Мій батько Йосафат (4 роки, як упокоївся у Бозі), мама Ганна і я, Роман, —  звичайнісінька християнська сім’я, що жила в умовах розвинутого... сатанізму. Тобто: в Бога ми вірили, до церкву ходили, хоч і рідко, і всі свята «святкували». Навіть під час служби в армії (м. Воронеж, 1978 р.) на запитання майора: «Может ты и в Бога веруешь?», — не завагався сказати: «Так, вірую». Як наслідок, через місяць вже служив в Хабаровську... але ж Господь охоронив від Афганістану!. Але наскільки при цьому всьому виконувалась заповідь: «Любитимеш Бога всім серцем своїм, всією душею своєю...» зараз судити не берусь. Тільки тепер поволеньки починаю розуміти: віра без любови – жалю гідна (хто вірить у Христа, але не любить Його – як паралітик: хіба ж це справжнє життя?). Любити Бога не вірячи в Нього – абсурд, але повірити і не зростати в любові – безум. У такій ситуації людина тяжко грішить, блудить і попадає в страшні єресі. Сатана міг би зловтішно сказати такій людині: «Мені смішно бачити тебе щонеділі в церкві. Годину часу ти «крижуючись» («хрестячись» - прим. редактора) «служиш» Богові, а цілий тиждень, не покладаючи рук, працюєш на моїй ниві. Ти любиш горілку, куриш, матюкаєшся, лихословиш, крадеш, брешеш, лицеміриш... бо так само, як я, не любиш Бога». Проте є люди, яким не смакує горілка і тютюн, які не вміють брехати і красти, але, не полюбивши Ісуса, йдуть у різні секти. Все це виповнилось на моїй сім’ї.

Сімнадцять років тому мама пішла в секту Свідків Єгови. Тато, як ревний християнин, силою намагався пояснити мамі «основні правди віри», для більшої ефективности вживши трохи алкоголю. У двокімнатній квартирі упродовж десяти років велася щоденна жахлива війна. Батько категорично не хотів мати нічого спільного з «сатаною», а мама втішалася «мучеництвом» за ім’я Бога і була переконана, що всіх нас приведе до Єгови. На той час я був одружений і мав трирічного сина. Хтозна, чи збереглась би моя сім’я в мирі і любові, якщо б Провидіння Боже і милосердя сестри-монахині Модести (тітки моєї дружини) не дали нам окремої квартири (мама з татом залишились на «фронтовій»). Щоб описати в деталях усе, що відбувалося між нами, не вистачило б і десяти журналів, але бачу своє завдання в иншому. Спробую відповісти на питання: чи можна наступати на  голову змія-сатани, чи потрібно це робити і в який спосіб?

Організація «Свідки Єгови» досить потужна і впливова. У ній панує строга дисципліна. Рядові члени зобов’язані виконувати всі вказівки керівництва, а керівники все жорстко контролюють. Усі свідки постійно навчаються: читають Святе Письмо, багато цитат вивчають напам’ять, вправляються в театральному мистецтві, щоб таким чином впевнено і переконливо вербувати людей в свою організацію. Завжди охайні і «люб’язні», підходять у «овечих шкурах» і зводять багатьох. І все це робиться не з  любови до Бога, а для здобуття результатів (кількості зведених душ). При цьому вони щиро переконані, що служать Богові. Сперечатися з ними або щось доводити – марна трата часу і здоров’я. Хоч багато людей вступають з ними в дискусії, намагаючись їх «навернути», та всі ці спроби – «як до стіни горохом». Що ж тоді, залишати їх сатані на поталу? Ні, і ще раз ні! Але людина, яка хоче навернути «свідка», повинна спочатку навернутися сама. Необхідно зректися свого «я» і цілковито віддатися Ісусові. Тільки Божа ласка, тільки Дух Святий здатний вчинити чудо і визволити душу «свідка» від лжесвідчення. Але про це ми повинні просити, просити постійно і наполегливо, терпеливо і з вірою, а головне – з великою любов’ю. Кілька років я молився приблизно так: «Боже, я – ніщо, а Ти всемогутній. Дай світла моїй мамі, хай прозріє в Твоїй істині. Я не знаю, як це станеться – Ти знаєш. Я не знаю, коли, не знаю, де – це відомо тільки Тобі. Зрештою, мені байдуже, де, коли і як це станеться, але я вірю, що Ти це зробиш!». «Я – цілковите ніщо» у цій справі, тому просив багатьох  людей молитися за маму, за її прозріння. Молилася за це велика спільнота праведних душ на прощах в Зарваниці і Почаєві, Уневі і Маняві, на Хресних Дорогах Страдча, Крехова і Високого Замку. Просив про молитву отців василіян, студитів і редемптористів, просив падре Піо і преподобного Шарбеля... (легше сказати, кого не просив). Чудо не забарилося... Вже більше року ходимо з мамою до храму Божого, приймаючи Ісуса в Найсвятіших Тайнах. Благослови, Боже, всіх і кожного, хто долучився до цих молитов!

Але повернімося до любови: «Хто не любить Господа Ісуса, хай буде проклятий» (1Кор.16,22). Ці слова апостола звернені до християн, тобто до людей, які визнають Христа. Але коли людина без лукавства може сказати: «Я люблю Ісуса»? Коли думки про Нього домінують над усіма иншими думками, коли розмови про Нього не втомлюють, а, навпаки, приносять радість, коли з нетерпінням очікують Його, якщо немає можливости самому побігти до Нього. Иншими словами – це безперестанна молитва і часте святе Причастя. А про яку любов можна говорити, коли християнин сповідається-причащається один раз на рік (чи навіть аж 5 разів!)? Щоб краще це зрозуміти, наведу кілька аналогій. Хтось дуже любить футбол, але дивиться його раз на рік, инший дуже любить гроші, але по зарплату йде один раз на рік, мама до безтями любить свою дитину, але хоче спілкуватися з нею... і. т. п.

Ці міркування – чисто по-людськи, але Боже надмилосердя приймає навіть таку крихту людської любови. Сатані про це відомо. Тому, створивши секту «свідків», він позбавив сотні тисяч християн спасіння. В організації святкують «спомин», що календарно збігається зі Страсною П’ятницею. На «спомині» ( як розповідала мама) люди передають одне одному (з рук у руки, не споживаючи – бо недостойні) хліб і вино, роздумуючи при цьому над страстями Ісуса Христа. Я часто запитував маму: «Хто і як освячував ці хліб і вино, і куди в кінцевому результаті все зникало, чи хто споживав?» Коли мама, набравшись відваги, запитала про це старійшину, то почула лаконічну відповідь: «Це, Ганю, не твоя справа». [...] Висновки робіть самі, а я принагідно хочу порекомендувати людям, які мають бажання «навернути» свідка: ніколи не ведіть дискусій з ним, не прийнявши Ісуса в Євхаристії, не починайте з ним розмови без благословення священика. А щоб було зрозуміліше, знову аналогія: на змію  краще не наступати, а якщо наступати, то тільки у міцних чоботах, не босому. Ні, сам по собі «свідок» не кусючий, але дух, яким він промовляє до Вас – отруйний. Багато бо християн (а свого часу і я) вважають, що «вони нічого поганого не кажуть і не роблять». Але хіба може бути щось жахливішого для християнина, якщо він не приймає Ісуса?! Адже Ісус сказав так виразно: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є – той в Мені перебуває, а  Я в ньому!»

А тепер про молитву. На похорон до мого тата зібралася родина. Досить довго і терпляче я вислуховував різні міркування на зразок: «Якби Ганя не пішла в секту, Йосиф ще би жив. То все через нерви» і т. п. Врешті я вклякнув біля тата і почав молитву, сподіваючись на підтримку «всіх нас, православних християн». Приблизно за 3 години я «змовив» до десяти різних вервичок. А ще за якийсь час почув гіркі зітхання: «Ганя пішла в одну секту, а Ромко – в другу!» Розповідаю про це без тіні докору чи образ. Швидше як «юродивий» Христа ради волаю: «Людоньки, любіть молитву. Любіть святі і пресолодкі імена Ісуса, Марії! Не розлучайтеся з ними ніколи!!!» До науки одного священика «День, прожитий без Бога, є мертвим днем» я б додав: «Будь-яка розмова чи праця є пустою, безвартісною, (мертвою!), якщо вона не наповнена Богом». І це стосується всіх і кожного, починаючи від президента держави до прибиральниці. «Без Бога – ні до порога!» – це дуже добре знали наші прадіди, хоч були неграмотні. Дай, Боже, і нам, таким освіченим, дипломованим, збагнути цю мудрість!

Ще один красномовний приклад. Майже до всіх людей я звертаюся з привітанням «Слава Ісусу Христу!» І инколи чую: «Отче, а з якої ви парафії?». А почувши, що я звичайнісінький слюсар, знизують плечима. Дивна річ: ми здатні годинами «теревенити» про відомих політиків, спортсменів, артистів, до безконечности дивитися телесеріали і т. п., але соромимося прославляти нашого Творця і Спасителя, вважаючи, що достатньо раз на тиждень (це в кращому випадку) «сходити» до церкви. І тут нам слід повчитися в «свідків». Що таке молитва? Навіть атеїст скаже: «це розмова Богом». І це правильно, але з иншого боку – якщо християнин зі задоволенням подивився бойовик або порнографічний фільм – він відслужив «літургію» сатані (духу вбивства, ненависти і розпусти). А якщо людина і дня не може обійтись без телевізора, то це звичайнісіньке ідолопоклонство. Кажуть, що по телевізору показують і корисні речі. Можливо, але я так не думаю. Одного разу мене спокусила дружина, кажучи: «Подивись, яка гарна передача». Подививсь. Показували, як одна американка мала чудову роботу в дельфінарії, як щасливо вона вийшла заміж, але найголовніше, – як готувалася стати матір’ю, і врешті стала нею. Розповідалося про те, з якою турботою і любов’ю ставились до неї співробітники, лікарі, друзі, чоловік і... дельфіни. Кажучи по-простому, були створені «райські» умови і ідеальні стосунки: чоловік-жінка-дитина-оточуючі (не знаю що первинне). Багато могли б сказати: «Побільше би таких фільмів». А я, як юродивий, кажу: «Бісівське те кіно!». Там цілковито не було місця для Бога. Абсолютно все вирішували люди, навіть дельфіни, але не Ісус! (Якщо ж я чогось не розчув чи пропустив, скажімо, обряд вінчання або хрещення (може про це в другій серії), то прошу пробачення за дезінформацію). Розумієте, подивившись десяток таких «зразкових» фільмів, можна дійти висновку, що рай можна створити без Бога, що дитина – всього лише плід любови чоловіка і жінки, але не найцінніший дар Божий, що щасливі пологи – це професіоналізм медиків, а не Боже благовоління і т. д.

Не буду більше втомлювати Вас своєю писаниною, хоча думок в голові роїться ще на п’ять таких листів. А друкувати цей чи ні – воля Божа і Ваша. Простіть за помилки в письмі і думках: «Хай праведний по доброму б’є мене і виправляє...». А Ви зробити це можете за тел. 293-**-**. Хай Бог благословить Вас і Вашу працю, а Матінка Божа хай провадить.

Роман КОЦУР