рослинності смуги землі в обхід річкових порогів та в тих місцях, де потрібно було човни переправляти з однієї річки на іншу.
Необхідність в обладнаних дорогах у Київській Русі виникла ще до IX ст., коли з'явилася велика кількість міських укріплених поселень, призначених для захисту сільських поселень одного роду-племені від численних ворогів, охочих до грабування варягів, східних кочівників – мадяр, войовничих хозар, що підкорили своїй владі Причорномор'я. В цих укріплених поселеннях рятувалися мешканці роду зі скарбом, худобою, зокрема й на возах. Для їх пересування були потрібні більш-менш обладнані дороги. Перші дороги можна назвати внутрішньоплемінними. Важливим чинником, який сприяв створенню перших магістральних шляхів, було так зване "полюддя", тобто об'їзд князем з численною дружиною підвладних йому земель з метою збору данини. Зрозуміло, що в багатьох місцях для пропуску княжої "експедиції" виникала необхідність покращити проїзд, вимостити окремі ділянки доріг. З літопису відомий наказ князя київського Володимира своїм слугам: "Теребіте пути і мости мостите." "Теребіть" або "торить" шлях означало прорубувати нові лісові дороги або порозчищати ті, що заросли підліском. Мости ж "мостити" означало не тільки будувати їх через річки, але й настилати дерев'яні гаті через болота. Протяжність маршрутів проїзду київських князів досягала 1500 – 1600 км, і кожен денний перехід (близько 30 км) приводив до становища – спеціально обладнаного та укріпленого місця, де за огорожею були приміщення князівських дружинників і слуг, загони для худоби, стайні, клуні, склади для данини, що збиралася. До цього місця вели місцеві дороги з розташованих поблизу міст і сіл, якими заздалегідь звозилася підготовлена для князя данина.
У "Слові о полку Ігоревім” згадується одна з перших доріг, що мала власне ім’я "Боричів узвіз”. Вона служила підйомом до міських воріт Києва від Подолу. "Игорь едет по Боричевому ко святой богородице Пирогощей” [61, 91]. Таким чином, з IX ст. починається значне розширення мережі не тільки внутрішніх, родових і міжродових сухопутних шляхів, але й міжродових та міжнародних торгових шляхів територією України. Складається система сухопутних шляхів сполучення. З цього часу починається славетна епоха великої Київської Русі. Ще в VII – VIII ст. в Середньому Придніпров'ї під впливом різних чинників соціально-економічного і політичного характеру почалося об'єднання слов'янських племен навколо Києва та Київського князівства. Це призвело до утворення в Східній Європі на межі першого і другого тисячоліть величезної та могутньої держави – Київської Русі, яка стала однією з провідних країн середньовіччя з розвиненими сільським господарством, ремеслами і торгівлею.
Київ мав широкі зовнішньополітичні й торгові зв'язки. Дніпром та сушею проходили знамениті шляхи "з варяг у греки", "залозний", "соляний", "шовковий". Це сприяло розвитку міст, що розташувалися на високих берегах річок, виникненню ремісничих центрів. Утворилася розвинена мережа сухопутних доріг, якими Київ здійснював торговельні зв'язки по шістьох основних магістральних напрямах: Західному (Лядському), Південному (Грецькому), Південно-Східному (Тмутараканському, сьогоднішня Кубань), Північно-Східному (Муромському), Північному (Новгородському і Суздальському), а також на Литву через Полісся і Прип’ять. У літописах 1168 і 1170 років згадується Залозний шлях, що з’єднував Київ з Тмутараканню, Малою Азією і країнами Сходу. Про напрям цього шляху і походження його назви висловлювалися різні припущення, але більшість дослідників вважає, що він ішов до Азовського моря і далі – до Тмутаракані.
У назві однієї з київських вулиць – Дорогожицької – залишилася згадка про історичну місцевість Дорогожичі на північній околиці Києва, де сходилися шляхи з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших давньоруських міст, зокрема, тут пролягав великий шлях, який вів до північних воріт – так зване Дорожище. Ця місцевість не раз була місцем воєнних сутичок між ворогуючими князями (980, 1146, 1169). З літописів тих часів відомо, що вже в X ст. в Київській Русі існували бруковані шляхи і мости – в Овручі, Новограді, Василеві, а перший міст (наплавний) через Дніпро у Києві в районі Видубицького монастиря був закладений в 1115 р.
Таким чином, дороги стали набувати статусу державної справи, яка мала регулюватися державним управлінням. Першим документом такого регулювання була одна із статей першого кодексу законів Стародавньої Русі, започаткованого Ярославом Мудрим в 1015 р., – "Урок мостникам", яка мала безпосереднє відношення до дорожньої справи, тому що "мостники" – загальне визначення всіх майстрів будівництва й ремонту мостів і мостових, тобто перших в нашій історії дорожніх будівельників. Стаття, до речі, регулювала вартість робіт по влаштуванню опор та помостів дерев'яних мостів. Вона дещо коригувалась, уточнювалась онуком Ярослава Володимиром Мономахом у 1113 р., а в 60-х роках XIII ст. праправнук Володимира, князь Ярослав Ярославович, що княжив у Великому Новгороді, склав Статут, присвячений замощенню міських вулиць і під'їзних доріг. Вважається, що положення цього Статуту щодо обов'язкової участі всього населення, навіть князя, в оплаті робіт та матеріалів для покриття доріг і будівництва мостів, тобто загальна дорожня повинність, були характерними для всіх земель Київської держави. До тих часів відносяться і перші згадки в літописах про спеціальних посадових осіб – "мостників" та "осьминников", які відали питаннями управління дорогами та мостами. Тільки за наявності цих осіб міг реалізуватися наказ князя Володимира "теребите пути и мостите мосты", а також поява в законодавстві Київської Русі згаданих "урока мостников" та "Устава Ярослава князя о мостах". Ці посадові особи, очевидно, користувалися великою шаною і належали до вищих кіл, бо князь Юрій Довгорукий навіть бенкетував у київського "осьминника" Петрила, як свідчить один з літописців.
Таким чином, в умовах Київської Русі мости та гаті мали велике значення, зокрема і військове, "ибо снесет случайно мост или спалит его неприятель, иі нет далее пути", – відмічається в літописах. Отже, сухопутні шляхи Київської Русі хоч і були слабо упорядкованими ґрунтовими дорогами, але їхнім станом в поселеннях та в найбільш стратегічних напрямах вже почало опікуватися суспільство.
Наприкінці XI ст., після смерті Ярослава Мудрого, Київська Русь почала розпадатись. Виникали самостійні феодальні князівства (Новгородське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Волинське, Галицьке, Київсько-Чернігівське та інші), які вели безперервні міжусобиці, а також війни зі східними кочовиками (печеніги, половці). Ці події, а також монголо-татарська навала негативно позначилися на розвиткові доріг. У цей період значення великих "прямоєзжих" доріг, яке вони мали за Київської Русі, було значною мірою втрачене. Більше прокладали доріг у межах окремих феодальних князівств. На розвиток шляхів сполучення по-різному, але загалом негативно, позначився і той факт, що після звільнення від татаро-монгольського ярма значна територія теперішньої України (Київщина, Східна Волинь, Поділля) перебувала (до 1569 р.) у складі Великого князівства Литовського. Україна, як східна, так і західна, зазнавала нападів Туреччини та Кримського ханства.  Країна пережила століття затяжних визвольних воєн, в результаті яких у середині XVII ст. більша частина Правобережжя була звільнена від поляків, але Україна увійшла (була приєднана) до складу Росії.
З появою нових міст та поселень з'являлися і нові дороги, котрі, поєднуючись зі старими, формували дорожню мережу країни. Місцева влада почала навіть звітувати про стан доріг і виконання наказів щодо їх поліпшення. У 1784 р. ахтирський городничий доповідає рапортом "Генерал-порутчику харьковского намесничества", що дороги "хотя где и были исправлены, но от нынешней непогоды те дороги могли прийти в порчу". За царювання Катерини ІІ було прокладено поштовий тракт Санкт-Петербург – Київ білоруським генерал-губернатором графом З.Г.Чернишовим.
На території України набули розвитку такі унікальні шляхи сполучення, як "чумацькі шляхи" (тракти). Виникнення їх було пов'язано зі збільшенням перевезень солі з Криму і Галичини до центральних районів України і Росії. У зворотному напрямку везли пшеницю, промислові та інші товари. Мережа цих шляхів остаточно сформувалася на початку XVI ст. і проіснувала до 90-х років XIX ст.
Найвідоміші чумацькі тракти: на Одесу через Катеринослав; на Крим через Коломак, Карлівку, Сірогози, Перекоп; на Дон через Коломак, Берестянку, Радівку до Ростова; на Коломию (Карпати). Кінцевим пунктом чумацьких трактів на північному сході була Москва, а на сході – Нижній Новгород. Стану цих трактів приділялася належна увага. Навіть сам "главноуправляющий путями сообщения" запитував із Санкт-Петербурга: «Господину Київскому Воєнному, Подольскому і Волынскому Генерал Губернатору. В последствии отзыва Вашего Высокопревосходительства от 4 Ноября 1844 года № 14.19 имею честь покорнише просить Вас, Милостивий Государь, сообщить мне описание торговых чумацких трактов в Киевской і Подольській Губерниях с картами і сведениями о средствах и подержках на устройство и употребленную".
До 30-х років XIX ст. сухопутні шляхи царської Росії майже не мали штучного покриття, за винятком деяких доріг поблизу Санкт-Петербурга, Москви та окремих ділянок найважливіших державних доріг. Не був організований і належний нагляд за дорогами. З метою поліпшення стану доріг царський уряд вимушений у 1833 р. прийняти закон, в якому в загальних рисах були визначені мережа шосейних шляхів і основні правила будівництва і змісту доріг у державі. Відповідно до цього закону всі сухопутні дороги Росії розділено на п'ять класів: дороги головних сполучень; дороги великих сполучень; дороги звичайних поштових сполучень з губернії в губернію; дороги повітових ("уездных"), поштових і торгових сполучень; дороги сільські та польові. Ця класифікація проіснувала до Жовтневої революції (1917). Дороги першого класу мали будуватися та утримуватися за рахунок казни – Головним управлінням шляхів сполучення. На території Малоросії доріг такого класу не було. До другого класу відносились дороги із Санкт-Петербурга через Київ до Одеси (так званий "Білоруський тракт"), з Києва через Житомир та Дубно в Радивилів; з Києва через Чернігів, Курськ, Орел і Тулу до Москви; з Москви через Тулу, Орел, Ніжин до Києва; з Орла через Курськ, Харків, Полтаву і Кременчук до Одеси.
До значного будівництва доріг на території України відноситься будівництво доріг у Криму, яке почалося в 1820 р. Першою з них була південнобережна – від Сімферополя до Алушти і далі до Севастополя, протяжністю 136 верст. Будівництво її здійснювалося за рахунок татарського збору (45 коп. з кожної татарської душі в рік). Пізніше були побудовані дороги до резиденцій вельмож. Початок XX ст. ознаменувався переходом до швидкого розповсюдження автомобілів у виробничій діяльності, армії і побуті. В Україні перший автомобіль з'явився в Одесі, потім декілька десятків – у Києві. У 1902 р. київською міською Думою була прийнята постанова про "Порядок пасажирського і вантажного руху по місту Києву на автомобілях". У 1906 р. відкрилося автобусне сполучення за маршрутом Київ – Житомир, у 1910 р. маршрут продовжили до Рівного. Було організовано автобусний рух у напрямах: Київ – Чернігів, Кам'янець-Подільський – Проскурів (нині Хмельницький), в 1911 р. – по всьому Києво–Брестському шосе. Тільки на окремих, важливих на той час, напрямах дороги мали суцільне тверде покриття: від Києва до Чернігова, Житомира, Новоград-Волинського, Бердичева та інших. Деякі міста – Харків, Вінниця, Полтава, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Катеринослав (нині Дніпропетровськ) – мали невеликі під’їзні ділянки з твердим покриттям протяжністю від 5 до 20 км.
Великий обсяг дорожніх та мостових робіт, який доводилося виконувати Міністерству шляхів сполучення за завданнями військових, зростаюча роль доріг вимагали створення в системі міністерства міцної централізованої організації для керівництва дорожнім господарством. У кінці 1916 р. було створено Управління шосейних шляхів (УпШос) як самостійне управління Міністерства шляхів сполучення, а в середині 1917 р. при виділенні шосейних доріг з Київського округу шляхів сполучення було організоване Південно-Західне управління шосейних доріг (ПівдензахідШос).