Із сьогоднішнім днем ми вступили в історію Страсного тижня життя Ісуса Христа. Господь знав, що цього тижня за кілька днів від Нього відречуться учні, один з апостолів зрадить Його. А вороги -юдейська старшина, духовні провідники, первосвященики - будуть радіти з несправедливого суду Пилата, здійсненого над Спасителем; потім катування, глум і немилосердні знущання, смерть на хресті... Очевидне визначення людської злоби полягає в тому, що вона не задовольняється тим, що когось вразять якимось покаранням, але очікує, аж поки її ворога або неприхильну їй людину буде знищено. Чого боялися юдеї? Яку загрозу ніс їм Христос? Ось що вони заговорили після воскресіння Лазаря: "Якщо залишимо його так, то всі увірують в нього..." (Йо 11, 48). Бояться, що з'явився хтось сильніший від них, в котрого вони не бажають вірити і не хочуть приймати його науки - Христос. З ким залишаться вони, коли всі підуть за тим, хто є "дорогою, правдою та життям" (пор. Йо 14, 6)? Ким є книжники, фарисеї та первосвященики й куди провадить їхня дорога? Господь називає їх сліпими проводирями, котрі дбають про зовнішню поставу і форму, а занедбують "справедливість, милосердя і віру". Мабуть, Сина Божого більше боліло те, що духовні провідники народу не провадять людей доброю дорогою, а лише накладають на них непосильні тягарі, самі ж не виконують встановлених приписів, дбають про свій авторитет і багато чого роблять напоказ (пор. Мт 23). Він не так лякався страшних мук, що чекали на Нього, Його охоплювала тривога не через страшні майбутні катування, не від страху та тривоги виступив піт на Його чолі (пор. Лк 22, 44) - це невіра людей у Його правдиву науку, облудне їхнє життя насторожувало Його й викликало незбагнену для нас тривогу. Він терпить і помирає, щоб освячувати та спасати людей, а бачить, що люди з цього користати не будуть. Багато, натомість, виберуть дорогу загибелі замість спасіння.
Цілком інакше, ніж фарисеї, навчає Іван Хреститель. Коли його учні скаржаться, що Ісус хрестить й усі йдуть до Нього (пор. Ів 3,26), Предтеча спокійно відповідає: "Йому треба рости, мені ж - маліти" (Йо З, ЗО) або навіть:"... я негідний носити йому взуття" (Мт 3, 11). Ця наука й такий спосіб поведінки зовсім протилежні до того, чого навчали тогочасні знавці Святого Письма. Останні тлумачили Писання односторонньо і так, як їм вигідно. Вони не реагували на свого колегу Никодима, що звернувся до них: "Чи дозволяє наш закон засуджувати чоловіка, не вислухавши його спершу та й не довідавшись, що він робить?" (Йо 7, 51). Злобні люди вважають себе законодавцями в усьому і завжди ставлять закон на свій бік, а не на бік правди. Так злобно чинить світ, котрий не бажає знати правди, тому що злобні люди використовують неправду, щоб осуджувати правду.
Згадаймо праведників нашого народу, котрі у своєму житті у всьому наслідували Спасителя, включно зі стражданнями та смертю. Серед них блаженний священомученик Микола Чернецький, життєвий шлях котрого був дуже складний. Але він керувався вірою в Бога і правдою, і хоч був осуджений несправедливим судом, терпів катування, важкі умови життя і каторжну працю, залишився бездоганним та непереможеним, тому що правда завжди залишається правдою, а перемога духа й волі інша від перемоги насильства й тіла. Седрах, Мисах та Авденаго, представники Старого Завіту, не кланялися золотому бовванові, хоч їх за це чекала розпалена люта піч, що її приготували слуги Навуходоносора (пор. Дан 3, 11-12). Хлопців кинули в розпалену піч, тому що вони були вірні живому Богові, а Господь зберіг їх від природної дії вогню, і вони ходили посеред полум'я, співаючи та славлячи Творця. Не зламалися ці троє молодих людей, не брали прикладу з тих, хто падав перед божком. Ні! Вони мали свою лінію, воліли бути іншими від усіх, не стидалися, що про них будуть думати чи говорити інші.
Ми радіємо, що й серед нашого народу були і є подібні до цих юнаків, такі, як священомученик Миколай Чернецький, котрий витерпів сотні допитів та переніс нелюдські знущання, але відректися від правдивої віри та вірності Богові не бажав. Витерпів усе спокійно і без жодних нарікань, хоч був людиною запальною й обдарованою фізичною силою. Як розповідають очевидці, замикаючи двері, міг дверну ручку вирвати з гнізда... Притому був покірний і терпеливий, простий і вірний святій Церкві. Любов до Бога перевищувала тортури та знущання. Сьогодні ж ми вшановуємо його як мученика та героя Церкви, котрий своїм заступництвом перед Богом випрошує нам різних дарів, духовних і матеріальних.
Звертаюся до всіх духовних і мирян, щоб у своєму житті свідчити постійну вірність Всевишньому, тому що час лютий і втратити вічне щасливе життя було можливо навіть для Юди, що був учнем Спасителя. Нас не порятує жезл, піст чи вервиця, котру тримаємо в руках. Але коли молитва присутня в серці, піст як каяття за гріхи - у душі, влада - як служіння Богові й ближньому, - тоді приймаємо освячення і спасіння Господнє. Хай рани Христові дарують нам щирий жаль за гріхи та велику любов до Небесного Отця! / Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський, УГКЦ
