Живемо в часах, коли потрібно кричати на увесь голос, коли маємо піднятися самі над собою, щоб побачити власні злочини перед Богом, щоб з висоти оглянути свої беззаконня і злі вчинки, щоб врешті-решт вибратися з того подвійного трактування сутності свого життя: коли мені добре – забуваю про Бога, коли ж небезпека – прошу у Нього допомоги.

Фарисейство сучасного світу дійшло до свого апогею – найвищої точки безоглядної дволикості, яка проявляється у всьому, зокрема і в пості.

Перебуваючи в пустині сорок днів, Ісус нічого не їв. Це сталося невдовзі після хрищення Його в Йордані Іваном Предтечею. Властиво це і був започаткований Ісусом християнський піст новозавітніх часів. Однак постили віруючі жиди-юдеї і в старозавітніх часах. І постові надавалось велике значення. Під час посту віруюча людина не тільки має можливість перевірити свою стійкість та фізичні сили, але й має чудову нагоду глибше пізнати саму себе зсередини. Піст дає відповідь на багато запитань. Піст акумулює віру людини у джерело свідомих переконань. Нарешті піст оздоровляє тіло і освітлює душу. Піст прочищає думки і примушує людину до необхідності відпочити або й оживити свою змарнілу віру. Немає кращого ліку для духу і тіла, як правдивий піст. Однак піст, як і добро, зроблене на славу Божу, не потребує показухи, реклами, гонору. А що саме так часом з нами стається, ми й самі добре про це знаємо. Пости треба провадити в такий спосіб, щоб наші голоси не були чутні на небі. Про це добре описав пророк Ісая: „Ви постите на те, щоб правуватися та сваритися і немилосердно бити кулаком. Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі. Хіба такий піст мені до вподоби?” (Іс. 58, 4-5).

І далі устами Ісаї Господь роз’яснює людині, який піст Він любить: „Кайдани несправедливости розбити... з голодним своїм хлібом поділитися, увести до хати бідних, безпритульних і побачивши голого – вдягнути його, від брата твого не ховатись”.

Господеві не до вподоби піст, яким людина умертвляє себе фізично. Господь не є нашим наглядачем з батогом під час посту, Він не хоче, щоб ми, люди, які постимо, мали Його за свого мучителя. Це нам самим потрібний піст, який би став для нас на дорозі до спасіння тим маленьким випробуванням нашої віри, нашого визнання Христової Церкви, членами якої ми є. Нам потрібна цілісність нашого духу, єдність наших думок і діянь, які були б узгіднені зі Святим Письмом і Святою Церквою у вченні про значення посту в житті християнина. Тому якщо постимо, то хай про це не здогадуються навіть найближчі люди, але якщо й виникає необхідність виявити стан свого посту, то зробімо це злагіднено, так, наче між іншим це щось не є варте уваги для розмови. Не осуджуймо людей, які не постять, бо не знаємо причини, не погрожуймо їм пальцем і не висміюймо їх, кажучи, що у них немає віри. Не розказуймо і не хизуймося, що постимо строго, бо таким чином ми постимо лише для прослави себе, але не Бога в собі. І піст такий обернеться для нас гріхом.

Якщо постимо покірно-тихо, з усміхом на устах, з лагідністю в очах, з терпеливістю і стриманістю в поступках, то для оточуючих нас людей само собою стане зрозумілим, у чому причина нашої несподіваної зміни. Якщо провадитимемо свій час посту з любов’ю до Бога, але утаємничено від оточення „...світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава – слідом за тобою” (Іс. 58, 8).

Пам’ятаючи про це, пригадаймо собі ще і ще раз, хто такі були фарисеї і садукеї, і запитаймо один одного: а чи немає їх посеред нас? „Глядіть, бережіться закваски фарисейської і садукейської” (Мт. 16, 6), – промовляв Ісус до своїх учнів. Чому маємо берегтися? Тільки тому, що люди, які належать до тих категорій, є носіями лихих засад. Найбільшою ознакою фарисеїв є їх лицемірство. У садукеїв – підступ, лукавство, честолюбство. Обидві групи цих людей мають яскраво виражені ознаки морального розкладу.

Тому піст, як одна із умов перебування в Господній ласці, є конечно необхідним дійовим чинником доброго християнського життя. Це є один із неписаних законів доброчесності і визнання, що Бог присутній у наших душах і що ми добровільно, без примусу, посвячуємо Йому частинку свого життя в пості, впокоряючи свою стражденну і змучену світом душу. Піст для правдивого християнина є до певного роду скарбом, який захований у душі. Він фактично ніколи не зникає і не звершується до певних календарних дат. Він діє в нас так довго, скільки живемо на землі. Чи розуміємо це?

Петро ГРИНЧИШИН.

www.novazorya.if.ua