Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
м. Полтава

ПО-ЄЗУЇТСЬКИ, ПО-ДОМІНІКАНСЬКИ ЧИ ВЗАГАЛІ НІЯК?
(ДЕКІЛЬКА СЛІВ ЩОДО МЕТОДИКИ БОРОТЬБИ ІЗ СЕКТАМИ)

Це ж, отче всечесний, так можна дійти й до того, що й лицарського звичаю святого побратимства не визнавати! І меча не святити! Знаю: "Святі не мечем, а вірою перемагали!" Так і при свяченні меча говориться! Але ж ...
Що буде зі світом, коли порушений буде хоча б найменший припис обичаїв лицарських?!..

(із повісті Н.Королевої "Предок")

Останнім часом в Україні можна спостерігати почастішання випадків нападу радикально налаштованих християн на сектантів. Подібні акції досить різні як за масштабами, так і за суспільним резонансом, який вони викликають. Також не можна назвати однозначною реакцію на такі дії. Звісно, певна частина християн, готових підписатися під словами епіграфу, схвально віднеслося до цих акцій. На жаль, таких християн не так вже й багато. Наступну групу ми можемо визначити як своєрідне болото толерастів-ліберастів, до яких відносяться всі ті, хто, дізнаючись про черговий погром якоїсь (псевдо-) антихристиянської наволочі, відразу обурюється: "як так можна?", "це ж незаконно!", "це ж не демократично!", або навіть "це ж не по-християнськи" (справді, є в нас така релігійна група – толерасти від християнства).

Так, це незаконно, бо закони сучасного світу дуже далекі від Закону Божого, а ще – це не толерантно, не політкоректно, не гламурно і, що найголовніше, не гуманно, бо є ще на світі особи, які розуміють, що не людина є мірою всіх речей, а Бог. Однак поки що залишимо в спокою наших "прогресивних" опонентів. Що нам, "хутарськім мракабєсам", до них – гламурних, креативних і продвинутих?.. Натомість зупинимось на дуже цікавому питанні, а саме доцільності, так би мовити, "фізичного впливу" щодо сектантів.

Спілкуючись на тему боротьби проти різних псевдохристиянських груп з представниками духовенства, я часто наштовхувався на одну й ту саму тезу: пряма боротьба тільки заохочує сектантів, створює образ жертви, додає їм сили, дає можливість відчути себе "мучениками за віру". Чесно кажучи, мені самому в голову приходила думка: а чи не краще не чіпати все це, щоб потім воно не тхнуло й не привертало до себе уваги? А нещодавно я мав можливість прочитати повість Наталени Королевої "Предок" і натрапив у ній на епізод, який є дуже цікавим в контексті нашої статті.

Дії відбуваються в Іспанії десь так наприкінці XVI – на початку XVII ст. Молодий подорожуючий ідальго потрапив під вплив кількох альбігойців, які чудом вбереглися від праведних переслідувань в горах між Провансом та Іспанією. З цього приводу спалахнула суперечка між друзями-лицаря, а заодно його духовними наставниками, – отцем-домініканцем і монахом-францисканцем:

"... очевидячки зі свого звичаю: ні в чому не погоджуватись з домініканцем, францисканець гарячився:
- Чого ж тут мудрувати? Хіба в Толедо мало дерева? Чи шкодить це комусь: малим вогником підігріти віру?.. Я - тихий та скромний францисканець, - мушу говорити це домініканцеві, охоронцеві віри? Патер Інніґо спокійно хитав головою:
- ...Я й у сні не забуваю, що я - домініканець. Тому й не пішлю на спалення... цих двох альбігейців.
Фрай Антоніо аж підскочив:
- Аль-бі-гей-ців!.. Та ж і це прокляте слово вже забуто! А тут - двоє їх живцем ідуть у руки і ти...
- А я відпущу їх із миром... щоб не робити в очах темної юрби ще нових "мучеників" за фальшиву віру..."

Нехай шановний читач не подумає, що отець Інніґо теж був толерастом від християнства. Нічого подібного – йому вдалося вирвати свого друга із єретицьких пазурів і направити його на шлях істини (щоб спокутувати свій гріх, ідальго вирушив паломником у Святу Землю, а звідти доля занесла його аж в Україну, але це вже інша історія) і, що не менш важливо, нейтралізувати альбігойців без зайвого галасу. Не буду вдаватися в деталі, однак у згаданій повісті домініканець вчинив дуже мудро – можна сказати, як єзуїт. Бо хтозна, що було б, коли в Толедо дійсно запалало кілька нових вогнищ – можливо, якась вражена побаченим слабка вірою людина опісля завершення процесії зібрала прах "нових мучеників", а з прахом – і отруту псевдовчення...

Справді, чи варто християнам бити сектантів, припиняти силовими методами їхню облудну пропаганду, нищити матеріальну базу всієї цієї сволоти?

Спробуємо зважити всі плюси і мінуси. Насамперед, з’ясуємо практичну користь прямої дії щодо сект.

Внаслідок первородного гріха наших прародичів увесь світ є недосконалим; ми живемо не в Едемі, де поруч мирно можуть пастися лев і ягнятко. Відповідно, люди теж часто зіштовхуються із проблемою необхідності використання насильства. Фізичне поборювання ворога в усі віки сприймалося як нормальна річ. Не є винятком і боротьба з сектами. Наведемо приклади.

Кожен журнальчик „Сторожовая башта” або „Пробудитесь” (читай „Заблудитесь”) – це потенційно одна заблукана душа. Звідси висновок, що хоч один знищений журнал єговістів чи ще когось – це передумова порятунку як мінімум однієї душі. Скільки ж душ можна врятувати, вилучивши єретицькі опуси з кількох сектантських агітаційних точок?.. Йдемо далі. Підпал „Зала царства” чи ще якогось секто-притону (більш миролюбний варіант – вибиті вікна): збитки на не одну тисячу гривень, як наслідок – зменшення масштабів діяльності. Додамо до цього зіпсовані фізіономії – отримаємо залякування, фактор страху, а це, в свою чергу, повинно змусити не одного сектанта або взагалі відійти від справ, або поводити себе „більш скромно”. Дійсно, такі „гоніння” можуть декого укріпити у вірі в своїй правоті та богообраність. Але це стосується тільки одиниць, дуже сильно опанованих нечистими духами; надіємось, там не всі такі. Врешті-решт, Воїнство Небесне набагато сильніше за полчища люципера.

У Середні віки проблема „що робити?” не виникала. Діяла Свята Інквізиція, світські володарі з задоволенням відправляли єретиків на багаття, у випадку необхідності, в особливо заражені єрессю райони споряджалися Хрестові походи. У нікого зайвих питань не виникало. Однак у цьому аспекті між Середньовіччям і сучасністю існує одна суттєва відмінність: співвідношення сил. Зараз Церква і християнство не є такими сильними (у фізичному розумінні), як тоді. Однак той факт, що ми, українські націоналісти, не можемо сьогодні повністю нейтралізувати ворога, не означає , що боротьба не потрібна. Крім того, не все так погано у нашому домі: якщо, наприклад, єговісти на сьогоднішній день майже в кожному містечку мають своє кубло і величезну кількість адептів, то мормони поки що (!) займають відносно скромні позиції, і призупинити, якщо не знищити, це зло цілком можливо.

Перейдемо до такого питання, як громадська думка. В нашому пацифістсько-збоченому суспільстві дуже модно бути жертвою, тож, на перший погляд, насильство щодо сектантів може зіграти їм на руку. Однак християни теж не ликом шиті. Необхідно, щоб кожна акція силового характеру була підкріпленою певними інформаційно-пропагандивними заходами. Потрібно пояснювати людям увесь той негатив, який несуть сектанти у наше суспільство (мається на увазі не тільки релігійний аспект, але й шкоду для держави, суспільства, сім’ї, фізичного та психічного здоров’я громадян).

Важливо виокремити ще декілька моментів в сфері пропаганди, яка сьогодні набула рис справжньої інформаційної війни.

По-перше, поодинокі атаки радикально налаштованих християн – це, насамперед, добрий приклад, який зможе знайти велике число послідовників.

По-друге, руйнується нав’язаний нашими ворогами міф про християнина-пацифіста, тому силові акції допомагають християнам пригадати і про те, що апостол Петро витягнув меча задля захисту свого Вчителя, і про те, що Сам Христос не вагався бичем вигнати міняйлів із храму, і ще багато чого не менш важливого.

По-третє, пряма дія – це чи не найкращий засіб контрпропаганди проти культу толерантності, який сьогодні активно нав’язується нашому суспільству і має на меті перетворити українців на якесь безвольне бидло.

Як бачимо, закиди щодо шкідливості або неефективності фізичної боротьби з сектами є несправедливими. Однак чи означає це, що потрібно обмежуватися тільки такою боротьбою? Чи не варто вслід за літературним патером Інніґо вдатись до більш продуманих засобів? Якщо варто, то до яких саме? Останнє питання надзвичайно актуальне, оскільки, крім наведених прикладів „фізичного впливу”, ми майже не чуємо про інші варіанти спротиву сектантській наволочі (єдине, що радує – це діяльність центрів по реабілітації жертв впливу тоталітарних сект).

Дуже дивує пасивність традиційних Церков – пасивність тотальна і хронічна. Цю пасивність можна простежити на кількох рівнях. По-перше, не відчувається апостольський, місіонерський дух традиційного християнства – дух проповіді. Християни загалом та духовенство зокрема за своєю суттю мають бути „ловцями душ”, а щоб ловити душі в наш час, недостатньо мати застарілі „вудочки” – потрібно щось більш сучасне; на жаль, сучасним арсеналом в більшій мірі володіють „браконьєри”. По-друге, традиційні Церкви, хоч і усвідомлюють небезпеку сектантства, роблять замало для боротьби з ним.

А де ж Церква Воююча? Звісно, можна якось пробачити окремих душпастирів, які звертають мало уваги катехизації власних парафіян, внаслідок чого останні йдуть до сект (з падінням комуністичного режиму, коли почалось активне відродження релігійного життя, різко зросла потреба в збільшенні кількості священнослужителів, а кількість дуже часто обернено пропорційна якості). Однак церковні ієрархи... Невже їх можна звинуватити в браці віри чи богословської освіти?.. Де ж систематична робота щодо зменшення впливу сект? Візьмемо суто інформаційний фронт. Можливо, я помиляюсь, але пригадується тільки одна доволі масштабна направлена проти сект інформаційна кампанія – поширення міжконфесійним товариством „Effata” буклетів „Що відповісти сектантам”. А такі акції потрібно проводити регулярно! Також чомусь не спостерігається постійного тиску на владу з метою заборони діяльності сект, діяльність яких відкрито суперечить навіть нинішньому, секуляризованому, українському законодавству.

А як щодо того, щоб вести не оборону, а атаку, шановні отці?! Хіба серед духовенства немає достойних проповідників? То чому не набратися „святої безсоромності” (святий Ескріва де Балагер) і не прийти прямісінько на сектантські збори, щоб там голосити істинне Слово Боже? Мета боротьби із сектами – це не тільки їхня нейтралізація як суспільного зла, але й порятунок заблуканих овечок Христових. Тож чому не скористатись досвідом середньовічних проповідників, які несли правдиву віру туди, де людські душі роз’їдала єресь? Щоправда, вони йшли туди не самі... однак і сьогодні можна знайти людей, готових продовжити справу хрестоносців...

Врешті-решт, є багато інших варіантів – було б бажання!..

А зараз коротко підсумуємо. Твердження про те, що ця боротьба тільки піде новітнім лжепророкам на користь як реклама, не правильне: на жаль, перед нами не кілька заляканих альбігойців, як у згаданого отця Інніґо, – ця різношерста погань так сильно утвердилась на нашій християнській землі, що зайвого піару вже не потребує. Потрібна боротьба, до того ж різнопланова. Насамперед потрібна активізація зусиль традиційних Церков, які, до речі можуть вести цю боротьбу на різних фронтах (катехизація своїх вірних з метою запобігання потрапляння їх у сектантські тенета, застереження громадськості, тиск на владу з метою заборонити діяльність сект на законодавчому рівні, проповідь серед сектантів). Крім того, не можна заперечити позитивних наслідків акцій прямої дії: по-перше, ці акції матеріально і морально ослаблюють сектантські структури, по-друге, вони мають неабияке значення в плані інформаційної війни. Тож, можливо, досить спати? „Чувайте!” – закликав нас Господь. Тому чуваймо, молімось і берімось до боротьби, адже допоки в руках наших меч, не похилиться хрест!

http://www.banderivets.org.ua