Назагал рішення визнати “григоріанське” Різдво державним святом несе собою великий позитив, бо наближає нас до подолання прикрої календарної шизофренії. Одначе не можна не відзначити окремих негативних моментів, пов'язаних із нинішнім “дискурсом Різдва”, до формування якого причетні ЗМІ і складовою якого є тема переходу на григоріанський/новоюліанський календар.
Цей дискурс практично імітує західну, зокрема американську модель секуляризованого Різдва — ту модель, яку принесла нам масова культура. Ідеться не про Різдво дійсно релігійної частини американського суспільства, а про образ, принесений банальним кінематографом, поп-виконавцями тощо. Цей образ почав культивуватися в Україні задовго до того, як здійнялися відчутні дискусії щодо зміни церковного календаря. Принаймні, “Санта” живе в Україні уже не перший рік, а “крістмас паті” давно перетворилось на невід'ємну складову програм нічних клубів та інших розважальних закладів. Тепер секуляризований образ став тісно переплітатися в інформаційному полі з темою календарних змін. Тему календарних змін підтримують не лише дійсно релігійні люди — ті християни східного обряду, які розуміють недоречність відриву і від точнішого загальноприйнятого календаря, і від більшості християн усього світу. Її також підтримують цілком світські люди, що керуються логікою “Щоб усе було як на Заході” (звісно ж, Захід для них існує виключно у ліберально-секулярній іпостасі).
Утім, у якомусь сенсі нам нічого втрачати. Навіть без вестернізації на українських теренах виникла жахлива культура експлуатації релігійних символів у далеких від релігійності цілях. Чого лиш варте так зване “відродження народних традицій”. Третьосортні ЗМІ залюбки публікують матеріали з нагоди дня того чи іншого святого, оздоблюючи їх згадками про численні “традиції” та “повір'я” (причому не завжди автентичні). З великими християнськими святами ситуація ще гірша — за них беруться крупні ЗМІ, педагоги та різноманітні “культорганізатори”.
Автентичні календарно-обрядові традиції — це окреме складне питання. Деякі з них були згубними елементами синкретизму, проти яких Церква намагалася боротися, деякі — цілком християнізованими і поставленими на службу катехитичним цілям. Та всі вони були частиною життя аграрного суспільства минулого, і для сучасної людини часто є незрозумілими. Тому в умовах сьогодення є сенс відроджувати чи підтримувати тільки ті традиції, які справді сприяють релігійному життю. Натомість ЗМІ та інші “відроджувачі” виплекали страшну химеру “традицій, вірувань і обрядів”, які не лише не сприяють релігійному вихованню населенню, але й є безглуздими з точки зору дохристиянського контексту їхнього виникнення.
Найцікавіше, що “відродженням традицій” часто займаються ті самі ЗМІ, які не з меншим запалом ведуть ЛГБТ-пропаганду або розповідають про переваги мультикультуралізму.
Отож, “Крістмас” прийшов (і продовжує приходити) уже на підготовлене місце. “Крістмас” приходить у країну, де пам'ять великих християнських подвижників поганиться складеними на швидку руку рецептами “ворожіння”, а Великдень святкують на тій хвилі, що й радянський Першотравень (нерідко починаючи святкування пиятикою у Велику П'ятницю і вкладаючи максимум своїх релігійних зусиль у освячення яєць).
Фактично, сьогодні відбувається злиття двох моделей постсекулярності — західної і пострадянської. Обидві моделі відрізняються від класичного секуляризму показною терпимістю до окремих релігійних елементів. І так само обидві є ворожими цілям справжнього релігійного життя, бо профанують релігійні символи і несуть з собою ворожі християнству цінності та норми поведінки. Отож, у “Крістмаса” в Україні великі перспективи — незалежно від того, подолаємо ми календарну шизофренію чи ні. Для профанації однаково сприятливі і кітч пострадянського “збереження і відродження традицій”, і логіка наслідування Заходу.
