Йоан Хреститель був останнім пророком Старого Заповіту. Піст в Старому Заповіті був виразом визнання грішності людини перед Богом. Піст також стосувався в Старому Заповіті для того, щоб відвернути заслужену за гріхи кару (див. Йона 3, 7). Піст фарисеїв був, можливо, формальним виконанням Закону Мойсея (див. Лк 18,12). Фарисей в притчі про фарисея і митаря хвалиться перед Богом тим, що постить двічі на тиждень. Ісус Христос не відкидає обов’язку посту, але він надає йому сенс Нового Заповіту: «Чиж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними?» Учень Христа переживає велику радість в присутності свого Господа, це радість Нового Заповіту, радість благодаті. Ця радість пов’язана з тим, що Господь Ісус в містичному сенсі є нареченим віруючої душі. Людська душа потребує любові безумовної, і її вона знаходить в Ісусі Христі. Христос полюбив нас настільки сильно, що ради нашого спасіння віддав на хресті своє життя, щоб ми мали життя вічне. Не випадково східна традиція називає Ісуса Христа Чоловіколюбцем. Душа учня Христового не може не любити Господа, оскільки в ній перебуває Дух Господній, який її і спонукає до любові Сина Божого. А тому піст неможливий поки Господь (молодий) близько. Піст набуває іншого значення для учня Христа: є виразом смутку від того, що душа втратила свого «молодого». Тому віруючі постять в п’ятницю, оскільки цей день є днем смерті Ісуса на хресті. Раніше віруючі постили також в середу, в день зради Ісуса Юдою Іскаріотським (зараз багато чернечих згромаджень зберігають в ці дні піст). Душа втрачає Ісуса Христа через гріх, тому є період Великого Посту, коли ми визнаємо, сумуючи, що саме своїми гріхами ми віддалились від Господа.

о. Кирило Лесько

www.credo-ua.org