Час тривання Великого Посту для багатьох українців нашого посткомуністичного і постмодерного сьогодення – час пов’язаний з клопотами «правильного харчування» та підготовки до Великодних Свят. Багато людей зберігають приписи нем’ясоїддя, нерибоїддя, немолокоїддя, неяйцеїддя з ревністю, яка нічим не є меншою від ревності затятих мусульман у часі Рамаданського посту. Велика кількість українських католиків, бодай формально, виконають свій річний «обов’язок» – прийдуть на свою «законну» річну Сповідь і приступлять до Причастя. Церкви та костели вже відчувають бум  учасників Хресної дороги. Можна би було преспокійно прийти до чергового висновку і переконання в тому, що українські християни найпобожніші у всьому світі. Мило….

Але відкритим залишається питання: а чи такого бажає від нас Бог? Чи такого очікує від своїх дітей Свята Церква? Чи намноження правил посту сприяє зросту духовності? Чи Великий Піст в такій формі, в якій він проходить в нас, зближає нас до Бога?

Майже 2500 років тому в ізраїльському народі запанував релігійний формалізм. Здавалося, все виконується. Але це був ритуал без змісту. Тому пророки гостро картали такий стан речей. Так, в книзі пророка Ісаї  читаємо спам’ятовування вірним стосовно посту:

«Кричи на все горло, не стримуйсь!
Піднеси, немов сурма, твій голос!
Вкажи моєму народові його злочини, домові Якова його переступи!
Вони день у день мене шукають, хочуть мої дороги знати,
наче народ, що чинить справедливість, не відкидає закону Бога свого.
Вони питають у мене справедливих законів, хочуть, щоб Бог був близько.
«Навіщо нам постити, як ти не бачиш; себе умертвляти, як ти не знаєш?»
Таж ви в день посту виконуєте ваші справи, гнобите всіх робітників ваших.
Ви постите на те, щоб правуватися та сваритись і немилосердно бити кулаком.
Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі.
Хіба такий піст мені до вподоби, день, коли хтось умертвлює себе?
– Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати,
– чи це назвеш ти постом та днем, Господові вгодним?

Ось піст, який я люблю:
кайдани несправедливости розбити,
пута кормиги розв'язати,
пригноблених на волю відпустити,
кожне ярмо зламати,
з голодним своїм хлібом поділитись,
увести до хати бідних, безпритульних,
побачивши голого, вдягнути його,
від брата твого не ховатись.

Тоді світло твоє засяє, як зірниця,
загоїться негайно твоя рана,
спасіння твоє буде йти поперед тебе,
Господня слава – слідом за тобою.
Тоді візвеш, і Господь відповість,
ти крикнеш, і Він скаже: – Ось я!

Коли ти викинеш із-посеред себе утиск,
перестанеш погрожувати пальцем
і безбожно говорити,
коли голодному ти віддаси хліб твій,
наситиш пригніченого душу,
тоді засяє твоє світло в пітьмі,
тьма твоя буде, немов південь.»
(Іс. 58, 1–10)

Отже, Біблія наголошує димензію посту, яка в українських християн є практично повністю відсутня, соціальну димензію.

Адже і чисельна категорія серед найпобожніших українських християн вважає, що досить накупувати червоної риби, чорної ікри, ананасів та французьких сирів, піти до Сповіді, на колінах приповзти до Плащаниці – і піст вдався…

Часто-густо ми закриваємось у церквах на «духовний» фітнес – виконати 360 поклонів на каноні св. Андрея Критського, все ж таки потрібно мати хоч якусь фізичну кондицію, подивляємо красу 8-го латинського тонусу у найсхіднійшій з Літургій – Літургії св. Папи Григорія Двоєслова, заливаємось гіркими слізьми на Хресних Дорогах. І боронь Боже, слухати якусь музику! А ще, най Бог боронить, щоб не було якої політики…

Ну, що робити? Перти проти східної ментальності, яка державі віддає все, крім чисто духовного? Та нє, якось не пасує. Не зрозуміють ні римо-католики, зачаровані християнським Сходом, ні тим більше самі східні християни. Най ліпше пропаде село, як має звичай пропасти…

Свою соціальну нечутливість, успадковану від совєтської держави, про яку в наші голови вбивали, що саме вона має дбати про всі соціальні проблеми, ми гарненько і лицемірненько прикриваємо глибокою «побожністю», не помічаючи, що Бог не потребує наших червоних риб і ананасів.

Християнин, та ще католик, має бути соціально заангажований. Він не має права мовчати на стан речей в державі, коли «вони праведника продають за гроші й бідного за пару капців; що топчуть голови вбогих у земний порох, що крутять правом тихих…» (Ам. 2, 6–7). Адже, «кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати» – це не приватна доброчинність, а соціально-політична заангажованість. Але, але…

Мало кому до голови приходить, що час посту – це час, коли необхідно, щоб Богу бути милим, «з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись…», мало хто взагалі задумується над тим, що піст – це коли «ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу…» То про яку вже там соціально-політичну заангажованість говорити…

Ситуація, що склалася в нас, в Україні, коли кожен дбає тільки за себе, прикриваючись своїм християнський йменням, дуже нагадує ситуацію ізраїльського народу перед ассирійською навалою, перед вавилонським полоном, перед катастрофою 70-го року по Христі. Боюся, що і нас чекає доля старозавітного Ізраїлю, якщо не змінимо ситуації. І Великий Піст є чудовим часом і можливістю над цим задуматися.

о.Орест-Дмитро Вільчинський / http://catholicnews.org.ua