Чому український народ не любить попів і ксьондзів? Чому не називає їх священиками? А тому, що поняття «священик» означає носій святості, священства, це людина, яка має право силою і владою Бога виконувати священні дії, які встановлені Богом. Це богопосвячена особа, яка своє життя перетворює на служіння Богу, яка покликана нести світло Христової віри у цей світ, проповідувати науку Бога, рятувати душі, помагати людям, це є прообраз Бога на землі, Божий апостол і слуга.

Такими хочуть бачити священиків прості люди. А якими їх бачать насправді?

Проблема українського священства полягає у тому, що, на відміну від західного духівництва, яке сповідує целібат, українські священики не можуть прийняти цю надзвичайно важливу місію священства у повні, вони не можуть до кінця зрозуміти суть і мету священства, а тому це призводить до того, що вони своїм життям проповідують науку диявола, і стають його священиками.

Для чого західні священики приймають целібат? Для того, щоб посвятитися Богу вповні і служити тільки Йому, все життя присвятити тільки Йому. Для чого українські священики женяться і не приймають целібат? Для того, щоби служити дружині, дітям і сім'ї. Кожен нормальний чоловік, який має сім»ю, він присвячує більшу частину свого життя для того, щоби утримувати сім"ю, щоби догодити жінці, прогодувати сім., виховати дітей, проводити багато часу із дітьми, дружиною (щоб жінка не почала «гуляти»), вирішувати багато побутових справ і проблем у сім"ї, займатися господарством і т.д.

Таким чином одружений священик стає звичайною світською людиною, а місія священства перетворюється на звичайну роботу, посаду, спосіб здобувати гроші, зв’язки, власне це бізнес, яким живе він і його сімя. Коли священик одружений, його священство помножується. Адже тоді він автоматично перетворюється не тільки на священика Господа Бога, але й на священика грошей (стає слугою «бога» Мамони), на священика жінки і сімї (служить «богу» Жінці і Сім"ї). Це мультисвященство перетворює його у світську людину, і він зливається з звичайними людьми, а отже, поведінкою падає на рівень простолюддя. Жінка його прагне гарно і дорого вдягатися, відповідно прагне вдягти дітей, мати кращу і багатшу хату, дорожчий автомобіль, адже вона – жінка священика, а тому підсвідомо прагне виділятися на фоні простих людей, придумуючи собі неабиякий поважний статус у суспільстві. Вона, як жінка священика, уже уникає зв’язків із простими людьми, прагне доступу у «вищі» кола суспільства, інтелігенції, багатіїв, відомих людей, проникаючи у кола знайомств дружин відповідних носіїв вищих статусів чи прошарків суспільства. Її чоловік – священик, також прагне не відставати від дружини і набувати поваги і статусу у колах «вибраних», стаючи у один ряд із владними особами суспільства, підгодовуючи свою гординю повагою збоку «вершків» і пошаною збоку «простих смертних».

Чому священики піднімають такі страшно великі плати за «священичі послуги»? Якби він жив сам і наслідував би Христа, йому би ставав мінімум на «хліб насущний» і народ би його поважав би, як дійсно слугу Божого. А коли він одружений і має принести багато бабла жінці, щоб сім"я купила собі новинки модних тряпок, щоб заправити бензином круту машину, щоб рік через рік робити євроремонти, щоб і дітям машини покупляти, влаштувати, їх забезпечувати для крутого життя, тоді люди нарікають, осуджують, зневажають, завидують священикам і відповідно, ненавидять як його, так і Церкву вцілому. Таким чином цей священик стає священиком ще одного «бога» - бога Гріха, якому він служить, щоб люди через його «служіння» помножували свої гріхи супроти нього, Церкви і Бога.

Одружений священик пізнає насолоду тілесного співжиття, інтимних стосунків. Тому він часто допускається відкритості і відвертості щодо інших жінок, зокрема, парафіянок. В той час, коли неодружений священик бореться із спокусами нечистоти і перебуває у постійному молитовному зв’язку із Богом, одружений священик перебуває у постійних світських стосунках із людьми, зокрема, із чужими жінками, не маючи захисту від диявола і його спокус, сам стає жертвою гріха нечистоти. Люди це одразу ж помічають і знову ж таки ненавидять його і Церкву, адже ж він проповідує у церкві заповіді Божі, а сам поза церквою лицемірно їх порушує.

Зараз більшість людей, особливо простий народ, робітники, соціально-незахищені, пенсіонери, інваліди, ледве виживає у ці складні 20 років життя незалежної. Люди бідні, не знають, на що прожити завтрашній день. Коли ж вони ходять до церкви чи пропри церкву, вони останнім часом бачать неймовірне збагачення церков. Священики, які здебільшого позбавлені благодаті Божої, уже не мають дарів Духа Святого і не можуть нормально проповідувати, вони позбавлені благоухання і їхні благословення не мають великої сили, вони вже не здатні сіяти Слово Боже у серцях людей, бо втратили духовний зв'язок із Богом, позбавлені благодаті, їхні проповіді нічим не відрізняються від психологічної терапії, бо вони не мають божественної сили і дару проповідувати. Світськість розуму і матеріальне служіння собі і своєму достатку позбавили їх Божої сили, енергії, ласки Духа Святого. Тому вони вже не здатні духовно впливати на людей, навертати, молитися за них. Це пусті слова, позбавлені будь-якої сили Святого Духа. Це одна із причин, чому церкви порожні.

Їхній розум, який думає як підприємець і бізнесмен, шукає інші способи утримати і залучити людей до церкви. Як власник колиби прикрашає свою корчму різними деталями традиційних національних декорацій, візочками-гойдалками, фонтанчиками і ставками, так і сучасні модерні священики, а тепер уже й грошолюбиві монахи, вкладають страшні суми грошей у оздобу церкви і прилеглої території, вважаючи, що таким чином залучать мирян (своїх потенційних інвесторів) до церкви і до їхнього, невідомо якого бога. І деякі люди ведуться, адже ж вони би ніколи б в житті не пішли до простої церкви, а тут на тобі цілий витвір мистецтва. У такій церкві їх не хвилює ні молитва, ні слова Служби Божої, ні утаємничений Бог, вони приходять у цю церкву як у музей чи галерею, як у суспільно-значиму культову споруду, щоб годину розглядати мальовничі розписи і дизайн, а другу годину, стоячи біля церкви із цигарками в зубах, ділитися враженнями і розглядати зовнішній фасад церкви та територію.

Тепер багато справжніх християн, тут, у нас в Україні, особливо старші люди, уже бояться ходити до церкви на перші служби Божі. Бо тоді приходять круті інвестори, пани і панянки, які заважають молитися справжнім мирянам, які до останніх ставляться образливо і зневажено, які перетворюють Службу Божу у цирк чи театр, коли влаштовують бесіди, розмови по телефону, чи голосно сміються на перекурі за два метри від церкви. І так тотально повсюди, особливо у селах. Бідні християни змушені ходити на вечірні богослужіння, щоб дійсно у тишині і спокої злучитися з Богом у молитві.

Я довго не бував у Гошівському монастирі. Після того шабашу, який влаштували монахи монастиря кілька років тому, і куди я потрапив на ніч, беручи участь у пішій прощі з Івано-Франківська, я перестав вважати цей монастир чимось сакральнішим, аніж звичайний диско-бар. Я зрозумів, що монахи останніми роками активно займаються бізнесом, влаштовуючи театральні екшн-шоу, прагнучи залучити молодих людей до спільноти фінансової піраміди, в яку тепер перетворюється церква. Мої знайомі, постійно колись здійснювали паломництво до різних монастирів, тепер сидять тихенько у своїх місцевих церквах і нікуди не рипаються, бо кажуть, що ця дикість і нерозуміння сучасного способу «служіння Богу» під час масових паломництв до монастирів, зовсім відбила у них бажання їздити по монастирях. І це дійсно страшна вакханалія святотатського шабашу. Дітей і молодих людей, далеко не християн, залучають у ці паломництва, бо обіцяють, що буде весело. Вони їздять і ходять туди з метою відірватися, а не молитовно злучитися із Богом. Я думаю, немає такої молодої людини, яка б не спостерігала під час нічних «дискотек» на території монастирів актів вживання наркотиків (опісля на ранок кругом території монастирів валяються шприци і засоби куріння рослинних наркотиків), актів сексуального характеру (і знову ж таки багато використаних презервативів), актів вживання алкоголю (повно п’яних і обкурених паломників тероризують нормальних християн і влаштовують свої істеричні крики та оргії довкола «центру чуваючих паломників», які мов перші християни, кинуті між левів, намагаються хоч якось не відволікатися від молитовних чувань). Довкола по кущах ховаються курящі паломники, які ведуть нічні бесіди, типу що вони тут роблять, куди потрапили і що це за клоуни, які дійсно християни.

Це також справляє негативне враження до церкви і монастирів для тих, які, наприклад, вперше беруть участь у паломництвах, чи намагаються віднайти істинну віру. Не можна влаштовувати оргії і модерні концерти в місцях, які покликані до молитовного духовного зв’язку із Богом у тиші та молитві, у скромності і смиренності. Не потрібно тих розмальовок, дорожезних скульптур і витворів мистецтва на християнську тематику, не потрібно дорожезного ландшафтного дизайну на подобі дорогої корчми чи колиби, не потрібно племінних культових танців під спів християнських пісень і артистів, не робіть із церкви цирк і театр, бо люди їх відвідують тільки для того, щоб відпочити і розслабитись, і вони абсолютно точно не шукатимуть між цими видовищами Бога і віру.

Навпаки, вони зневажливо будуть відноситися до Бога і Церкви і до вас, священиків і монахів, бо вони бачать, що все це, чим ви намагаєтесь привернути людей до церкви – те всього лишень маркетингові стратегії і маніпуляції, з метою красиво  представити і подати церковні послуги як християнські, проте продати їх як продукт підприємницької діяльності, товар чи послугу для покращення вашого психологічного стану, а не душі.

Релігія, зокрема християнська віра, стає маркетинговим продуктом психологічної сфери споживацтва, діяльність, пов’язана із християнською вірою, стає підприємницькою бізнес-діяльністю. Віра втрачає суть і мету, вона десакралізовується і вмирає, стаючи безплідними зернами поганих недобросовісних сіячів. Це позачасова аналогія, в якій у свій час перед першим приходом Христа жидівська віра перетворилася на товар, а її власники – фарисеї, торгували нею за своїм власним бажанням і способами, маніпулюючи людьми задля власної вигоди. Так і зараз, перед другим приходом Христа щось аналогічне відбувається з вірою. Господь не дарма сказав, що коли Він прийде, чи знайде Він віру? Це риторичне питання і відповідь на нього є очевидною.