Як легко плюнути в велике –
У нього точно попаде.
Усе бридке й усе безлике Тоді собі ціну складе
(Ліна Костенко)
Останніми днями локальний конфлікт у Львові набрав національного значення. Близькість місцевих виборів додала масла в вогонь і про конфлікт написали всі провідні ЗМІ. Але попри політичну складову цього «непорозуміння», виходить на поверхню інша, значно небезпечніша реальність – відкрита та безпідставна війна з УГКЦ на теренах Галичини.
Трохи хронології.
В інтерв’ю «Українській правді» чиновник львівської міської ради Ірина Магдиш, голова управління культури (!), аналізуючи стан культури у місті Лева, дозволила собі сказати наступне: «Есть районы, где вообще ничего нет – ни одного культурного центра, ни одной библиотеки, театра или кинотеатра. Это мертвые районы в культурном смысле. Единственное развлечение для людей в таком районе – церковь. И церковь начинает на этом жировать и злоупотреблять страшным образом. В одном из таких районов в каждой школе в вестибюле стоит фигура Божьей матери, обложенная цветами, такой алтарь маленький. Иногда я там заставала моменты, когда во время уроков дети стояли как на линейке перед этим алтарем, а пастор правил службу. На мой вопрос, почему дети здесь, а не на уроках, никто не нашелся что ответить. Это их деньги. Их прихожане – это их деньги, а прихожан надо воспитывать с малых лет. Если человек привык ходить в церковь как на единственное развлечение в своем мире, и вносить пожертвования, то церковь будет процветать».
Ця фраза з вуст чиновниці, яка утримується за кошт платників податків, викликала шквал негативних емоцій у віруючих львів’ян. Ці слова не викликали б жодної реакції, якщо б належали якійсь функціонерці КПУ, яка поклала все життя на боротьбу з «опієм для народу». Але ж їхнім автором стала особа, відповідальна за культуру у найантикомуністичнішому місті Європи, де переважна більшість громадян починає недільний день зі Служби в церкві.
Український священик, монах-студит Юстин Бойко звернувся до мера Андрія Садового з відкритим листом.
У ньому, зокрема, цитуючи інтерв’ю Магдиш, отець Юстин (за висловом деяких місцевих журналістів – представник «консервативних кіл УГКЦ», а насправді, випускник двох європейських вишів, доктор Богословії римського університету та відомий львівський волонтер АТО ) написав:
«Згадана посадовець, заторкує питання, які відносяться до ролі Церкви у житті суспільства, зокрема м. Львова. Проте, її представлення даної теми є таким, яке не те, що не відповідає дійсності, але кидає бруд на цілу Церкву, як також на тих її людей, які усі свої зусилля вкладають у духовний і культурний розвиток нашого міста… Оскільки п. Ірина Магдиш виступає в інтерв’ю як посадова особа, у мене виникає запитання про те, чи її позиція віддзеркалює позицію міської Ради і Вас особисто? Адже саме до Вас належить право набору штату працівників ЛМР, як очолюваної Вами інституції. Якщо Ваша позиція збігається з позицією п. Ірини Магдиш, то прошу пояснити її, але, наскільки мені відомо, Ви публічно себе декларуєте греко-католиком і підкреслюєте велику роль Церкву у побудові духовного і культурного життя Народу.
Якщо ж Ваша позиція є іншою, ласкаво прошу публічно належним чином відреагувати і зробити відповідні висновки. Адже, як відомо, це вже не перші спроби обливання брудом Церкви Христової і духовних цінностей, які робить п. Ірина Магдиш як голова управління культури ЛМР».
Андрій Садовий відреагував оперативно і цивілізовано, вибачившись перед вірними та церквою за слова своєї працівниці. Після чого з’явилася заява про звільнення від Ірини Магдиш.
Здавалося б, конфлікт вичерпаний. Але ж ні. Багато так званих «громадських активістів» зчинили ґвалт в соціальних мережах, кричачи про «повернення совка», «чорне середньовіччя», «зажирілих попів», «тиск церкви у секулярній державі»….
Що це? Об’єктивна критика чи тонкі маніпуляції?
Чомусь критики церкви не хочуть бачити очевидного. У публічному інтерв’ю, державний чиновник звинуватила УГКЦ в «жируванні та зловживанні страшним чином», а також у практично примусовому вербуванні вірних. Крім того, вона фактично поклала відповідальність за відсутність культурних закладів на… УГКЦ, при тому, що це є сферою прямої компетенції самої чиновниці! Якщо представники церкви, на думку Магдиш, якимось чином порушили закон, то вона мала б звернутися до компетентних органів, а не узагальнено та безпідставно публічно звинувачувати церкву, вірними якої є переважна більшість жителів міста.
Видається, що звинувачення пані Ірини є грубим наклепом, а не власною думкою, як дехто каже. А це різні речі. Оскільки вона перебуває на державній посаді, то несе більшу відповідальність, ніж простий громадянин, так як представляє відповідний державний орган. Існує також політична відповідальність політичної сили, яка її призначила.
Крім того, такі висловлювання важко назвати культурними, що за визначенням не припустимо для очільника управління культури.
За подібні висловлювання був би позбавлений посади чиновник у будь-якій секулярній країні Заходу, так само, як за наклеп на спільноту з іншим кольором шкіри чи за мовною ознакою. Його б попросила піти партія, яка його призначила, бо це – втрата довіри до партії.
Про тиск на владу. Опонентом Ірини Магдиш виступив не голова церкви чи єпископ, а простий монах, котрий не має жодної владної посади. Єдиною його зброєю є справді побожне життя та активна діяльність у волонтерському русі. Він не має ні розкішного будинку, ні дорогого авто. І за це його поважає дуже багато львів’ян. Виходить так, що християнин, який маю власну думку і її відстоює, стає автоматично «інквізитором» і «наглим церковником»? А чиновник, котрий оббріхує церкву – професіоналом, який має власну позицію? Думаю, що якби об’єктом атаки Ірини Магдиш стали якась національна група чи особи нетрадиційної орієнтації, то реакція «активістів» була б протилежною. Так де ж рівність, панове?
Щодо великої кількості церков у Львові. Якщо у місті є так багато храмів, то це означає, що така воля мешканців міста. Адже церкви будуються за приватні пожертви громадян, а не за кошти державного бюджету. Якщо нема пожертв – нема нових культових споруд. І коли люди вважають, що їм потрібні храми, то жоден чиновник не має права їм це забороняти чи нав’язувати свої переконання.
УГКЦ виконує величезну виховну, культурну та соціальну роль у Львові. Сиротинці, притулки для біженців, їдальні для бідних, парохіальні молодіжні центри, бібліотеки, гуртки – це далеко не весь перелік із вкладу Церкви в розвиток міста.
Багато коментаторів порівнюють УГКЦ із Московським патріархатом. Безглуздість таких порівнянь очевидна. УГКЦ не дотується державою, не має прейскурантів «за послуги», не веде агітації за політичні сили. Чомусь критики забули про щогодинну молитву та капличку на Майдані, про харчування та поселення майданівців у приміщеннях церкви, про постійний голос церкви (опозиційний) на захист гідності людини та свободи. «Забувають» «активісти» і про виключну державницьку позицію УГКЦ, про капеланів на фронті та про невимірну кількість гуманітарної допомоги. І так було завжди. Церква завжди була зі своїм народом: під час воєн, поневолень, ГУЛАГів.
Що ж стоїть за цим випадком з нікому не відомою чиновницею? Атака на УГКЦ. За тоном та риторикою – дуже подібна до часів совка. Тоді це було державною ідеологією, а зараз що? Чи активісти думають, що воювати з церквою – це ознака європейськості?
УГКЦ і висока національна свідомість є фундаментом історії та сучасності Львова та Галичини. Без них вони б не існували. І Львів нічим би не відрізнявся від якогось провінційного містечка на Сході. Християнство і здоровий націоналізм є основою ідентичності українця. Без них ми втрачаємо нашу сутність, нашу силу протистояти зовнішнім і внутрішнім ворогам. І це зовсім не відсталість і не консерватизм.
Це чудово розуміють ті, які організували та роздмухують скандал навколо «казус Магдиш», намагаючись якнайболючіше вдарити по Церкві, переконуючи молодих людей в тому, що церква – це пережиток минулого, «підприємство з заробляння грошей», «тоталітарна ідеологія». Гуляй душа – пекла нема, кажуть нам «активісти». На тлі тотальної бідності, боротьба з християнством приводить до деградації суспільства. Рівень цієї деградації легко прослідковується у коментарях критиків церкви. Ця деградація відчувається і в середовищі журналістів та активістів. Мораль не має ніякого значення для більшості з них. Християни повинні мовчати. Це, без пафосу, дуже поганий знак. Пияцтво, кримінал, розпуста, аморальність, корупція – є тими внутрішніми ворогами, з якими бореться церква. І комусь це дуже не подобається. Бо Церква, на відміну від влади, має довіру людей.
Для чого ця атака на УГКЦ? Політичні дивіденди? Піар? Самоствердження деяких закомплексованих осіб? На Церкву легко нападати. Приходять на думку слова Ліни Костенко: «Як легко плюнути в велике – у нього точно попаде…» Церква через свій статус в суспільстві не може огризатися, не має бойових загонів, політтехнологів та піарщиків. Це тобі не на «авторитета» наїхати. Церква терпить. Але ті, хто її атакує забувають, що вона існує дві тисячі років і з нею є Бог. І з цим жартувати не варто.
На закінчення хотів зацитувати уривок ФБ-допису Тетяни Даниленко, який повністю поділяю: «Так склалося, що цього разу в ролі ханжі опинилася УГКЦ. Дуже дивно читати від людей, які ще недавно нахвалювали УКУ, саму УГКЦ за прогресивність і людське обличчя, про «попів-гопників», воінствующих клєрікалов, «людожерів у рясах»... Це свідчить лише про одне: «прогресивна громадськість» готова десакралізувати, а якщо без евфемізмів – змішати з лайном, будь-кого і будь-що. І дехто успішно навчився цим користуватися)»
Олесь Городецький – громадський активіст, координатор оргкомітету «Євромайдан Рим» / http://catholicnews.org.ua
