Після невдач на східному фронті, з його наближенням до України генерал-губернатор Галичини рруппенфюрер СС Отто Вехтер, розуміючи, що українська молодь після встановлення радянської влади в Галичині буде мобілізована до лав Червоної армії, вважав за необхідне змінити політичне ставлення Німеччини щодо України і розіграти «українську карту». Однак керівництво Німеччини прохолодно поставилося до його ідеї створення дивізії з українців. Міністр закордонних справ фон Ріббентроп, міністр для окупованих східних областей Розенберр, рейхскомісар України Кох, рауляйтер Борман і рейхсфюрер СС Гіммлер, вплив якого на східну політику почав поступово зростати, були проти цього. Вехтер, вважаючи, що якщо не вдасться якнайшвидше налагодити співпрацю з українцями, то вони масово підуть в УПА і перетворяться у ворогів Німеччини, знову звернувся до Гіммлера стосовно формування однієї добровольчої дивізії під назвою «Галичина». Гіммлер, застерігши, що «дивізіяѕ не може бути українською» і що навіть «слова «Україна», «українець»ѕ не може бути предметом вжитку», що галичани мають «служити німецькій геостратегічній політиці», аж після того погодився на створення такої військової формації. Отож за таких обставин і з’явився наказ від 28 квітня 1943 року про створення дивізії «Галичина». Набір проходив у травні—червні 1943 року в Галичині, яка входила до Генерального губернаторства. 3 червня 1943 року начальник головного управління СС (SS-Hauptamt) повідомив, що до легіону «Галичина» зголосилося приблизно 80 000 осіб, десь 50 000 прийнято, а близько 13 000 пройшли підготовку. Згідно з наказом рейхсфюрера СС від 5 липня 1943 року до 15 липня 1943 р. мали бути призвані до військової служби: 300 офіцерів, 48 лікарів — на курси до Німеччини, 1 300 молодших офіцерів та сержантів і 800 курсантів — на навчання на молодших командирів. На 30 червня 1944-го в дивізії було 15 299 бійців. Причому німецька канцелярія зауважувала, що дивізія «Галичина» мала багато охочих вступити до її рядового складу, однак офіцерів і сержантів з середовища українців було небагато.

Канадський дослідник В. Верига стверджує, що до дивізії пішла національно свідома університетська молодь, яка вважала, що не УПА, а високопрофесійна армія може скласти конкуренцію Радянській армії в боротьбі за незалежну Україну. За таких обставин треба було пройти всі етапи навчання в німецькій військовій школі, щоб в майбутньому на базі здобутих знань облаштувати власну українську військову школу, яка б змогла сформувати збройні сили України.

На дивізії «Галичина» відбилися тодішні українські політичні настрої, інформація про які швидко дійшла й до політичного командування Німеччини, зокрема рейхсфюрера СС Гіммлера. Хоч у наказі Гіммлера від 14 липня 1943 року всім начальникам штабів наголошувалося: «При згадці про Галицьку дивізію я забороняю коли-небудь говорити про українську дивізію чи українську національність», однак пізніше, відвідавши дивізію, Гіммлер у промові до офіцерського складу дивізії «Галичина», який складався головним чином з німців, сказав: «Галичани справді є українцями, але в цьому випадку я не буду обіцяти для українців свобод, яких вони бажають, тільки майбутнє визначить їхній статус в Європі». На завершення цієї промови Гіммлер заявив, що не обіцяє, як це  практикують англійці, прав і свобод для українців, бо тільки «поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу в цій війні вирішать їхню долю».

Але Гіммлер при цьому згадав і про тих, «які стріляють з-за куща і називають себе патріотами», і закиди, що «Німеччина зацікавлена в українському гарматному м’ясі». і це було не випадково. Очевидно, рейхсфюрера Гіммлера поінформували, що рух С. Бандери розгорнув потужну агітаційну кампанію проти створення дивізії. А це означає, що в розпорядженні Гіммлера була і стаття чи інформація про неї з бюлетеня № 11
ОУН(б) від червня 1943 року, в якій і йде мова про «українське гарматне м’ясо для німецької військової машини». У листівці за травень 1943 року ОУН(б) заявила про своє вороже ставлення до ідеї спільної боротьби з німцями проти більшовизму, розцінюючи таку позицію як капітуляцію перед німцями.
Як свідчать німецькі джерела, оглянувши дивізію «Галичина», Гіммлер побачив її добре спорядженою та навченою і схвалив пропозицію керівництва щодо негайного введення її в бій. 15—20 червня 1944 року дивізію «Галичина» підпорядкували фронту, котрим командував фельдмаршал Модель, який 21 червня запросив командира дивізії «Галичина» та його помічників до себе для обговорення питання про вихід дивізії на бойові позиції. Після наради в ставці Моделя під Львовом було вирішено надати дивізії ділянку  фронту в околиці Станіслава, в зоні розташування 1-ї танкової армії генерала Рауса.

Однак коли дивізія «Галичина» була вже на марші, вирушивши 28 червня 1944 року з Нойгаммера, де проходила останні навчання, до Галичини, надійшов наказ, що дивізію не буде введено в бої в районі Станіслава, а вона займе позиції на другій лінії фронту в передбачуваному центрі головних боїв групи армій «Північна Україна». Отже, дивізію було кинуто на найважчу дільницю німецько-радянського фронту, тобто в центр головного удару радянських військ.
Канадський вчений В. Верига зазначає, що ОУН під проводом С. Бандери у своєму «Бюлетені Крайового проводу ОУН» в статті «Довкруги СС стрілецької дивізії Галичина» наголошувала, що дивізію німці формують для того, щоб позбутися активного українського елементу. Дослідник із Франції В. Косик з цього приводу наголошує, що при створенні галицької дивізії багато молодих хлопців ішли добровольцями з чистого патріотизму та ідеалізму. Але інші, власне, не були добровольцями. Вони не мали вибору, намагаючись уникнути ще більш небажаної долі — роботи в Німеччині чи мобілізації на примусову роботу в одному з таборів «Баудінст» у Галичині.

До речі, наголошує В. Верига, негативне ставлення до формування дивізії «Галичина» виголосив і польський екзильний уряд у Лондоні, який трактував Західну Україну як свою невід’ємну територію. Формування бойової частини з українців тут ускладнювало йому діяльність, у т. ч. військову. Водночас не були зацікавлені у створенні дивізії «Галичина» не лише польська, а й радянська агентура. Проти дивізії, як стверджує В. Верига, були всі, хто не бажав створення боєздатного українського війська.

Отож, як наголошував цей дослідник, створення дивізії «Галичина» було підтримано українськими чинниками не з вірою в німецьку перемогу, а з вірою у відновлення військової організації українців як засобу боротьби за незалежну Україну між двома великими потугами — Радянським Союзом та Німеччиною. Однак і німці зрозуміли українців, тому доля дивізії «Галичина» на східному фронті була трагічна. Німецьке керівництво, бачачи зростаючий вплив ОУН на дивізію, висловилося за якнайшвидше використання дивізії «Галичина» в боях проти радянських військ і кинуло її в саме пекло німецько-радянської війни.
Коли радянській розвідці стало відомо, що в Передкарпатті для захисту Західної України німецьке військове керівництво сконцентрувало угруповання з восьми дивізій і одна з них — «Галичина» — укомплектована українцями, радянське командування за вказівкою Й. Сталіна поставило завдання за будь-яку ціну знищити це угруповання, особливо дивізію «Галичина». Як наголошує московський дослідник М. Сімеряга, існування на заході України, крім ОУН та УПА, ще й добре навченої німцями дивізії дуже занепокоїло радянське військове керівництво, і воно доклало всіх зусиль, щоби знищити цю бойову, на той час ще німецьку військову частину, аби запобігти її влиттю в УПА.
Тож для удару по досить незначному за величиною німецькому угрупованню, яке під Бродами прикривало Львів і в складі якого перебувала дивізія «Галичина», СРСР сконцентрував силу цілогоѕ фронту. Це був, до речі, єдиний випадок за всю війнуѕ Для швидкого удару ставка головнокомандувача сильно зміцнила
1-й Український фронт. На 13 липня він мав приблизно 1 млн. 200 тисяч офіцерів та солдатів, 2 200 танків і самохідних гармат, 14 000 гармат і мінометів та понад 3 000 літаків.

Але після триденних боїв 3-тя і 13-та гвардійські армії не зуміли прорвати німецьку оборону. Така ж невдача спіткала й кінно-механізоване угруповання генерала В. Баранова  і 1-шу гвардійську танкову армію генерала В. Катукова. Радянське командування розуміло, що за таких обставин дивізія  «Галичина» почне відходити в передгір’я Карпат, а тому вирішило не дати їй такої можливості. Секретним наказом Сталін зобов’язував узяти в полон весь особовий склад дивізії «Галичина».

18 липня оборону німецьких військ було прорвано на проміжку 200 км і оточено вісім німецьких дивізій, у тому числі й дивізію «Галичина». 22 липня їх було загалом ліквідовано. У полон, як свідчать радянські військові джерела, потрапило більш як 17 тисяч солдатів і офіцерів, 38 тисяч військових загинуло.