В один з найбільших празників літургійного року – празник Богоявлення – здійснюється Велике Водосвяття. З року в рік можна спостерігати певну картину. У цей день чимала кількість людей тиснеться звідусіль, щоб набрати свяченої водиці. Серед тисняви є і ті, що постійно приходять до храму, а є й такі, що лише зрідка переступають поріг святині, як от на такі великі свята. Певна частина тих, які впевнено намагаються дістатися до води, навіть не вважала за необхідне прийти раніше, ніж на Водосвяття, тобто на Святу Літургію. А інші, які прийшли на початок чи на середину Служби, переконані, що саме їм належить по праву набрати воду скоріше.
У тій тисняві зазвичай ніяк не обійтися без взаємних звинувачень та нарікань. Усі намагаються дістатися до води, бо ж вважають її великими святощами. Вода таки є великими святощами. Але чи справді люди так вважають? Якщо так, то як пояснити те, що в штовханині за воду деяка її частина незграбно розливається по підлозі чи то по землі і топчеться опісля ногами? Це дивно. Ми настільки шануємо свячену воду, що усі чимскоріше хочемо її набрати, а водночас топчемо її, бо спішно набираючи, розливаємо її поза посуд. Може ми не воду шануємо, а просто поспішаємо, щоб швидше покинути храм і швидше дістатися домів, і швидше трапезувати? І то при тому ми всі поспішаємо: і ті, які щонеділі відвідують храм, і ті, які його відвідують кілька разів на рік. Ми усі поспішаємо. Тим, які часто моляться, уже й нецікаво зостатися поза тиснявою і віддатися молитві. А ті, які рідко моляться, не розуміють навіщо. Чи не страшно помислити таке? Чи радше ми мислимо, що це в стані речей така наша тиснява на Йорданському чи празничному Водосвятті? Це побожність чи поспіх?
З іншої сторони, у нас викривлене розуміння сутності свяченої води. У нас якісь майже магічні вірування. Ми набираємо воду і тримаємо її на полиці. Наступного року додаємо до неї ще одну посудину з водою. А наступного ще одну. А навіщо? Воду свячену потрібно благоговійно пити! На здоров’я душі і тіла. А не просто збирати. Окрім того ми майже не розуміємо властивостей свяченої води. Ця вода – справжнє благословення, вона освячена силою, діянням і приходом Святого Духа, на неї зійшло очищальне діяння Пресвятої Тройці, їй дарована благодать спасіння і вона є даром освячення та струмує до життя вічного, проганяючи підступи видимих і невидимих ворогів (з чину Водосвяття). Але якщо ми не поклоняємося Пресвятій Тройці, не прикликаємо на себе Святого Духа, не дбаємо про своє спасіння та освячення, не мислимо про вічне життя та піддаємося ворожим силам, то чи буде у нас дієвою свячена вода? Свячена вода – це не магія, а святощі. Але якщо людина відкидає Бога, Який усе освячує, то чи може належно приймати Його святощі? Чи не будуть ці святощі їй на осуд, а не на спасіння? Якщо ми вміємо прийти до храму лише кілька разів на рік, то чи це є свідченням нашої віри чи радше свідченням наших магічних вірувань? І якщо ми нехтуємо Богом і Його заповідями, а шануємо освячені Ним речі, то чи це є пошана, а чи радше ідолопоклонство? І якщо ми так штовхаємося по свячену воду, то це є свідченням нестримного поспіху, щоб осягти спасіння, чи радше нестримного поспіху, щоб осягти банальний земний комфорт? Адже у храмі нам некомфортно. І з Богом нам некомфортно. Хіба не страшно помислити таке?
Марія Ярема / http://dc.lviv.ua