Антологія українського
націоналізму», перший том якої було в середині червня презентовано в
Івано-Франківську, користується достатнім попитом серед національно
свідомих українців і недавно її було видрукувано додатковим тиражем. Це
й стало причиною до продовження червневої розмови з упорядником
«Антології...» громадським діячем, політиком і журналістом Віктором
Рогом про український націоналізм і наші державні проблеми.
Перевидання «Антології...» свідчить, що націоналізм сьогодні актуальний?
— Як ніколи! Є безліч аргументів. Ми відвідуємо
регіони України, і скрізь я чую запитання про актуальність націоналізму.
Люди цікавляться. Яскравим свідченням тому є необхідність перевидання
«Антології українського націоналізму». Ми це зробили. Мене вже буквально
«затероризували» читачі з приводу другого тому. Готую на осінь.
Обов’язково відвідаємо з презентацією Прикарпаття.
Україну, за яку боролися наші попередники,
ми ще не здобули — приблизно так часто-густо говорять у патріотичних
колах. Нині, очевидно, мало підстав для оптимізму в боротьбі за
українську справу. Що ти думаєш з цього приводу як громадський діяч,
політик і журналіст?
— Я згідний з цим твердженням, але лише в тому
аспекті, що наші попередники таки боролися за Україну. А в чому ж
полягає «боротьба» тих, які не здобули? Є об’єктивний закон для кожної
нації: скільки жертвуєш — стільки отримуєш. А хтось наївно вважає, що
банальним вкиданням папірця у скриньку, хай навіть виборчу, можна щось
змінити? Чи віршами і флеш-мобами з розмаїттям партійних прапорів, яких
деколи більше, ніж учасників, розбудуємо Україну? Потім прапори здаємо
«бригадирові», на отримані 20 гривень купуємо горілки і згадуємо, ох як
же ж ми славно поборолися за Україну. Чи не так?
Пригадую епізод із довженківського фільму «Щорс».
Більшовики обступили Київ, збирається Директорія і вирішує, що робити.
Один з учасників наради глибокодумно заявляє: «А нехай у всіх церквах
бамкають дзвони і люди ходять без шапок. Це буде так урочисто...»
Сьогодні, коли наші розсварені демократи, ще вчора
пихаті чиновники, проголосили себе опозицією, які їхні дії? Державність
справді в небезпеці, ворог не просто біля воріт, а вже біля серця
України. Яка адекватна реакція? І далі створюватимемо комітети, а далі
проведемо наради, потім ще наради, потім ще... і будемо чіпляти
синьо-жовті стрічечки, щоб бачили, що українці ще є... Аж доки влада не
заборонить їх виготовляти...
«Малоросійство — це не політика, не тактика, це
тотальна і апріорна капітуляція ще перед боєм», — казав Євген Маланюк.
Хто імітує боротьбу або бореться впівсили — ніколи не переможе. Для тих
же, хто справді бореться, завжди є підстави для оптимізму. Історія, в
тому числі і наша, це неодноразово підтверджувала.
іноді ти називаєш себе
східняком-бандерівцем. Це твоє особисте внутрішнє відчуття чи в такий
спосіб прагнеш продемонструвати відсутність межі між сходом і заходом?
— Я нічого не намагаюся продемонструвати. Є, який є.
Недавно, перебуваючи в Канаді, мав розмови з молодшим поколінням
українців. «Чому ви вважаєте себе бандерівцями?» «Бо в нас дідо був
бандерівцем»... Думаю, такий аргумент є характерним і для Галичини. А
ми, східняки, якщо до цього приходимо, то приходимо особисто,
усвідомлено. Ми розуміємо свою особисту відповідальність, для мене це
слово є ключовим в означенні характеристики бандерівця. Ну й умови життя
і діяльності у нас дещо інші, ніж, скажімо, у
«філіжанково-колєжанковому» Львові.
В одному з інтерв’ю ми говорили з тобою про
те, що жодного розколу в Україні немає, а існує він хіба що в риториці
окремих політиків. Але багато змінилося з того часу. Що допомогло б,
Вікторе, на твою думку, українцям у нинішніх суспільно-політичних умовах
відчути себе єдиною нацією?
— На цю тему я можу говорити фахово, оскільки
об’їздив з акціями всі області України, а в деяких регіонах, у тому
числі й на Івано-Франківщині, — всі райони. Проблема справді є. і вона в
тому, що довший час активно, цілеспрямовано працюють зовнішні чинники і
«п’ята колона» над розколом України. Про це відверто заявляють впливові
московські політики, наприклад, Жириновський, Дугін... Цю роботу
активно здійснюють і «наші» діячі — Бузина, Табачник, Болдирєв...
Поплатна робота.
У нас намагаються нищити все, що об’єднує. Віра?
Нате вам 100 церков, сект і конфесій. Мова? Отримуйте «двуязичіє».
Держава? Майте 300 партій і партійок. Історія? Отримуйте її трактування
від Табачника і Бузини. Якщо українці в чомусь і передова нація, то це
насамперед у терпінні. Такого терпіння не має жоден інший народ. Хоч до
«Книги рекордів Гіннесса» подавай. Стовідсотково виграємо.
Відчути себе єдиними допомагають спільна мета,
спільний шлях і спільна перспектива. Це є великий труд. Але, як у нас
кажуть, жнива великі, а женців обмаль.
Упродовж останніх років ти працюєш
редактором всеукраїнського патріотичного тижневика «Шлях перемоги». Чи
відчував коли-небудь колектив газети тиск на свободу слова, особливо з
приходом нової влади, про що так часто нині говорять?
— Бувало всяке. Особливо великий тиск відчувався в
останні часи правління Кучми. Сьогодні ж дошкуляють більше матеріальні
проблеми, які, знову ж таки, значною мірою пов’язані з приходом нової
влади. Що буде далі? Побачимо.
Яким є твоє розуміння національної ідеї?
— Це дуже складно і водночас дуже просто. На мою
думку, національна ідея полягає в тому, щоб стати кращими і щоб стало
краще. Але краще не стане, якщо ми кращими не станемо! Працьовитішими,
освіченішими, гоноровішими, солідарнішими, мудрішими, шляхетнішими,
сміливішими. «Моя нація, моя Україна мають стати кращими. Я почну з
себе, зі свого оточення і зроблю все для осягнення цього шляху» — таке
має бути кредо українця. Хоча національна ідея має коріння в далекому
минулому, проте крона, вершина завжди тягнеться вгору, в неосяжну
перспективу.
Чи міг би ти коротко донести до читача, в
чому полягає перевага українського націоналізму над іншими ідеологіями,
скажімо, лібералізмом, соціалізмом?
— Соціалізм, лібералізм та подібні до цього теорії є
вигадкою людей. Націоналізм — від Бога. Національність дана людині
Господом, всі ж інші «ізми» — від лукавого. Що може бути природніше й
шляхетніше, ніж любов до рідного краю, власного роду і, природно, —
ненависть до його ворогів. Націоналізм — це ідея власновладства нації на
власній землі, ідея захисту і процвітання свого народу. Зрештою,
націоналізм — це здоровий глузд нації, її воля до життя і розвитку. Є
нація — є націоналізм.
На презентації «Антології українського націоналізму»
в Харкові один журналіст висловив міркування, що націоналізм — це
провокаційна ідеологія. Я відповів, що ніж — це також провокативний
інструмент. Ним можна намастити масло на хліб, а можна у спину ввігнати.
А якщо говорити про провокаційну ідеологію, то візьмімо соціалізм: чи
то російський — Сталіна, чи то німецький — Гітлера, чи то камбоджійський
— Пол Пота... Коментарі потрібні?
Вікторе, чомусь так склалося, що образ
сучасного українського націоналіста не є особливо привабливим для
молоді. Скажімо, націоналісти не роз’їжджають на «крутих» «BMW» чи
«Bentley», натоміть патетично повторюють одне і те ж саме про героїв
української минувшини, оплакують історичні поразки та постійними
наріканнями нерідко навіть й обридають. Можливо, час щось змінювати,
ставати прагматичнішими, дієвішими, вміти бути модними, позбутися
своєрідної некрофілії і жити сьогоденням?
— З подивом відкрив для себе образ такого
«націоналіста» в Галичині. Весь у значках, пов’язках, шевронах,
крикливець з прапором і стандартним набором гасел на зразок «Смерть
ворогам!», як правило, неохайно вдягнений і малоосвічений. Для мене
після Сумщини це було вкрай неприємне відкриття.
20 років тому ми створили Спілку української молоді «Сумщина». Нам було по
18—20 років. Сьогодні серед тодішніх засновників Спілки є успішні
керівники підприємств, депутати, серйозні науковці, навіть роз’їжджають
на «крутих» «BMW», є успішними людьми. В Сумах націоналістом бути модно,
хоча, на відміну від Галичини, невигідно, неприбутково.
Результат залежить від якості матеріалу і майстерності творця.
Пересічному українцеві важко повірити
націоналістам, адже ви ніяк не можете об’єднатися. Ба більше, останнім
часом складається враження, що одностайність українських націоналістів —
це майже утопія, адже всі намагання завершуються в кращому разі
деклараціями. Яким бачиш вихід?
— Чекав цього запитання. Скажу відверто, я не бачу
проблеми. Так, існує кілька партій, які декларують себе
націоналістичними, є ОУН, є громадські організації. Всі мають виконувати
свої функції. Щодо політичних партій, то хай об’єднуються, але, як
свідчить досвід, це сізіфова праця. Нехай проводять конгреси, форуми,
оприлюднюють декларації, а що ще вони вміють робити? Щодо громадських
організацій, то як ти уявляєш, скажімо, доцільність об’єднання Братства
ОУН—УПА і Молодіжного націоналістичного конгресу?
Як на мене, проблема не в роз’єднаності, проблема в
бездіяльності, безвідповідальності та безрезультативності. Також бачу
проблему в тому, що деякі ділки, прорахувавши рейтинговість
націоналістичної ідеї та авторитет ОУН—УПА в певному регіоні, спекулюють
поняттям націоналізму, дискредитують його своїми справами. Ми з тобою
працювали на виборах у 2006 році на Прикарпатті. Тоді всі, хто тут ішов
на вибори, декларували себе націоналістами, принаймні «глибоко в душі» і
«в доброму розумінні слова». А коли дійшло до необхідності принципової
постави... З цим треба боротися.
Ще 18-річним ти прилучився до боротьби за українську справу. Що означає для тебе нині — у 40 років — бути українцем?
— У 40 років усе відчуваєш і розумієш по-іншому, ніж
у 18. І це природно. Це значною мірою межовий вік. Багато ще попереду,
але є вже й що оцінити. За минулим не жалкую, а в майбутнє вірю. А бути
українцем — нести відповідальність. Знову ж згадую свою подорож до
Канади, США. Мав багато зустрічей з діаспорою, з тамтешніми політиками.
Почув масу звинувачень: «А чому у вас, в Україні...?». Я не депутат, не
міністр, не політик, не чиновник, але мусив відповідати за те, що
діється у владі. Бо я українець. Коли перемагає наша збірна, ми всі
тішимося і відчуваємо причетність, а коли є проблема, то ми
відгороджуємось. «Моя хата скраю...» — це неправильно. Кожен, тут,
зараз. Усе.
Чи є у тебе якась творча мрія, наприклад,
щоб твої книги «Антологія українського націоналізму» чи
«Українофобія...» стали українськими бестселерами?
— Мої книги не залежуються на полицях. Деякі
пережили кілька видань, зокрема й «Українофобія...», друге видання
«Антології...» щойно вийшло з друку. Мрію про те, щоби вони впливали на
свідомість і мобілізували до дії. Є книги розважальні, є розкладницькі,
деморалізуючі, є банальне графоманство. Мої ж праці мають мобілізувати,
організовувати, спрямовувати.
А от щодо «Українофобії...», то мрія мого життя —
щоби і книжка, і явище, і його носії стали предметом зацікавлення не
широкого кола читачів, а лише вузького прошарку істориків — археологів.
За це й змагаю.
У тебе підростає донечка. Чи побажав би ти
їй піти своїм шляхом, тобто послідовно й, скажу без перебільшення,
альтруїстично працювати для блага української справи?
— Так. І не лише бажаю, а й роблю для її виховання в
цьому плані все можливе. Переконаний, що ми — це досягнення наших
батьків, а наша заслуга, честь чи ганьба — наші діти. Не хвались, хто
твій батько, а хвались, хто твій син.
Не нажив статків, але маю несказанне почуття
задоволення від особистої причетності до великої справи. Коли я починав,
мене не розуміли часто навіть близькі і рідні. Сьогодні я не маю кращих
за них союзників. А найкращі і найвірніші друзі, яких набув, —
побратими по боротьбі. Я маю вірних друзів, однодумців в усіх куточках
України та далеко за її межами. Відчуття задоволення від робленого і
зробленого, незламна віра в правоту справи, побратими в усьому світі,
розуміння і підтримка родини. Що ще треба людині для щастя. Так, я би
побажав доньці такої долі.
Оксана ПРОЦЮК
www.galychyna.if.ua