Його молитву необхідно практикувати з великою скрухою духа і смиренням, часто б’ючи поклони, бо вона може бути зрозуміла тільки тим, хто чистим серцем шукає Господа. Недарма цією молитвою завершуються всі богослужіння посту (крім суботи й неділі – дні, коли посту немає). Цю молитву практикують приватно зранку і ввечері у великопісний час.

На перший погляд, Єфремова молитва виглядає надто простою, щоби вважати чотири слова за найсуттєвіші для християнського звершення посту, адже є «серйозніші гріхи», яких треба позбуватись. Так думають ті, хто лиш стає на дорогу до Бога, «знайомиться» з Ним. Натомість той, хто вже розкаявся у явних грішних учинках і бажає присвятити благодатний час посту на зцілення та розвиток свого духовного мислення, через цю молитву здатен заглибитися в серце й відродитися до життя у Святому Дусі.

Фраза, яка супроводжує першу частину молитви, – «віджени від мене», тобто оборони, захисти, спаси, допоможи… Запитання – від чого? Святий Єфрем показує грішний стан людини в чотирьох проявах:

1. Дух млявости (ц.-сл. «уныніє» – безнадія, зневіра, сум, туга, журба). Це наші лінощі, занепад духом, загальне знеохочення і зневіра, розпач (опускання рук), збайдужіння. Євагрій Понтійський був переконаний, що цей стан є «найнебезпечнішим демоном», бо збайдужіла і зламана людина неспроможна противитись злому. Приглянувшись до цього стану, можна розпізнати й цинізм, який на всі добрі починання відповідає – «для чого?...»

Якщо вчасно не похопитись, не зібратись із силами й не повірити, то людина просто замикається у своєму «пекельному стані» або завантажує себе працею, гонитвою за грішми, алкоголем тощо. Але цей стан повертатиметься кожної вільної миті, коли людина залишається наодинці з собою. І тому, молячись: «Дух млявости віджени від мене», ми не ховаємось від того, що може надійти, а заздалегідь готуємось до боротьби з ним.

2. Дух недбайливості – з церковнослов’янського «небреженіє», означає також «праздность», непевність, недбалість, знехтування, гайнування, занехаювання. Сучасний світ так «дбає» про нас різними винаходами, а ми – про майбутнє дітей, що часу на все замало. І ось настає мить, коли ми роззираємось довкола, і раптом бачимо духовну пустку, бо забракло нам часу на вищі цінності. Можливо, через це ми так і поспішаємо, аби заглушити чимось внутрішню пустку? Але ж задля чого? Квартира, освіта, кар’єра… – потрібні, але не за рахунок спустошення душі. Немилим виглядатиме красивий дім, освіта дитини, успіхи в праці, якщо душа не матиме спокою і ми не матимемо сил розкаятися…

3. Дух владолюбства – в його прямому значенні, як бажання кимось керувати. У молитві владолюбство радше означає ставлення до іншої людини з точки зору її корисності для мене, для моїх інтересів. Можливо, це видасться дещо дивним, але то саме лінощі, нудьга, пустота, знеохочення наповнюють наше життя бажанням панувати над іншими.

4. Дух пустослів’я. Живемо в епоху, коли слова стають порожніми й забирають свободу людини. Світ – це реклама. Засоби масової інформації цілеспрямовано забивають наші голови чужими ідеями, змушують нас думати запрограмовано, переконують у своїй правоті й позбавляють альтернативи. Чого варта лише реклама «купуйте жувальну гумку – і вона дасть вам райську насолоду»!? Можна без перебільшення сказати, що світ захворів, отруєний марнослів’ям, яке, в кінцевому рахунку, є обманом, а батьком брехні є диявол (пор. Йн 8,44). Тому св. Павло повчає, що «лихі розмови псують добрі звичаї!» (1 Кор 15,33), а св. Єфрем наказує: «Треба уникати пустих розмов і не спілкуватися з тими, які не мають страху Божого; бо нічого корисного вони не говорять, нічого не роблять для Господа, не бесідують ані про чесноти, ані про побожність, ані про чистоту. Розмови їхні – смертельна пастка, порада їхня – безодня адова, зібрання їхнє – погибель для душі».

Християнство вважає слово високим божественним даром. Сам Бог є Слово. Отже, слово має силу творити красу, гармонію, культуру… в іншому застосуванні слово може отруїти душу, наповнюючи її підозрою, заздрістю, страхом, злобою. «За кожне пусте слово дасте відповідь» і «від слів твоїх виправдаєшся і будеш осуджений», – застерігає Христос. Кожен з нас дорого заплатив би, щоби «зле слово», яке отруїло наше життя, ніколи не було сказане. З очищення й відновлення слова у його справжньому значенні розпочинається очищення й відродження нашого життя.

Великопісна молитва нагадує нам, що тільки з Божою допомогою – «Господи і владико життя мого» – ми можемо позбутися млявости й лінивства, пустоти, владолюбства й пустослів’я.

Далі молитва показує, за що боротись від час посту, аби з настанням Христового воскресіння підвестись і нам з колін після покаяння.

І. Дух же доброчесності… даруй мені… Церковнослов’янська мова на означення цього слова має гарний термін: «цѣломудріє», як мудрість цілісності. Знаємо, що гармонійній цілісності протистоїть розпад, розкол, відокремлення… Таке відбувається в нашій душі, коли життя не збігається з совістю, коли ми грішимо. Цілісність і є тією чеснотою, яка повертає внутрішню гармонію душі й тіла, на противагу пустоті та млявості.

2. Смиренномудрія – просимо далі у молитві. Знову ж таки, це слово складається з двох: смиренність (покора) і мудрість. Багато людей неправильно вважають, що покора означає приниження, беззахисність, рабство. Така думка нічого не має спільного зі справжнім смиренням, яке Христос проповідував своїм життям: «…навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем…» (Мт 11,29). Стоячи перед Пілатом, Христос – не на свою користь – йому пригадує: «Не мав би ти наді Мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори» (Йн 19,11). Не з боязні чи страху він сказав правду Пілатові. Християнська покора – це свідчення правди, і насамперед – правди про себе самого. Правда ж ніколи не принижує ані применшує, а возносить і очищує.

Покора – це знання «свого місця» у середовищі, знання своїх реальних можливостей (причому не занижуючи і не завищуючи). Це мужнє прийняття себе зі своїми здібностями й помилками. Тому смиренній людині прислуговує мудрість. Хто вихваляється, той не задовольняється своїми реальними навиками, і тому потребує самореклами, аби бути «переоціненим». Святий Єфрем переконаний, що «Без смиренномудрості марні всякі подвиги, всяка стриманість, всякий послух, всяка убогість, всяка вченість».

3. Дух терпіння – це не брак бажання боротись. І не бажання принижуватись. Це – віра, а точніше, довіра й любов. Це не «махнути рукою», мовляв, з нього вже нічого не вийде. Як Бог на нас не «махнув рукою» після численних наших зневаг на Його адресу, так терпелива людина вміє чекати, надіється до останнього. Завдяки довготерпеливості зцілюється віра, не розпадаються сім’ї. Хоч би скільки падала людина, Христос вчить нас вірити у можливість підвестись, повернутися до світлого буття. Терпеливість – це не пасивність до зла, це віра у можливість виправлення. Бог довіряє нам до кінця наших життів. І нарешті, терпіння – це віра в добро.

4. Дух любові – це заключний акорд молитви. В цім дарі міститься як невидимий двигун нашого життя, так і його мета. Любов’ю все живе – без неї все помирає. Святий Павло переконаний, що «любов – довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор 13,4-8).

Кінцеве прохання Єфремової молитви – «…дай мені зріти (бачити) мої прогрішення і не осуджувати брата мого…» Святі Отці любили повторювати, що людина, яка побачила свої гріхи, вища від тієї, яка бачила ангелів у видіннях.

Навіть для тих, хто практикуватиме покутну молитву, існує ще одна небезпека – гордість. Вона є джерелом зла. Часто чуємо застереження, що ті, хто знає про покору, терпіння, доброчесність, любов, лише прикриваються ними словесно. Отож, коли «бачимо наші прогрішення» і «не осуджуємо інших» – тобто коли смирення, доброчесність, терпіння й любов зійдуть на нас і утворять одну цілісність, – головний наш ворог, гординя, буде знищений.