Словом стиґматизація позначається комплекс містичних явищ, які мають провідником конкретну особу – стиґматика. Одним з елементів цього комплексу є поява стиґм, тобто ран, подібних до тих, які одержав Ісус Христос від моменту ув’язнення до зняття Його тіла з хреста: на долонях рук та ногах від цвяхів, на грудях від списа, на чолі від тернового вінця, на плечах, спині та обличчі від несення хреста та бичування, деколи кривавий піт чи сльози. Стиґми дали назву всьому явищу, але слід ще раз підкреслити, що вони є лише одним з проявів стиґматизації. Буває й так, що стиґматизація проходить укрито – без зовнішніх ран.
Одне з первісних значень слова стиґматизація (стиґма по гр. – пляма, знак) – це процес клеймування рабів. Інше значення – спосіб фіксації відношень до божества. Геродот (5 ст. перед Р.Х.), описуючи храм Геркулеса в Єгипті, пише про незаконність захоплення біглих рабів, які знайшли притулок у цьому храмі, якщо на їх тіла нанесені певні знаки, що означають самопосвяту божеству. Говорячи про стиґми в релігійному сенсі, прийнято посилатися на Павла. У його посланні до галатів (6.17; з’явилося не пізніше 67 р.) напевне вперше йдеться про характерні нові Христові знаки чи рани, на противагу старим знакам обрізання: "Я ношу знаки (stigmata) Ісуса на моєму тілі.” Однак ці стиґми у Павла не були містичного походження, а отримані ним протягом проповідництва від його противників (II Кор.11,24). В період переслідувань християн жертв деколи клеймували іменем Христа на чолі. Подібні стиґми монахині інколи наносили собі самі для власного захисту, як це було у випадку св.Ебби, чи деякі християни, що клеймували себе хрестом або ж ім’ям Спасителя на руках. У джерелах з перших століть згадуються також і про інші каліцтва, які спричинювали собі добровільно християни (нп., Мт.19,12).
Загальновідомою, і як вважається, першою особою, на якій стиґми з’явилися чудесним чином, був св.Франціск Бернардоне з Асижу (1181/82 – 3 жовтня 1226), засновник чину Братів менших (франціскани). Подібні приклади, відомі в історії до нього, оголошені церквою неправдивими. Біографи Франціска Томмазо Челано та св. Бонавентура (1221 – 1274) розповідають, що вранці 14 вересня 1224 року, за два роки до смерті, під час роздумів Франціска над стражданнями Христа у його келію на горі Верна спустився шестикрилий серафим, несучи між своїми крильми розп’яття. Коли видіння зникло, на тілі Франціска виявилися п’ять Христових ран: на боці від списа, яка кривавила, на руках та ногах від цвяхів. Бонавентура свідчить, що на ногах з ран стирчали наскрізь цвяхи, які вже після смерті стиґматика спробувала витягнути св.Клара, але їй це не вдалося. Про те, що рани Франціска бачили як до його смерті, так і після неї, свідчить серед інших також папа Александр IV (1254 - 1261). Франціск був канонізований папою Григорієм IX (1227-1241) через два роки після смерті, 15 липня 1228 р.
Відомою також є покровителька Італії св.(29 квітня) Катерина Сієнська (25 березня 1347, Сієна, Італія – 29 квітня 1380, Рим). Її зображають на образах або з Христом, який пропонує їй на вибір дві корони, золоту та тернову, або, частіше, із стиґмами на руках та перстенем. Цей перстень з діамантом та чотирма перлами вона отримала від Ісуса Христа при містичних заручинах. На 17 році життя (1363 р.) Катерина прийняла габіт III чину св.Домініка. Свої рани, як засвідчує її духівник та біограф Раймонд з м.Капуа, Італія, отримала у 23 роки. Згодом мала відношення до вищих владних церковних справ. Відіграла основну роль у полагодженні стосунків флорентійської республіки з папою (1376 р.), у поверненні папи Григорія XI (1370 – 1378) з Авіньйону до Риму та ін. Канонізована у 1461 році папою Пієм II (1458-1464). Залишила 380 листів, 26 молитов та 4 трактати – "Діалоги св.Катерини” – записи її екстатичних (в екстазі) переживань. Показовим прикладом негативного ставлення до стиґматиків є вказівки кількох наступних пап щодо Катерини Сієнської. Наприклад, папа Сикст IV (1471-1484) у своїй буллі з 1475 року попри її репутацію та чисельних гідних довіри свідків, наказує під загрозою відлучення від церкви стерти стиґми з картин із зображенням Катерини та забороняє висловлювати свою віру у правдивість її стиґматизації.
У 19 столітті відомими стиґматиками були Катерина Еммеріх (1774 – 1824) з Мюнстеру, Вестфалія, Німеччина; Марія Мерль (1812 – 1868) з Калтерну, Тіроль, Австрія, стиґматизована у 1839 році; Марія Домініка Лаззарі, донька мельника, стиґматизована 1835 року; Луїза Лато (1850 – 1883), бельгійка з селища Буаден поблизу Шарлеруа; німкеня Марія Фуртнер (+1884).
Анна Катерина Еммеріх народилася у селищі Фламське під Косфельдом недалеко Мюнстеру. 13 листопада 1803 року стала монахинею. Незадовго перед вступом до монастиря вона мала видіння, у якому одержала терновий вінець. Рани від нього показалися пізніше. Часті екстази не сприймалися сестрами, й вона мала через те прикрі непорозуміння та додаткові терпіння. 1811 року монастир був ліквідований, але часто хворіюча Катерина залишилася у ньому до наступної весни. Відчути та оцінити її внутрішній світ зумів священик Ламбе (+1821), француський еміґрант. Третього вересня 1812 року вперше підчас екстази появилися на руках Катерини Еммеріх кривавлячі стиґми. Від того часу вона нічого не їла. Лікарі, пробуючи даремне "вилікувати” її рани та змушуючи під монашим послухом приймати їжу, спричинювали їй додаткові страждання (всю іжу з болем повертала). За офіційним дорученням її обстежували тричі. Під час другого такого дослідження протестант д-р Рефус прийшов до висновку, що має справу з чимось надприроднім.
Луїза Лато була донькою бельгійського робітника. Стиґми появилися у дівчини вперше 24 квітня 1868 року та періодично з’являлися щоп’ятниці; спершу на боці, потім на стопах, долонях, плечах та на чолі. З 1871 року до смерті, окрім св.Причастя, не вживала ніякої їжі. Було багато людей яким вона допомогла, натомість бельгійська Медична академія у 1874-75 р. після обстежень зробила висновок, що причина явищ Луїзи Лато – буцімто якась нервова хвороба.
Повну кількість стиґматиків вказати важко: не всі випадки зафіксовані у писемних джерелах, до деяких висловлюється різне ставлення (як ми вже бачили це на прикладі Катерини Сієнської). Автор 1628 року Райсіус, крім Єлизавети Спелбек, сумлінно описує ще 25 випадків стиґматів. Француз д-р А.Імберт-Ґурбейр у книзі, виданій 1894 року, нараховує з часу св.Франціска 321 стиґматика. Тоді йому не могли бути відомими наступні стиґматики, з 20 століття. Джемма Ґалґані (1878 – 1903) з м. Лукка, Італія, стиґматизована вперше 8 червня 1899 р. Мала не лише п’ять Христових ран, а й терпіла рани від бичування та тернового вінця. Рани виявлялися періодично щоп’ятниці. Гелєна Пєльчар (+1926) польська стиґматичка. Тереса Нойман (народилася у великодню п’ятницю 1898 р., померла 1962 р.) з Коннерсройт, Баварія, Німеччина. Перші стиґми отримала на верхній поверхні рук та ніг на страсну п’ятницю, 2 квітня 1926 року, з її очей тоді потекли криваві сльози. З того часу не вживала жодної їжі, окрім Причастя. Рани на внутрішній стороні долонь та стіп появилися за рік, у великодню п’ятницю 15 квітня 1927 р., а в наступні роки відкрилися на боці, плечах та чолі. Свого часу оцінив її та писав про неї Львівський вірменський архиєпископ Й.Теодорович (1940). Священик Франц Піо (25 травня 1887 – 23 вересня 1968) з Пєтральчіни, Італія. У 15 років вступив до монастиря оо. Капуцинів, а у віці 23 літ його висвячено на священика. Укриті стиґми одержав 20 вересня 1915 року, які рівно через три роки, 20 вересня 1918 стали видимими. Карл Ваґнер у своїй книжечці "Розповіді про отця Піо” (у 1995 р. її перевидали наші оо.Василіяни з німецько-австрійського видання українською мовою 1968 р.) серед іншого описує ці п’ять Христових ран та зазначає, що вони постійно відкриті. Читач може скласти собі образ про о.Піо з цієї книжечки, тут же ж зазначимо, що священик-стиґматик відійшов від нас у понеділок, 23 вересня 1968 року. Поховано його через три дні за участі близько 60 тисяч прочан та багатьох священиків у крипті нової монастирської церкви в Сан Джіованні Ротондо. У 20 столітті відомо також про кількох українських стиґматиків, з яких назвемо Евстахію Бохняк, Настю (с.Маріям) Волошин, дівчат Ганнусю з К. на Яворівщині, Олю з С. на Стрийщині, Параню Наконечну та Степана Навроцького.
Більшість стиґматиків – жінки, відомо лише близько 40 випадків чоловічої стиґматизації. Серед них Бенедикт Режіо, капуцин з Болонії, Італія, мав знаки тернового вінця (1602 р.); Кароль Сазія стиґму на боці; Філіп Екюрі мав усі Христові рани; францісканець Джон Ґрей з Шотландії стиґму на нозі. Рани ж Ніколаса з Равенни, Італія, виявилися лише після його смерті; також після смерті були знайдені знаки на серці францісканця Ангелоса Паса з Періньяну, Франція та Матея Чарері з Мантуї, Італія. Вищезгадані о.Піо та Степан Навроцький, є представниками чоловічої стиґматизації у 20 столітті.
Між стиґматиками були як духовні так і світські особи. Серед монаших чинів найбільше стиґматиків зафіксовано у францісканців та домініканців, членами яких були Франціск Асізький та Катерина Сієнська. Цікаво, чи Боже провидіння дійсно так зарядило, а чи ці чини, пам’ятаючи про приклад своїх визначних попередників, намагалися фіксувати кожен такий факт, тоді як інші ордени чи згромадженя часто могли з нерозумінням сприймати ці Божі дари (як ми бачили на прикладі Катерини Еммеріх).
Відомі стиґматизовані особи практично цілком представляють європейські території. Нами вже згадувалися Італія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Шотландія, Франція, Польща та Україна. У життєписі францісканки Сесилії Портаро (+1640) з Палєрмо, Італія, згадується про мавританську невільницю Асю, у якої появилися стиґми після охрещення. З’являються повідомлення про сучасних стиґматиків на Американському континенті.
Вік стиґматиків на час отримання перших стиґм – різноманітний. Франціск мав 43 роки, Катерина Сієнська 23, домініканка Деліція Джовані (+1642) між 75 та 82 роками. Серед стиґматизованих були й діти (від 8-12 років), як наприклад, українські дівчата 11-річна Ганнуся та 13-літня Оля.
Життєвий шлях до стигматизації та її перебіг також індивідуальний. Серед стиґматиків є особи з різних суспільних станів; в більшості – незаручені дівчата, хоч згадується і про вдів. Дехто був побожний та невинний з дитинства, але були й такі, що навернулися з "веселого” життя (як, наприклад, Франціск). Були такі, у яких стиґматичні явища тривали десятиліттями впродовж усього життя, наприклад, у Домініки з Парадизу (+1555) з 28 до 80 років, Тереси Нойман, Евстахії Бохняк, о.Піо. Декотрих стиґматиків Боже провидіння забирало через кілька років їх місії, як Степана Навроцького, який помер мученичою смертю приблизно через п’ять років свого служіння. Були й такі, стиґматизація яких укривалася від стороннього ока, як у Насті Волошин, коли вона стала сестрою василіянкою, й такі, що втрачали цей дар з волі Божої чи власних прогрішень.
До початку 20 століття, як подає д-р Імберт-Ґурбейр, 62 стиґматизовані особи були визнані Римською церквою святими. На 1954 рік останньою канонізованою стиґматичкою була Джемма Ґалґані. 2 травня 1940 р. вона була проголошена святою, однак не через стиґми, а за свої "героїчні чесноти”. О.Піо було урочисто канонізовано 16 червня 2002 року.
Ступінь участі та наслідування мук Ісуса Христа стиґматиками є також різний. З часом він може поглиблюватися, збагачуючись новими містичними проявами. Різними є й виявлення цих терпінь у вигляді ран. Відомі випадки неперервних або періодичних містичних терпінь без жодних ран (укрита стиґматизація). Деколи стиґми виявили лише після смерті особи. Випадки, коли всіма стиґмами одночасно була обдарована одна особа – виняткові. Це пов’язане як зі ступенем праведності життя цієї одиниці, та суспільною потребою саме такої реалізації явища, так і можливістю організму стиґматика витримати ці терпіння. Стиґматиків з багатьма Христовими ранами називали у нас "квітучими”. Самі рани, попри те, що вони не підлягають запальним чи гнійним процесам та не надаються до лікування, також різні. Навіть у тієї ж самої особи вони бувають відкриті та кривавлячі або ж засклеплені шкірочкою; такі, що залишають по собі знаки, й такі, що знаків не залишають; періодично зникаючі чи постійні. Рана на боці у одних стиґматиків була зправа, а у інших – зліва; подібно й зі знаками від несення хреста; в різних місцях на тілі та обличчі з’являлися й сліди бичування. Ця неоднаковість свідчить про те, що терпіння стиґматизованих осіб є не просто відтворенням зовнішніх виявів мук Христа та Його ран, а про реальні страждання, які переживаються стиґматиками щоразу наново.
Вище ми вже підкреслювали, й читач міг на прикладах помітити, що стиґматизація – це не лише рани-стиґми, а цілий комплекс містичних явищ. Перерахуємо деякі з них. Це екстази, під час яких промовляє стиґматик або ангели чи святі на важливі релігійно-суспільні теми, про моменти Христового вчення, на які слід в даний час особливо звернути увагу тощо. Це також можливість довгий час утримуватись від споживання їжі чи сну; можливість прочитання чужих думок, психічного стану, змісту невідомих (без попереднього читання) літературних творів; бачення віддалених подій, місцевостей; дар відрізнення освячених речей від звичайних, відчування присутності Найсвятіших Тайн, віщі візії та інше. Та, головне, це надзвичайна покірність Божій волі, побожність та терпеливість у перенесенні мук, щире та глибоке прагнення співтерпіти із страждаючим Ісусом Христом. Фактично, це – складові стиґматичної свідомості. Чи не тому практично всі відомі випадки стиґматизації були саме в католицькій церкві, що до такої свідомості найближчим є латинський обряд?
Сьогодні нам відомо лише про поодинокі випадки, коли стиґматиками були вірні у східному обряді. Це кілька випадків на Західній Україні (УГКЦ; перша половина 20 ст.), один – на Великій Україні (православна церква; 1914 рік), та один у Сирії: відома стиґматичка з Дамаску Мирна Наззур відвідувала Львів 2008 року. Зрозуміло, що в такому контрасті цифр певну роль могло відіграти те, що у Східній церкві ці випадки могли не фіксуватися, як це було із згаданим стиґматиком в українській православній церкві. Про нього відомо лише те, що в 1914 році в одну з лікарень Києва було привезено старшого чоловіка, який мав Христові рани, і який у тій лікарні помер. І все ж таки, лише "нереєстрацією” неможливо пояснити таку величезну різницю в кількості стиґматиків у Західній та Східній церквах. Ось думка з цього приводу владики Любомира Гузара: "Стиґматики є засадничо проявом духовного життя західного світу. Це не є дуже питомо для східної духовости. У нас є одиниці, про яких знаємо... Господь Бог якось у своїх дарах примінюється до культури даного обряду, до ментальності людей. Захід здавна був наставлений підкреслювати терпіння Ісуса Христа. У латинському обряді на кожному престолі мусить бути розп’яття. А в нас це не є конечне. Наша духовність є радше типу воскресення. І тому на Сході, в історії українській, оскільки я знаю, не було перед тим стиґматиків. У нас є інші прояви, інші способи... Я б не сказав, що стиґматики є правдиво католицькі святі чи дари, а правдиво латинські, оскільки дуже узгоджуються з певною ментальністю, духовністю латинського Заходу.”
Ми ж вирішили використати у назві цього матеріалу саме слово "католицький”, оскільки наші, українські стиґматики (східного обряду) творять разом із західними (латинського обряду) хоч і свою власну, але водночас спільну суцільну – бо харизматичну – систему стиґматизації, яка саме на українському ґрунті у часи жорстоких зламів нашої духовності та історії осягла найбільшого розквіту в своїх проявах.

www.ukrcenter.com/