Але, як і більшість християнських народів, і наш нарід є сакраменталізований (майже всі охрещені, миропомазані, шлюбовані, принаймні час від часу йдуть до Сповіді та Причастя), але не до кінця євангелізований.

Християнство на терени сучасної України проникало вже від перших століть свого існування. Легенда про відвідини св. Апостолом Андрієм Київських гір, можливо, не має під собою іншого підґрунтя, як тільки прагнення Київської Церкви довести своє апостольське походження і право на Патріархат, але вона вказує, що вже від початків християнства проповідь про Воскреслого чулася на тих просторах, які нині називаємо Україною.

Християнство до нас продовжувало проникати і з Півдня, і зі Заходу. На першому Вселенському соборі були присутні єпископи з українських теренів і то не тільки з грецьких колоній Причорномор’я, але й з теренів власне негрецьких – скажімо, готський єпископ Ульфіла, перекладач Біблії на готську, вершив свою службу серед населення українських територій.

А ближче до наших часів, як сповіщають нам документи ватиканських архівів, у Перемишлі уже наприкінці ІХ ст. існувала архиєпархія для хорватів (предків сучасних галичан і, можливо, волинян). У 988 св. Володимир зробив християнство офіційною релігією своєї держави, включивши Русь у коло охрещених народів.

Та не зважаючи на оголошення християнської проповіді на наших теренах зі стародревніх часів, у звичаях нашого народу ще залишилося багато того специфічно поганського, що навіть не прикрите бодай тоненьким шаром християнського тлумачення.

Наші народні звичаї, пов’язані з християнськими святами, часто сповненні поганськими обрядами, які не те що не провадять людину до Бога, не те що не готують її до зустрічі з Воскреслим, але й, що гірше, затіняють сам Великдень, як християнське свято.

Чого, наприклад, вартують лише різноманітні забобони та вірування пов’язані з приготування до Великодних свят! Що має спільного з християнством Чистий Четвер, коли прибирання в хаті, відвідування лазні, широко розрекламоване у ЗМІ, повністю затінило собою день Встановлення Пресвятої Євхаристії і Таїнства Священства?! Про яку семиденну прославу Великодня може йтися взагалі, коли для молоді є важливіше пообливати всіх і кожного у Великодний Понеділок, аніж взяти участь у Літургії?!

Наші поганські предки подібно до багатьох старих народів трималися місячного календаря і десь кінцем квітня початком травня святкували прихід нового року. Багато що з того затримали і ми. Дещо похрестили, а дещо лишили таким, як воно колись в поганстві було, хіба що втратили значіння цього.

Так, напередодні святкувань наші предки дійсно очищали себе ритуально. Ритуальна чистота вважлива у поганських обрядах. Настільки вважлива, що ритуально нечистий не міг примати участь у святкуваннях. Цей залишок поганського менталітету зберігся і серед наших людей, серед яких є ті, що ще до сьогодні тілесну чистоту на Великдень ставлять вище від чистоти духовної – лазню вище від сповіді.

Без сумніву, непристойно прийти неохайним на великодню відправу. Але ставити лазню у Великий Четвер вище від Христового дару Євхаристії, хіба це не образа Бога?
Проте є звичаї добрі, щоправда, неосвячені ні народною побожністю, ні поки що нашою Церквою.

Серед них є звичай, що ще подекуди зберігся у наших селах, де парубоцтво у ніч перед Великоднем, перед церковною відправою, на найвищій точці села палить великий вогонь. Цей звичай характерний для багатьох європейських народів. Його коріння сягає вірувань поган, що у ніч напередодні Рівнодення вогнями потрібно підтримати сонце, щоб воно світило ясно і тепло, щоб було добре поліття. Латинська Церква цей звичай освятила, надавши йому християнського значення та навіть увівши благословення вогню до Великоднього літургійного Чування. Вогонь – символ Світла, яке темрява гріха і смерті не могла здолати, символ Христового Воскресіння, його перемоги над темрявою гріха і смерті. У нас цей вимираючий звичай, не отримавши християнського переосмислення перетворився на «бісівські гульні», коли довкола вогню молоді, впиваючись горівкою, «святкують» скоріше поганський шабаш, аніж Світле Христове Воскресіння.

А на сам Великдень у наших селах і містах, як не кидають як у старі часи муждірами до каменя, то стріляють петардами – головне стріляти. Щобільше, у деяких випадках можна почути, що це для того, щоб вбити чорта! Побожно звучить… Нема що казати… Не Сповідь, не Причасття, не з’єднання з Воскреслим Христом, а гуркотом «перемагають» наші «християни» злого духа.

Цей звичай «гриміти» на Великдень має своє коріння у слов’янському поганстві. Хорватський академік Радослав Катічіч методом лінгвістичногого аналізу текстів старих пісень зумів реконструювати уривки цих слов’янських вірувань. Старі слов’яни уявляли собі функціонування світу, як прю між громівником Перуном (від «прати» – вдаряти) та його противником Велесом/Волосом (від «велна» хвиля, вовна). Велес у вигляді змія, чорта (слов’янська слово, що значить той, хто риє) то не дає воду світу, бо сидить на джерелах вод, пробує в Перуна забрати то верховну владу, то його дружину. Тому Перун вимушений бити, прати його громами, щоб вбити, вчинити недієздатним. У білорусів зафіксоване вірування про чортові могили. Ще зараз у глухих білоруських селах старі селяни вам горбок покажуть і протлумачать: «Дык ту Пярун чорта забіву». Чи не такими ж Велесовими гробами є наші Чортові камені, скелі, гори?

Тож коли навесні вдаряв перший грім погани вірили, що то Перун, прокинувшись з зимової сплячки, пере, періщить громами Велеса, щоб загнати його у світ підземний на його місце. «Дык ту Пярун чорта забіву». Тож і вони допомагали Перуну чорта-Велеса забивати гучними імітаціями грому.

А що Велес-скупердяй, засівши на джерелах водних не давав дощу, то після того, як Перун його добре виправ громами, людям прийшла вода. Тож на Великдень «Пярун чорта забіву», а на Великодний Понеділок потекли води – от і обливаний понеділок!

Звісно, і цим звичаям можна знайти християнську інтерпретацію, та надати нового змісту, але поки що, поки це не сталося, то маємо проблему з реліктами поганства. А будь-яка форма поганства Богу мила бути не може в принципі. Тому не варто брати участи в тому, що Богу немиле.

Щоправда, і наші гаївки, гагілки, які в Галичині отримали хоча б, принаймні, християнський наліт – виводять їх на церковному подвір’ї біля хреста на Великдень – потребують нового переосмислення. Адже це поганські гімни без жодної спроби реінтерпретації. Хоча і водяться ті хороводи довкола символу християнства, довкола символу дерева життя – хреста, вони усе ще потребують свого християнського переосмислення.

На відміну від більшості охрещених народів, у нас інкультурація (введення християнства в національну культуру) відбулася дуже поверхнево і дуже частково. Наше християнство усе ще перебуває на межі якогось християнсько-поганського двовір’я. Щобільше, відважився б сказати, що воно чимало «оздоблене» суто магічними окультними елементами – «пекти паску тре жи би ніхто ніц не видів, а то і ся паска не вдаст, і зле цілий рік буде»; «паску можна тіко освіченим ножом краяти, а той ніж тре світити, коли ксьондз паски світит»… і так у безкрай.

Багато ще є того, що прийшло у нашу народно-обрядову практику з поганських часів. Воно настільки буйним квітом розцвіло після десятиліть московсько-большевицького терору, що більшість людей уже й не вміє розрізнити чи це церковний, чи забобонний звичай. І перетворюється наш Великдень на свято поганської обрядовості.

Великдень – це свято основ нашої християнської віри. З вірою у Воскресіння Христове християнство або стоїть, або без неї падає. І перетворення святкування Великодня на виконання поганських обрядів і окультних практик є великим святотатством. Тому ми потребуємо нагального переосмислення святкування Великодня нашим народом, а перш за все – кожним з нас.

о.Орест-Дмитро Вільчинський / КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ