Більше року тому, 22 лютого 2007-го, Папа Венедикт ХVІ оприлюднив апостольський лист „Таїнство любові” („Sаcramentum caritas”). Цей документ є дуже актуальним і має ще знайти відповідний позитивний резонанс серед духовенства і вірних нашої Церкви. Лист є богословською рефлексією про таїнство Євхаристії і є продовженням традиції енцикліки „Церква про Євхаристію” попереднього Папи Івана Павла ІІ.
Лист складається із трьох частин. Перша частина називається «Євхаристія – таїнство, в яке ми віримо», друга – «Євхаристія – таїнство, яке ми звершуємо», третя – «Євхаристія – таїнство, яким ми живемо». Мета листа викладена Папою у вступі: через Євхаристію ще раз «проголосити усім, що Бог є любов», звернути увагу Церкви на цінність історично-обрядового виміру Євхаристії, «розбуджувати і зрощувати у вірних євхаристійну віру», «посилити увагу на якість євхаристійних відправ». Перед тим, як перейдемо до слів і думок Папи, пропоную розміркувати над природою церковних символів: що таке символи, яке відношення мають символи, обряди і церемонії до Євангелії – Доброї Новини, до духовності. Це має стати підставою до розуміння того сказаного Папою Венедиктом у листі. Ми побачимо, що Папа у своїх висловлюваннях є дуже виразний і промовистий.
І. Що таке символи і як до них ставитися? Символи і символіка є незаперечними і незамінними атрибутами людського життя, постійно всіма вживані. Наприклад, посмішка — це символ радості, душевного задоволення; потискання руки — символ доброзичливості, приятельства; поцілунок — символ любові тощо. І. Баумґартнер, відомий сучасний католицький душпастир-психолог, наполягає, що символ не є маловажна річ, котрою можна знехтувати як чимось несуттєвим, формальним. Відомо, що віза – це символ дозволу на в’їзд та перебування на території інших країн, а відмова у її наданні означатиме неможливість виконання наших планів щодо тих країн. Або, знаємо, що існують такі казино чи ресторани, де без краватки заходити не можна, бо вона є символом (знаком) інтелігентності, бонтону.
Отож, те, що ми зараз хочемо доказати, — це цінність і суттєвість символів у житті людини. Символи необхідні для її самовираження і самоствердження. З іншого боку, під маловартісною матеріальною оболонкою символів криється набагато цінніша і ширша реальність — людські почуття, переживання, очікування, авторитет, повага, доброчесність, духовність і т. ін. Символ є вираженням «іншої» прихованої від очей реальності людської особи у її внутрішньому психологічному і духовному наповненні. Символ, можна сказати, і є особою в певному значенні. Подумаємо, до прикладу, якою негативною була би реакція солдата, якому б хтось з його однопризовників порвав фотографію коханої дівчини? Здається, фотографія – річ матеріальна, не несе в собі нічого дійсного, але вона настільки важлива для солдата, що заради неї він готовий боротися. Також ми могли почути про різного роду нещасні випадки, що траплялися із тими, які за комуністичних часів ламали хрести, знищували Церкви, ікони і т. п. Знову ж таки, може здаватися: що там хрест або церковна будівля, – та це проста матеріальна річ... Але, натомість, чомусь гірка заплата не обминала тих, які із зневагою поставилися до святих речей та не хотіли покаятися (див., зокрема, книгу о. В. Серемчука «Божий палець»).
Якщо звичайні людські символи є настільки важливі і цінні, то як же символи віри, церковні обряди, церемонії не можуть посідати серед нас ще більшого визнання?.. Для Церкви вони є суттю і змістом її життя, уприсутненням і пережиттям невидимих духовних реальностей, в які віримо та які сповідуємо. Без символів, без обрядів, чи з їхніми спрощеними варіантами, Літургія Церкви втрачатиме свою сутність, свою духовну ефективність у просторі і часі (пор. Orientale lumen, 11).
ІІ. Тепер перейдемо безпосередньо до апостольського листа Папи Венедикта ХVІ «Таїнство любові» («Sаcramentum caritas»). Папа звертає увагу на конкретну проблему в сучасному суспільстві та почасти в Церкві – десакралізація. Це є болюча тема, висвітлена в багатьох відомих богословів і мислителів. Причиною десакралізації є розум, нездатний у сотвореному побачити духовне і святе (неогностицизм), «зіпсута і опанована самолюбством людина», ідея про можливість існування самої людини без зв’язку із Богом як «natura pura», схоластичний «поділ на святе і світське» (див. Кунцлер М. Літургія Церкви. – Львів, Свічадо, 2001. – сс. 49-55). Тому Папа наполягає на необхідності вірного дотримання всіх церковних символів і обрядів. Ось як він говорить: «Дивлячись на двотисячну історію Божої Церкви, повні вдячності та любові, ми подивляємо поступовий розвиток літургійних обрядів, за допомогою яких чинимо пам’ять події нашого спасіння» (3). Церковні обряди не замкнуті в межах інфралюдської сфери, а є словом Духа, уприсутнюванням благодаті, що поступово виявляла себе в Церкві протягом двох тисяч років її життя. Відкидати земну історію благодаті, її матеріальні форми вияву буде неправильно.
Папа каже, що треба направити «штучні непорозуміння» – нововведення, які нібито були запроваджені ІІ Ватиканським Собором. Собор відкрив вікна і двері, і це треба було обов’язково своєчасно зробити, щоби туди увійшла свіжість Духа. Але, на жаль, до церковної хати, мабуть, увірвалося багато чого і недоброго із зматеріалізованого, десакралізованого світу. Натомість, під час ІІ Ватиканського Собору ішлося про те, щоби ми, як Церква, завжди були відкритими свіжому віянню Духа Отців Церкви, котрий стовідсотково виявив себе, як Дух Євангелія. Якщо потрібно «оновлення» (aggiornamento), то це має відповідати історичному розвитку літургійної богослов’ї, їх новому внутрішньому переосмисленню і збагаченню. Ідеться не про знехтування старим чи перебудову, а про поглиблене вивчення, перевірку досвіду і традиції Церкви, наступне насичення справжніми цінностями (див. Sacrosantum concilium, 23).
Не слід вважати, що в цьому листі Папа Венедикт XVI хоче зробити реконструкцію чи пояснення церковних символів і обрядів: натомість він має на меті подати деякі основоположні принципи їх розуміння. Зокрема, Папа Венедикт нагадує один дуже важливий богословський принцип із Традиції Церкви, а саме: те, в що ми віримо, і що становить закон нашої віри (lex credendi), те має бути виражене в молитві і має стати законом молитви (lex orаndi), і також має знайти місце в нашому житті і стати законом життя (lex vivendi). Це відома святоотцівська схема: закон віри = закон молитви = закон життя. Протиставлення між вірою і обрядом, подібно як між вірою та життям, є недоречними, тому що одне має випливати із іншого, взаємодоповнюватися та корегуватися одне одним.
Для ілюстрації цього закону Папа наводить приклад зв’язку між поняттям краси і молитви: «Зв’язок між таїнством, в яке ми віримо, і таїнством, яке ми звершуємо, в особливий спосіб показується у літургійно-богословському понятті краси. Насправді, літургія, як все християнське об’явлення, має тісний зв’язок із красою: краса є veritas splendor (сіяння істини). У Христі, як говорить св. Бонавентура, ми споглядаємо правдиву красу і сіяння. Слово «краса» не є простим естетизмом, але є спосіб, через який до нас приходить істина Божої любові у Христі, нас захоплює і заволодіває нашим серцем, спонукує нас покинути самих себе і спрямовує до правдивого нашого покликання: до любові» (35). Папа наводить численні приклади із Святого Письма, де Бог показується у красі і величі, у невимовній славі і сяянні (напр. Мудр. 13, 5; Вих. 14; 16, 10; 24, 20-23). «Краса» є одною із основних атрибутів Бога. У Новому Завіті Бог показує повноту своєї краси у особі свого Сина Ісуса Христа (Ів. 1, 14; 8, 54; 12, 28; 17, 1). А вершина краси і слави Сина показується в тому, як Він сам на деякий час «не маючи краси і вигляду» (Іс. 53, 20) «перемінив темряву і жахи смерті в чудове світло воскресіння». В події воскресіння Христа «слава Божа перевищує всяку земну красу», і показується правдива краса — безмежна любов Бога до людини (36). Краса є те, що є досконале, позбавлене дефектів, гармонізує, є внутрішньо звершеним.
Саме заради краси і слави Христового воскресіння, краса церковних молитов, краса храму не є простим декоративним чи акцидентальним елементом наших стосунків із Богом. Літургійно-обрядова краса є дуже важливою, тому що вказує на самого Бога і Його об’явлення. Літургійне мистецтво – це «найкращий спосіб активної участі» в Таїнстві краси і слави Божої (38). Папа просить священиків бути уважними і пильними до всіх вербальних (мовленнєвих) і невербальних літургічних форм. Слово, спів, жести і мовчанка, рухи тіла, кольори і відтінки – все має бути красивим. Папа говорить: «Літургія по своїй боголюдській природі насправді має містити у собі всю гаму регістрів мовленнєвих засобів (вербальних і невербальних), які мають огорнути в молитву до Бога все людське єство». Це особливо мають розуміти душпастирі. «Увага і послух до приписів обряду під час принесення євхаристійних дарів свідчать про високий духовний рівень і підготовку церковних служителів» (40).
Таку богословську тенденцію Папи у певній мірі зараз ще може потвердити психологія. Методом експериментів і досліджень встановлено, що вербаліка (мовлення, слово) становить меншу частину у міжособистісному спілкуванні. Більше припадає на невербаліку — міміка, жести, зовнішній вигляд, поведінка тощо. Також психологами встановлено, що в загальному людським розумом ми здатні опрацювати до 7-8 відсотків інформації, яка поступає до нас. Більша частина сприймається і пізнається нашою підсвідомістю та відчуттями. Серед відчуттів співвідношення є таким: смак — 1 %, дотик — 1,5%, нюх — 3,5%, слух — 11 %, зір — 83%. Із відчуттями тісно пов’язані емоції людини: радість, любов, страх і т. ін.
Отож, подумаймо, наскільки великою може бути різниця між пізнанням Бога розумом і пізнанням Бога відчуттями/емоціями?/... Можна тому допустити, що, мабуть, саме жінки, в яких на загал відчуття/емоції/ є більш розвинуті, ніж у чоловіків, швидше приходять до Бога через «відчуттєве» пізнання, ніж чоловіки через «раціоналістичне». Отож, пізнання Божої краси і величі в більшій мірі можемо завдячувати відчуттєво-інтуїтивній сфері людини, котра у Святих Отців називається «ум», чи «серце» (див. Шпідлік Т. Духовність християнського Сходу. – Львів: ЛБА, 1999. – сс. 86-87, 95-98).
В описі літургійної краси, як безумовно необхідної складової кожної церковної молитви, Папа Венедикт звертає увагу на такі три елементи: архітектура, іконографія і спів. Зупинимося послідовно над ними.
А. Архітектура. Орган, яким ми найбільше пізнаємо, є око, і йому відповідає відчуття зору. Тому вигляд архітектури храму має бути настільки емоційно насиченим, божественно промовистим, настільки наближеним до світу «іншого», духовного, що має зразу нагадувати і притягувати людину до вічності, до Отчого дому. У своїй архітектурній побудові храм має бути не просто залом для зібрання, чи чимось на зразок практичного і комфортабельного бюро. Храм є передсмаком Божої величі і краси в майбутньому небесному храмі (чит. Діонісія Ареопагіта).
Така ідея знаходить своє вираження у наступних архітектурних формах. Як правило, по вертикалі внизу храм має форму прямокутника чи квадрата і тут стоять усі люди — символ обмеженого часом і відстанню земного світу. Верхня частина має мати форму кола у сферичному куполі, — символ вічності, нескінченності. Над вірними, що ще перебувають у земному шатрі, на чотирьох «парусах-Євангелистах» спинається небо. На всю ширину неба зображають Христа Пантократора. Своєю небесною присутністю Христос Пантократор підтверджує літургійну подію і водночас, як суддя світу, свідчить про есхатологічний вимір християнського життя (див. Шульц Г.-Й. Візантійська літургія: свідчення віри та значення символів. – Львів: Свічадо, 2002. – сс. 124-133). По горизонталі храм ділиться на три частини. Всі ці три частини мають відображати міру наближеності до божественного таїнства. Святилище є символом неба, небесної слави, до якої ми прагнемо і ще йдемо. Місце, де стоять усі вірні, так званий «храм вірних», є символом нашої земної реальності. Але благодаттю Христа вона є сповнена присутністю Його особи, Його діл, і це можемо побачити із розписів та ікон. Особи святих традиційно зображаються на повний зріст трохи вище від землі, тому що святі є найближчі до нас, бо вони є наші брати і спів-кровні у Христі. Через райські двері, що відкриваються руками служителів «страшних і животворящих таїнств», вірні деколи можуть зазирнути на майбутню славу свого воскресіння і преображеної краси у Господі. І, нарешті, третя частина храму — притвор, є місцем для каянників, де вони із власної ініціативи чи із волі Церкви проходять очищення смиренням, покутою, визнають перед усіма свою недостойність перебувати серед спільноти вірних.
Б. Іконографія, як говорить Папа, «має бути орієнтована на сакраментальну містагогію» (41). Ікона по своїх зовнішніх обрисах має відображати Христа і Його святих, як в їх земній психосоматичній реальності, так і в їх реальності невидимій — духовності і обожествленності. У візантійській іконі це виразилося у багатстві кольорів (особливо золотого), у витягнутості зображення самих фігур, їх тяжіння вгору, до неба і т. ін.
В. Спів у літургічному мистецтві, як говорить Папа, займає привілейоване місце. «Має рацію святий Августин, що в одному із своїх сермонів стверджує: «Нова людина знає, якою є нова пісня. Спів є висловом радості, а якщо подумаємо трохи краще, то є висловом любові». Божий народ збирається, щоби разом помолитися Богу у величному лунанні співів, гімнів і пісень» (42). Папа нагадує, що Церква протягом своєї історії «створила і продовжує творити музику і співи, які становлять неоціненний спадок віри і любові, який ніколи не можна втрачати». Тому Папа наполягає, що під час літургічного славослов’я потрібно «обминати спрощення й імпровізацію, чи музикальні нововведення, що не відповідають духові Літургії». Спів є інтегральною і незамінною частиною усіх церковних Богослужінь. Без сумніву, Літургія може бути повноцінною боголюдською дією за умови, коли вона є співана, і то у кращих формах співу і мелодій. «Усе — текст, мелодія, виконання, — має відповідати духові таїнства, символічному значенню обрядів, характеру Богослужінь під час літургічного року» (42).
Ф. Гарнокур у книзі «В мирі Господу помолімося» згадує, що в комунікаційній схемі людського спілкування спів і музика, окрім інформації, передають також настрій і почуття, через що тому інформують дуже швидко та ефективно. Спів і музика можуть краще передати глибину і красу весілля-союзу між Богом і людиною. «В Ісусі Христі невідклично одружилися божественність із людськістю. Христос, наречений, вступає у шлюб із Церквою на весільній трапезі Євхаристії. Отож спів християнської громади є піснею любові нареченої, весільною піснею для нареченого, «бо настав шлюб Агнця» (Од. 19, 7) (Гарнокур Ф. В мирі Господу помолімося. До богослов’я літургії та християнської єдності. – Львів: Свічадо, 2004. – сс. 128-132).
Висновок
Звичайно, у символах треба цінити перш за все їх внутрішню духовну сторону. Проте, без пізнання символів, без їх вірного зберігання і правильного застосовування, вони, мабуть, не виявлятимуть свого животворного духовного начала. Так, найпопулярнішим символом у християнстві із ранніх його віків є святий хрест (св. Юстин, апокрифічне Євангеліє від Андрія та ін.). Але без належного пошанування хреста, поклоніння йому і повсякчасного застосування в літургії Церкви і в повсякденному житті, він не виявлятиме ані своєї сили, ані свого духоносного змісту.
Папа Венедикт XVІ не обмежується до вузького традиціоналізму. Він вміє подивитися на традицію у вселенському її вимірі. Як чітко спостерігається із його слів, сказаних і писаних, він поставив пріоритетом на перше місце авторитет Святого Письма і Святих Отців. Саме Традиція, закладена Святими Отцями в прикладі їх життя, в їх навчанні та літургії, є такою, що не тільки вірно пояснює Святе Письмо, але й передає нам надійні методи і шляхи до його постійної новизни та актуальності (див. твори Апостольських отців, св. Атанасія Великого, св. Івана Золотоустого, про Філокалію та ін.). Папа є дійсно «свій» для святих Апостолів, для Святих Отців, для католицької церковної Традиції.
Очевидно, що Папа Венедикт не вносить щось нове в церковне богослов’я. Подібно до св. Івана Дамаскина (VІІІ ст.), Папа повертає нас до забутого старого і відкриває очі на ту реальність, з якою перш за все церковні служителі мають контакт кожного дня — це богослов’я і духовність Церкви, що містяться в літургічних символах і обрядах. Папа хоче віднайти для нас ключі і методи до розуміння Літургії, котра має стати основним духовним стержнем у житті християнина. Така тенденція була визначена ще майже півстоліття тому Святими Отцями ІІ Ватиканського собору — досить познайомитися з документами «Про Літургію», «Про Церкву», «Про Східні Церкви» та ін.
При прочитанні листа мимоволі виникає захоплення знанням віри і традиції Церкви, глибокою духовністю і любов’ю до мудрості теперішнього Вселенського Архиєрея. Недарма Папу Венедикта називають «великим і розумним серцем, що вміє любити».
Газета "Нова Зоря" 
