Шклянка маку
Зближаються Різдвяні свята. І, принаймні, в Галичині вони пройдуть так, як це відбувалося з дідів-прадідів, з дотриманням усіх традицій, усіх обрядів.
Знову подорожчає «на базари шклєнка маку» і пшениця на кутю, підскочать в ціні яйця, а горіхи і так вже коштують як щире золото. То правда, що в Україні все подорожчало. Але на галицьких базарах перед Різдвом мак, лущена пшениця, горіхи і сушені гриби обов’язково осягнуть захмарні ціни. Дай Боже, щоб я помилився у цьому своєму прогнозі. Але так було все. З дідів-прадідів. Так певно буде і цього року.
Байдуже, що війна, байдуже, що криза, байдуже, що Сам Бог утіловився заради солідарності з терпінням невідкупленого людства. Поки одні бідують – інші багатіють. Поки одні останнього крайцера віддають на військо і біженців, інші наживаються. Бодай гривню. Аби заробити.
А те, що найбідніший останні гроші віддасть за ту нещасну шклянку маку, бо кутя на Святий Вечір мусить на столі бути – кого обходить? Грошенята серце більше гріють.
І ті самі, що дерли за мак, пшеницю, яйця, гриби, родзинки, цитрину, горіхи і всякі «іншії потрави» як за рідну маму, будуть потім на Різдво з чистим серцем виспівували:
«В біднім вертепі, в яслах на сіні
Спочив Владика, Цар світа.
Отож до Него спішім всі нині,
Нашого жде він привіта.
Спішім любови тхом Го зогріти.
Христос родився, славіте!».
Байдуже, що колядка описує біду, в яку з Небесного Престолу зійшов Бог, щоб стати Братом людині. Байдуже, що закликає ця різдвяна пісня зігріти змерзле Дитятко подихом любові. Байдуже, що цей Бог, який утіловився від Діви, сказав, що весь Закон, всі пророки висять на двох заповідях любові – любові до Бога і любові до ближнього. Грошенята гріють серце більше.
На Заході, куди так рветься обиватель, який піднімає ціни перед Різдвом, навпаки – ціни спускають, щоб і найбідніші могли радісно прославити Різдво. В церквах збирають для бідних продуктові пакети, побутову хімію. А на передріздвяній сповіді найчастіша покута – іди, допоможи якісь бідній родині, щоб і вони були щасливі на Різдво. Поки наш обиватель не зрозуміє, що основа західного добробуту – повага до особи і мінімальна солідарність, ми не зможемо побудувати нормальне суспільство.
Таїнство Різдва Христового – Таїнство Спасіння і Божої солідарності з людиною, Таїнство солідарності людини з людиною. І намарне всі ті пироги, борщі, шинки і ковбаси, намарне ділитися просфорою з медом, намарне виспівувати «з нами Бог!», намарне ходити з вертепом, якщо Месія не народився в серці. Але тут кожен мусить почати з самого себе.
Дай Бог, щоб цього Різдва Ісус народився у серцях чим більшої кількості людей. Адже це єдина і реальна передумова направду веселих Свят.
Поганська перспектива народного святкування Різдвяного циклу
Християнство впродовж своєї історії в більшій чи меншій мірі християнізовувало звичаї народів, до яких воно приходило. І в середовищі нашого народу Церква досить вдало зуміла охрестити чисто поганські звичаї, надавши їм нового, християнського змісту. Але добра частина поганських звичаїв, без жодного християнського значення, залишилась. Тож часто-густо святкування свят, чи то Різдвяних, чи Великодніх, чи Господських, чи Богородичних, чи просто вшанування святих, насправді, являють собою мішанку християнства з відвертим поганством.
І Різдвяні Свята не є виключенням. Їхнє святкування дуже часто обертається на те, щоб бути і Богу свічкою, і чорту кочергою. Якщо певні поганські елементи доволі легко виявити, бо їхнє значення усе ще залишається зрозумілим і на поверхні, то до певних інших елементів потрібно уважніше придивитися, щоб побачити їхній генетичний зв’язок з поганським світоглядом наших предків.
Це ті обряди, вірування і звичаї, які втратили своє тлумачення, і багато наших сучасників дотримується їх тільки тому, що так робили діди-прадіди. Те, що їхнє значення забулося, не означає що вони позбавленні значення, або що це значення в теперішньому часі неможливо віднайти.
Символи – а обряд, звичай це властиво і є символічний акт – не можуть існувати без свого смислового наповнення. Тому, навіть якщо символ використовується без надання йому конкретного наповнення, цей смисл там так чи інакше є присутній.
Для прикладу. Якщо колись християни використовували чисто поганський сонячний символ свастики, як символ Христа – Сонця Правди, то в східних вірування він має свій смисл, або як колесо постійних народжень, або як символ сонця, то у більшості людей західного цивілізаційного кола він асоціюється із злочинною ідеологією та діяльністю нацизму.
І навіть якщо хтось прикрасить себе свастиками, байдуже лівосторонніми чи правосторонніми, просто як прикрасами, не надаючи цьому символу жодного значення, для свого оточення він, сам того не бажаючи, стане джерелом відповідної інформації. Його ж оточення надасть цьому символу відповідного смислового наповнення.
Ми живемо не тільки в оточені тілесних, але й безтілесних істот. І невидимому світу ми також надсилаємо відповідну інформацію. Саме тому екзорцисти застерігають вірних від використовування тих чи інших символів, тієї чи іншої поведінки, щоб не стати жертвою дії сил зла.
Якщо ми вершимо якийсь обряд, дотримуємося якогось звичаю, який не розуміємо або не знаємо змісту, якщо ми співаємо, на перший погляд, беззмістовних пісень чи пісень якогось чудернацького змісту, то маємо усі шанси відкрити себе на дію саме тих сил, під дію яких не слід потрапляти.
Цим не слід легковажити. Святе Письмо в багатьох місцях однозначно твердить: поганські боги – це демони. Знаємо, що злі духи не шанують людську свобідну волю, а стараються при першій-ліпшій нагоді взяти її під свій контроль. Тому, коли ці безсмертні безтілесні, але дуже дієві істоти бачать виконання якогось обряду, яким виконувалась їхня воля, а якому не надано християнського сенсу, вони, вочевидь, мають повне право вважати, що вони мають право на виконавця такого обряду. Чи якщо вони чують пісню, яка, фактично, є слабо замаскованим поганським гімном, чи його частиною, яким їх віками прославлялося, то вони, знову ж таки, вочевидь, мають право вважати виконавця цього гімну своєю власністю.
До цього часу, багато наших народних обрядових практик і звичаїв, наших апокрифних колядок та більшість щедрівок залишаються для нас незрозумілими, а спроби знайти ключ розуміння часто виявлялися невдалими, недолугими і смішними. Тільки серединою нульових років ХХІ ст. зусиллями славістів й етнологів вдалося знайти ключ, який хоч частково відкриває значення і зміст народної спадщини слов’янських народів. Цей ключ уже знайшов своє лінгвістичне, археологічне, фольклористичне, етнографічне, етнологічне підтвердження. Тобто йдеться про наукову теорію, яка дає можливість розкрити до цього часу невідомий чи спірний смисл народних звичаїв, обрядів, пісень, вірувань.
Коротко цю теорію можна описати наступним чином: у народних обрядових піснях, звичаях, віруваннях і обрядах збережено релікти поганського світогляду слов’ян. Співставивши увесь матеріал, відповідний усім слов’янським народам, можна реконструювати частину дохристиянського світогляду слов’ян, більше того, можлива реконструкція частин самих слов’янських поганських гімнів.
Результати таких багаторічних досліджень уже зараз дають доволі зрозумілу картину. Науково можемо потвердити існування у слов’ян п’яти поганських божеств: Перун, Велес/Волос, Мокош, Ярило, Мра/Марена. Також можна з великою певністю говорити про сліди віри у верховне божество. Можливо, верховне божество носило теонім Сварог. Практично усі інші імена слов’янських божеств можна з великою дозою певності приписати цій п’ятірці. Доволі загадковими залишаються теоніми Стрибог і Хорс.
Слов’яни вірили, що світ тридільний: Рай – сухе, золоте царство Перуна, край – світ живих людей, і вирій – підземний світ мертвих – вологе царство Велеса. Світ це і світове дерево, і світова гора одночасно. На горі двір Перуна. Він також і сокіл/орел, що сидить на золотій гілці вершини світового дерева. При корінні дерева, на водних джерелах сидить змієликий Велес. Велес час від часу не дає воду, і тому Перун товче/пере його громами, щоб світ мав воду і не загинув.
Мокош – Перунова дружина невірна. Воно пів року з чоловіком, а пів року з коханцем – Велесом.
Перун – райський бог, який встановлює справедливість і підтримує світовий порядок. Він утіловлює принцип священного порядку. Велес – бог вирію, бог худоби і диких звірів, бог мертвих, бог магії, торгівлі, поетів, можливо знахар. Він утіловлює принцип хаосу, безладу. Мокош – мокра. Богиня жіноцтва, долі, вона володарка дверей, що відділяють світи. Але вона є і сонце.
У час зимового сонцестояння у Перуна і його дружини Мокоші народжується двійнята – Ярило і Мара. Велесові слуги викрадають малого Ярила, якого Велес виховує, як свого спадкоємця і сина. На весні, Ярило – хлопець до женячки готовий, виривається з вирію, приносить весну в світ людей. Він зустрічає свою сестру Мару, вони закохуються і одружуються, що є умовою плідності худоби, птиці, полів, садів, людей. Невірний Ярило, зраджує Мару з іншою, тому Марині брати його вбивають, а Мара перетворюються на злу Марену – настає зима.
Також, як і більшість індо-європейців, слов’яни вірили, що ніч переходу з старого року в новий – це ніч хаосу, ніч, коли мерці присутні в світі живих, ніч небезпек, ніч, в яку спати не можна.
Слов’яни святкували новий рік навесні, коли будилася природа, святкували також і народження Ярила в час зимового сонцестояння. Із запровадженням християнства і християнського нового року, звичаї новорічні мігрували у зиму, звідси й нелогічність сіяння на Новий рік чи побажання плідності в щедрівках. Частина поганських новорічних звичаїв лишилася прив’язаними до весняної пори – християнського Великодня.
Цей науково обґрунтований реконструктивний контекст дає нам змогу поглянути на деякі наші різдвяні звичаї з іншої перспективи. Доречно згадати, що доброю частиною саме український матеріал використовувався для віднайдення забутого змісту і смислу звичаїв, вірувань, обрядів, поетичних текстів стародавніх слов’ян. Але про це у наступній частині.
P.S. Для критиків і допитливих пропоную список літератури. Там можна знайти виклад теорії, на яку опирається це тлумачення і яка відіграватиме певну роль у наступних частинах:
BELAJ Vitomir, Hod kroz godinu. Pokušaj rekonstrukcije prahrvatskog mitskog svjetonazora, Zagreb, 2007.
KATIČIĆ Radoslav, Božanski boj. Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2008.
KATIČIĆ Radoslav, Gazdarica na vratima. Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2011.
KATIČIĆ Radoslav, Zeleni lug, Tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb, 2010.
KATIČIĆ Radoslav, Vilinska vrata, I dalje tragovima svetih pjesama naše pretkršćanske starine, Zagreb 2014.
MARJANIĆ Suzana i PRICA Ines (uredile), Mitski zbornik, Zagreb 2010.
PLETERSKI Andrej, Kulturni genom. Prostor in njegovi ideogrami mitične zgodbe, Ljubljana, 2014.
PLETERSKI Andrej i VINŠĆAK Tomo (urednici). Perunovo koplje, Ljubljana, 2011.
VINŠĆAK Tomo, Vjerovanja o drveću u Hrvata, Jastrebarsko, 2002.
Приготування до Різдва
Передріздвяний час в житті нашого народу, на відміну від більшості європейців, доволі таки бідний на побожність. З одного боку, в сенсі реального життя церковної громади, в нас передріздвяний піст – Пилипівка, практично, не має отого інтенсивного приготування до Різдва, який забарвлює Адвент Римської Церкви. Щойно з Неділі Праотців (неділя після 11 грудня) у Богослужіннях з’являється тема приготування до Різдва. Але і ці згадки не мають реального впливу на практичну побожність народу.
А з іншого, народні звичаї, пов’язані з передріздвяним часом, залишилися слабо або й повністю нехристиянізованими. В теперішньому часі в нас прослідковуються певні тенденції, перейняті зі Заходу. Але і ті зводяться до шопінгу, який повністю позбавлений свого європейського прив’язання до адвентських традицій, а тим більше до чисто європейської харитативної складової передріздвяного часу. Адже саме в часі Адвенту на Заході практикується значне зниження цін, а також збір по церквах допомоги для бідних. Без запровадження цієї складової український «адвент», який і без того позбавлений належної християнської складової, легко може виродитися у простий шопінг.
У передріздвяному часі маємо три свята, які так чи інакше пов’язані з певними звичаями, віруваннями та обрядами. Серед них виділяється свято св. Миколая Мирлікійського. Типово західна харитативна традиція була свого часу добре інкорпорована в народне життя. Але тільки Галичини. Добре, що зараз ця традиція почала поширюватися Україною. Наголошуючи на її християнському корінні, на соціальному аспекті християнської харитативної діяльності, можна поступово осягнути надання передріздвяному часу саме цієї необхідної компоненти.
Інші три свята цілковито позбавлені християнського змісту. Найзначнішим між ними є св. Андрія. У переддень цього свята прийнято ворожити та бешкетувати. Андріївські вечорниці, здається, поєднують у собі дві важливі компоненти: соціалізацію молоді та відголосок новорічних практик поганського часу.
Новорічна ніч практично в усіх індо-європейців вважалася ніччю хаосу, ніччю, коли перестають діяти звиклі закони порядку: змішується час – минуле, теперішнє і майбутнє стають одним, духи померлих вторгаються в світ живих, змішується добро зі злом, і сили хаосу, смерті і життя, підземного і небесного світів стають змішані у неймовірну суміш. Казка стає реальністю.
Саме час Новорічної ночі, коли час, за поганським уявленням, стискається в одну точку, перестає існувати і є найкращим періодом, щоб довідатися про майбутнє чи пробувати змінити минуле. От і андріївське ворожіння і є відголоском тих поганських уявлень. Властиво краще сказати, що це ворожіння, судячи з усього, просто мігрувало з весняного часу на зимовий. Скоріш за все, на це вказує найстаріший шар – ворожіння водою і воском.
З іншого боку, щоб у ночі хаосу зло не могло занадто розбушуватися, погани застосовували два типи магії – магію прямої дії та симпатичну магію. Симпатична магія завжди керується принципом – подібне подібним. Тобто, бешкетування, яке дозволяється в ніч на Андрія – це прямий відголосок такої симпатичної магії. Молодь бешкетувала, щоб своїми бешкетами унеможливити бешкети сил хаосу. Залишком же ж прямої магії у поганських новорічних обрядах стало паління вогнів. Але про це у наступних частинах.
Тобто, в Андріївську ніч маємо два виразних релікти поганських магічних вірувань – дівчата ворожать, а хлопці бешкетують. Ворожіння є прямим відвертим порушенням 1-ої Божої заповіді, й жодні оправдання про його несерйозність не підходять, це те саме, що жартома скочити в гречку, чи жартома вбити людину. Те саме стосується і бешкетування. Хоча воно зараз залишається лише обрядом без змісту, позбавленим свого сенсу, усе ж таки воно є фактичним виконанням обряду, на пряму пов’язаного з поганським почитанням злих сил. Тому й воно не є безпечною забавою.
Відродження таких речей, та ще й під парафіяльним проводом, неможливо рахувати чимось позитивним.
В Андріївських вечорницях є й позитивний аспект, який би вартував більшої уваги християнської спільноти, а це – соціалізація молоді. Землеробсько-скотарська культура добре вміла використовувати час довгих вечорів зимового періоду, коли при господарстві не було потреби великих робіт і коли виникало багато вільного часу. Саме в цей час молодь в часі вечорниць розвивали кращі навики спілкування в колективі, навики спільної праці, спільних акцій, але також і мала можливість запізнаватися між собою. Використання Андріївських вечорниць саме у цьому контексті, як місця соціалізації молоді, місця, де може зародитися правдива дружба та виникнути зв’язки між особами протилежної статі, які можуть розвинутися у шлюб могло б стати серйозним плюсом у душпастирській праці.
Також у передріздвяний час маємо два «жіночих» свята. А це св. Катерини та Введення в Храм Пресвятої Богородиці. На Катерини зберігся у деяких місцях звичай дівочого ворожіння. Що є паралельною реальністю з дівочим ворожінням на Андріївських вечорницях.
На Введення в храм Пресвятої Богородиці до сьогоднішнього дня існує широко розповсюджене табу – жінка не сміє увійти того дня першою в хату, бо цим накличиться біда. Очевидно, що тут стикаємося з виразно поганським віруванням, прив’язаним до неідентифікованого, принаймні поки що, дня у поганському календарі, у який заборонялося жінкам входити до хати. Знову ж таки можемо з великою впевненістю твердити, що йдеться про табу, пов’язане з вірою у перетворення богині плідності Мари у богиню смерті Марену. Тобто, прихід жінки у той час міг розцінюватися, як прихід злої Марени. Попри сподівання, що з часом цей безглуздий, з точки зору здорового глузду, та цілковито богохульний, з точки зору християнства табу, відійде у минуле. Богохульний саме тому, що у день, коли християнська спільнота літургійно згадує прихід Марії у Храм, жінці забороняється вхід у хату. Тим самим, фактично, заперечується як святість християнського помешкання, так і святість християнської жінки.
Фактично, мусимо констатувати, що в українському християнстві приготування до Різдва практично є відсутнім. Передріздвяна сповідь, яка широко практикується в католицькому середовищі України і харитативність на Миколая – це занадто мало. Якщо римо-католики мають можливість передріздвяних приготувань через адвентські богослужіння та інші практики, греко-католики та православні практично не мають реального духовного приготування до Різдва. І це на фоні того, що часто саме церковні та прицерковні громади виступають консерваторами і відроджувачами блюзнірських традицій, збережених з часу, коли нашим народом панувала поганська тьма. Усе це потребує свого переосмислення і переоцінки тими, хто відповідає за духовне християнське життя нашого народу.
Поганський святий вечір
Наші святвечірні звичаї і вірування мають багато пережитків, успадкованих від часів поганства, а які так і не отримали свого християнського тлумачення. Ці пережитки настільки явні, що їх видно і неозброєним оком.
Почнімо з найвиднішого – з вірування у присутність душ предків. Так широко є розповсюджений звичай залишати тарілочку куті чи іншої поживи для душ померлих. Як християни, знаємо, що душі померлих не потребують такої жертви. Це дійсно залишок поганського жертвування духам предків, яке широко розповсюджене у різних формах поганства. Фактична віра у присутність духів чи душ померлих у нашому світі в часі ночі перед Різдвом є залишком новорічних поганських вірувань, що ніч перед настанням Нового року – це ніч хаосу, ніч, коли зникають границі між світами і час стає також змішаним. Погани вірили, що цієї ночі душі предків виходять з світу мертвих і, щоб вони не шкодили живим, їх потрібно умилостивити. Саме тому залишали їм їжу, як одну з форм жертви. Звісно, що ані такий звичай, ані таке вірування не можуть отримати жодного християнського тлумачення.
Оскільки звичай цей пов’язаний з діленням їжею, то вартувало б душпастирям докладати зусиль, щоб замінити цей звичай на запрошення до родинного святвечірнього столу одиноких людей, щоб і вони у цей святий час не відчували себе полишеними. А також слід роз’яснювати вірним поганський характер цього звичаю. Адже цей звичай – аналогія спіритизму. Так як у спіритизмі, коли хочеться отримати контакт з померлими, насправді отримується контакт зі злими силами. Так і цей «безневинний» звичай, насправді, відкриває родину, яка його практикує, на ворожий вплив світу зла.
Іншим пережитком поганських вірувань є звичай на Святвечір заносити до хати залізне господарське приладдя. Оскільки хата сприймалася багато безпечнішим місцем, як ззовні, то, з точки зору поганської логіки, існувала потреба щонайцінніші матеріальні речі перемістити до хати, щоб убезпечити їх від сил хаосу, які вчиняють розгул новорічної ночі.
Ще одним проявом віри в симпатичну магію (подібне подібним) є звичай, який наказує дітям після святої вечері залазити під стіл, де уже покладено господарський реманент, і квокати, крякати, кукурікати, мукати, мекати, бекати і тому подібне, щоб велося на господарстві. Також і звичай підкидати до стелі ложку куті й ворожити з того, скільки її заліпиться за стелю, християнським чи безневинним не назвеш.
Також виразним поганським символом, який «прикрашає» хату в різдвяному часі є дідух.
Сама назва цього снопу уже вказує на можливість його зв’язку з інтегральним поганським світоглядом. Народна етимологія цієї назви доволі зґрапна: дід + дух = діддух → дідух. Наскільки така етимологія не здавалася наївною, смислово вона не позбавлена сенсу. Але про це трохи згодом.
Для допитливого користувача верхньодністровського (галицького) наріччя і нарічь сусідніх з ним може кинутися в оці (чи ліпше запасти в вухо), що галичани люблять казати вуйко, стрийко, татко, але що з дідом? Чому дідусь або дідо? Ну, що ж, спробуймо додати до цього слова суфікс –ко: дід + -ко = дідко → дідько, дітько! Саме таку етимологію назви злого духа дає 2 том «Етимологічного словника української мови. В семи томах», видавництва «Наукова думка», 1985 року видання на сторінках 87-88.
Тобто, слово дід використовувалось нашими поганськими предками з суфіксом –ко (на думку частини лінгвістів у найменуваннях родичів додавання цього суфіксу означало особливу близькість з родичем) використовувалось для означення, якоїсь істоти, яку з прийняттям християнства почали ототожнювати зі злою силою.
Як свідчать етнографічні матеріали з різних куточків слов’янського світу, найбільш і найчастіш табуїзованим було ім’я поганського громовика Перуна. Є певні підстави твердити, що, принаймні на теренах галицьких хорватів та волинських дулібів, ім’я Перуна замінювали на дідько.
То, може, дідух символізує Перуна? Не поспішаймо з висновками.
Погляньмо перше на дідуха з точки зору його функціонування у святвечірніх звичаях.
Обряди, пов’язані з дідухом, аж надто разять християнські очі. «Перед тим, як принести дідуха до хати, батько із сином (в давніший період, якщо не було сина, то з пастухом чи наймитом) ідуть до клуні, здіймають шапки і вклоняються дідухові». Тобто, снопу, який не зрозуміло що символізує, віддають честь. Щобільше, у деяких регіонах України зафіксований звичай, що коли господар ставить дідуха на покутті, то промовляє до нього: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай ще краще в цьому році». Тобто маємо ритуал ідолопоклоніння, коли бездушному снопові дякують за минулорічний добробут і просять про добробут на майбутнє. Також, цьому снопу приносять жертви або кутю, яку ставлять перед ним, або йому пропонують їжу і питво – кутю та узвар.
Таке почитання вказує на високий статус цього обрядового предмету. Судячи з зафіксованих примовлянь, йдеться про божество, яке виконувало функції доброї погоди. Оскільки Велес не рахувався таким, то, вочевидь, тут йдеться про почитання Перуна. Перун, згідно з поганським уявленням, перебуває на золотій верхній гілці світового дерева, він живе у золотому теремі, він як громовик відповідає за вчасний дощ і погідну погоду влітку. Він є і дідько – пращур слов’ян. Золотавий пшеничний сніп – це його функціонал.
Отож, вносячи до хати дідуха, господар, фактично, закликає до свого дому духа поганського божка Перуна. І це цілком логічно. Напередодні ночі хаосу, що передує Новому року, хата, яка є своєрідним осердям людського життя та діяльності мусить бути убезпечена перед силами хаосу. Хто, як не божок, який за уявленням поган відповідає за порядок світобудови, мав би допомогти захиститися перед силами хаосу?
Чи мав би християнин ставити такого дідуха до своєї хати? Звісно, що ні. Поки дідуху не знайдеться дійсно християнська інтерпритація, не варто його вносити до хати. А тим більше до церкви, влаштовуючи потім парафіяльні дефіляди з його спаленням.
Дідух-сніп набирає популярності. Ну, це екологічненько, патріотичненько, але чи це по-христянськи? Звісно, ні. Виглядає, що десь близько 1000 років б’ємо себе в груди, що ми християни, а насправді у переддень християнського свята закликаємо до своїх осель Перуна, а не Христа. Але вибір лежить на кожному особисто.
Святий Вечір в очікувані Різдва Христового
Майже все, що оточує нас на Святий Вечір має своє християнське тлумачення. Навіть чисто прибрана хата – це символ готовності, очікування другого приходу Месії у славі. Але вся символіка Святого Вечора, як приготування до Різдва, залишається порожньою, якщо людина не приготована до найбільшого Таїнства – єднання з Месією у Пресвятій Євхаристії.
Традиційне Святвечірнє очікування першої зірки є пригадуванням кількох речей. Очікуючи вечірню першу зірку, пригадуємо собі очікування старозавітних праведників, які прагнули приходу Спасителя, але також собі пригадуємо і прагнення своє, власне, християнське – прагнення приходу Месії у Славі Отця Його, прагнення нового, досконалого світу, у якому Божий народ перебуватиме у досконалій єдності з Богом і між собою. Пригадуємо собі також і те, що Спаситель світу, Син Божий Цар царів і Пан панів, відклав усю Свою Славу і зійшов в глибини нашої темряви, щоб розсвітлити серце кожної людини, щоб бути Людиною, щоб народитися посеред ночі у печері-стаєнці. Пригадуємо собі також і прагнення поганських народів за Спасителем світу і прихід мудреців, проваджених таємничою звіздою.
Вічнозелена ялинка, яку ставимо у своїх домах, є символом вічного життя, яке стало доступне людям через Христа. На дереві людство було подолане противником, але на дереві Месія переміг противника і дарував нам свободу дітей Божих. Тому ялика також є і символом свободи, яку Месія дарує Своєму народові.
Колись, у старих часах, ялинку прикрашали яблуками, горіхами, цукерками і свічечками. Тепер їх замінили шкляні та пластикові прикраси, електричні гирлянди. Це – символ Божих ласк і милостей. Солодкість цих прикрас – символ небесних радостей і радостей християнського життя. У тому сенсі, прикрашена ялинка є символом дерева життя, до якого людям відкрився доступ через Христа. Світло – символ Христа – Світла, яке просвітило юдеїв і поган.
У Галичині, напередодні Святого Вечора, господар хати приносив зі стодоли сіно, яке розстеляли на долівці світлиці, в якій вечеряли, та солому, яку розстеляли на столі, а зверху накривали білим вишитим обрусом. Саме це і називали наші предки дідухом. Дідух-сніп у Галичині практично був невідомий. І до сьогоднішнього дня він залишається поганським обрядовим предметом, який в середині християнства так і не отримав адекватного переосмислення. Сіно на долівці символізує сіно вертепу, в якому народився Месія, солома на столі – ясла, в які Марія поклала Ісуса, а білий обрус – пелени, в які Христа сповито.
На одному з кутів стола кладуть під обрус або три зубці, або три головки часнику – символ приходу трьох царів.
За старим звичаєм родина (кілька сімей з одного кореня) збирається у батьківському домі та з появою на небі першої зірки сідає до вечері. Ця спільна вечеря, в святковій торжественній, але радісній атмосфері є символом небесної спільності, обіцяної Божим вибранцям у Царстві Небесному.
Як і годиться в християнській родині, Вечерю розпочинають з молитви, а опісля найстарший в домі розділяє всім присутнім за столом просфору, яку попередньо благословив в церкві священик, вмочену в мед з побажанням кожному того, чого він найбільше потребує.
Хліб (просфора) є згадкою про Хліб життя – Євхаристійного Христа, а також і символом нового життя, яке Христос приніс людям. Мед символізує те, що Христос, як новий Мойсей, відкрив новому Божому народові вхід до небесної Обіцяної землі – небесної Батьківщини, куди стремить кожне людське серце – землі, що тече медом і молоком.
Частим був звичай, щоб на святвечірньому столі горіло три свічки – як символ Пресвятої Тройці. Часто ці свічки не ставили на свічник, а в посудину, наповнену збіжжям. Це збіжжя згодом висівали в посудини за кілька днів до Великодня, щоб проросше жито було символом Христового Воскресіння.
Кутя – символ багатства небесного столу, символ духовного багатства християнського життя, є важливим елементом святвечірнього столу. Требник київського митрополита Петра Могили зберіг нам Чин благословення куті. Шкода, що цей Чин мало хто звершує, забуваючи про свою християнську східну традицію, проте ревно пам’ятає поганську традицію поставлення дідуха-снопа, щоб потім його палити.
Пісність страв Святого Вечора є символом того, що навіть найкраще в туземному житті є всього лишень постом і приготуванням до Гостини Вічного Агнця.
Отже, треба знову відкрити для себе багатство символів нашої народної традиції, щоб пригадати собі наші християнські корені, нашу закоріненість в Христовому Євангелії.
Три дни свєт
На саме Різдво та два наступні дні свят маємо вдалий приклад інкультурації народних звичаїв, звершений греко-католикам: обхід з колядою та вертеп.
На відміну від православних, греко-католики звичай обходити на Різдвяні свята з колядою зуміли християнізувати, вклавши в руки народу християнські різдвяні пісні та майже витіснивши старі поганські гімни, що лунали цих днів. На теренах, де греко-католики були витіснені, разом з витісненням, фактично, було витіснено і християнську колядку.
З одного боку, такий процес зберіг багатющий матеріал, який етнологами та фольклористами не є ще належно вивчений і оцінений, особливо в загальнослов’янському контексті. А з іншого, зберіг нам уривки поганських гімнів, якими прославляється старих богів слов’янського поганства.
Апокрифні народні колядки про те, як матір Божа просилася в багатого на ніч, а він не впустив, а бідний пустив до стаєнки, чи про втечу Богородиці перед Іродовими катами є виразом народної побожності: емоційної, глибокої, фантастичо-чарівної, казкової, але все ж таки християнської. Проте їхній ареал обмежений до Галичини, зрештою як і християнської коляди, і суміжних теренів. Щойно у найновіший час християнська коляда торує собі шлях на Схід.
Хоча більшість дохристиянських колядок в Галичині витіснені до щедрівок, усе ж таки часами і серед апокрифних колядок проскакують враз поганські сакральні мотиви. Щоб не перевантажувати текст прикладами, наведу тільки один, на мою думку, найцікавіший.
Ой пішоу Петро по сьите Різдво,
Йиго пирийшло сиве голубйе.
Бо сьитий Петро сьа зосоломив
Бо туму з ирта поломінь пішла,
Ой бо из очий искри скакли.
Ба й сьитий Петро назад си вернуу.
Ой вин приходит межи сьитії.
Ти сьитий Петро, чогос си вернуу?
Мени пирийшло сиве голубйе,
Ой йо того си тай пирипудиу,
Тому з ирта полумінь пашєт,
Тому из очий искри скакали.
Ти сьитий Петро, то сьите Різдво!
(с. Жаб’є, початок ХХ ст.)
Тут Різдво не просто свято. Його утіловлює дивовижна істота: сиве голуб’я, якому з рота йде вогонь, а з очей іскри сипляться.
Голуб від старослов’янського golǫbь (ЕСУМ 555). Етимологія цього слова спірна (ЕСУМ 555 і ЭССЯ 216-217). Вже в старослов’янській назва цього птаха давала похідне означення кольору golǫbъjь – голубий, голубувато-сірий, а окремих випадках навіть жовтий (ЭССЯ 217). Відповідно до сучасних поглядів етнології, якщо назва конкретної живої істоти використовується для означення кольору, то ця істота мала суттєве значення у сакральному світогляді дохристиянських народів. На важливість голуба у дохристиянському релігійному світогляді слов’ян, особливо західних і східних вказує і назва обрядової страви, яка готується з двох рослин, як традиційно символізують плідність – капусти і гречки. Голубці. Голубці, в народних звичаях часто виступають, як страва обрядова. Етимологічно це слово виводиться власне від назви птаха голуба (ЄСУМ, 557). Голубці – обов’язкова страва святвечірнього столу, а також столу весільного.
Голубий колір – колір води, чорний – землі, білий – верхнього світу, сірий – ознака можливості входити в різні світи – Рай, Край Вирій. Сірим тваринам в слов’янському дохристиянському світогляді відводилось велике значення: сірий вовк – звір Ярила, сіра зозуля – Мари, сірий заєць – символ плідності, сірий сокіл/яструб – птах Перуна і так далі.
Голуб, якому з «з ирта поломінь пішла, ой бо из очий искри скакли», поєднує світ вогню і світ води – світ Перуна і світ Велеса. Таким персонажем у координатній площині слов’янського поганства може бути тільки син Перуна, викрадений Велесом – Ярило. А саме його народження – народження малого бога – і святкували слов’яни-погани на Божич.
Отож, перед нами, якщо не частини поганського гімну, легко перефарбовані присутністю св. Петра, то принаймні залишки виразних поганських вірувань, оспівані у синкретичному обрядовому тексті.
Характерно також, що в Галичині, на відміну від більшості українських земель, Різдво набрало чисто західного родинного типу. На сам Святий Вечір, коли родина зібрана довкола столу, непристойним рахується ходити в гості чи йти з колядою. Сам день Різдва також зарезервований за плеканням родинних стосунків. Якщо діти живуть окремо, то відвідують своїх батьків. І лише на Собор Пресвятої Богородиці й св. Йосифа Обручника розпочинається ходіння з колядою та вертепом по хатах.
Іншим доволі вдало інкорпорованим у християнство поганським елементом, який отримав уже виразно християнський зміст, хоча і сповнився деннополітичними натяками, суспільно-соціальними актуальними темами, ба й навіть непристойними жартами – це Вертеп. Але, якщо душпастир на місці доволі второпний , то може порівняно легко очистити Вертеп від негативностей, зокрема від антисемітізму.
Як і більшість індо-європейських народів, слов’янські народи також вважали новорічну ніч ніччю хаосу, активізації злих сил. Тому перевдягання в маски і костюми, що символізують як злі, так і добрі сили сприймалося як таке, що мало свій оборонний ефект перед розгулом сил хаосу. Усе це і у вертепі. В реальності це – унікальний приклад інкультурації серед християнських народів. Адже карнавали з їхніми виразними поганськими елементами так і залишилися у більшості європейських народів. І тільки Київська церква зуміла інкорпорувати в християнство те, що, здавалося, не може бути інкорпорованим – карнавал.
Цей приклад є тільки один з багатьох вдалих, логічних і нормальних прикладів інкультурації початково поганських звичаїв у світло християнства. Це прекрасний приклад того, що наша Церква здатна охрестити і те, що в нашому народі іще є неохрещеним. Що правда, робити це потрібно логічно, не вигадуючи якихось дурниць, вивчивши саме походження звичаїв. Усе це ще чекає свого хрестителя.
Скорочення:
ЕСУМ – Етимологічний словник української мови, Том перший, 1982.
ЭССЯ – Этимологический словарь славянских языков, Выпуск 6, 1979.
«Та й прийдут до тебе три празники в гості»
Наш народний календар, як і годиться, ходить. Свята не рухаються, не стоять на місці, а ходять. І тут можна побачити паралель між біблійною людиною, життя якої – це хід. Здається, що насправді сприйняття життя як ходу – це глибока антропологічна характеристика, яка знаходить своє відображення в найрізноманітніших культурах. Проте, тут є одна відмінність між ходом так би мовити народного календаря і ходом біблійної людини. Індо-європейський хід – це хід по колу, хід міфологічний. А біблійний хід прямолінійний – стремління до Вічної Батьківщини в Небі. Щойно християнство зробило синтез прямолінійного та кругового розуміння часу, створивши спіральне сприйняття одної з основних категорій нашого туземного існування.
Часто в нашому народному житті бракує саме того розуміння устремління часу не у замкнуте коло безперервних повторів, а у поза чи краще понад часову вічність. Кожне наше святкування Різдвяного чи Великоднього циклу мало б бути черговим витком спіралі нашого духовного зростання, нашого наближення до бажаної цілі – Царства Божого.
Частину цієї часової спіралі, яка десь «загубилася», становить і час між Різдвом і Щедрим Вечором. А у міжчасі між Різдвом і Богоявленням маємо ще три народних звичаї, які, без усякого сумніву, заслуговують на увагу. А це: водіння кози, маланкування і сіяння.
Судячи з усього, водіння кози і маланкування хоча й дуже подібні між собою звичаї, проте мають дещо відмінне семантичне навантаження. Донедавна ці два звичаї були і розділені часово. Козу водилося між Різдвом і Богоявленням, а маланкувалося у переддень старого Нового року – свята св. Василія Великого і Обрізання Господнього у день св. Меланії Мучениці. Варто зазначити, що етнографи зазначали повну відсутність цих звичаїв в Галичини, за виключенням вузького району Гуцульщини.
Слід одразу зазначити, що всі три звичаї – водіння кози, маланкування та посівання – мають виразно новорічний характер і, очевидно, мігрували з весняного часу на зимовий.
Етнографи та етнологи в один голос заявляють, що у слов’янському світогляді коза – тварина хаотична, навіть хтонічна і часто протиставляється вівці. У балканських слов’ян-мусульман існує прислів’я: «Аллах створив вівцю, а шайтан, побачивши вівцю, створив козу». Навіть назва цієї тварини, здається, є запозиченням. Найбільш розповсюдженою серед лінгвістів є думка про те, що це запозичення з ілірських мов, скоріше за все з албанської – kozinë – вовна. Саме з вовною, кошлатістю, рогатістю пов’язується Велес.
Коза в слов’янському світі часто виступає як вередлива, брехлива, злодійкувата істота. Наголошення кошлатості кози через обов’язкове вивертання кожухів учасниками дійства водіння кози, наголошення на тому, що кошлатість приносить добробут – це виразне пов’язування цього обряду з Велесом – слов’янським богом домашньої худоби, звірів, магії і достатку. Бешкетування «кози» тільки ще більше наголошує її, як представника хаотичного світу Велеса.
Знову ж таки, перед нами випадок магічного вірування у те, що задобрювання сил хаосу в часі новорічної ночі здатне не тільки охоронити господарство від їхніх бешкетів, але й принести добробут. Тобто, водіння кози – старий магічний обряд. Навіть на сьогоднішній день цей обряд не має свого християнського витлумачення і тому, як символ, залишається виразом магічних вірування наших дохристиянських предків.
Маланкування, ще більше як водіння кози, має наголошення на симпатичній магії – бешкетування Маланки, перевдягання у маски, присутність весняного вісника – журавля, чиї ключі відмикають весну, вказує і на весняний характер цього дійства, і на його магічну спробу завадити силам хаосу нанести шкоду людям.
Є ще один аспект цього звичаю, який не просто є перегинанням палки, але й знаходиться десь на границі богохульства. На свято св. Меланії Мучениці ходить Маланка, яка бешкетує і яку піснями висміюють, як незґрапну і недолугу господиню. Скидається на висміювання Христового свідка – св. Меланії. Задуматися є над чим.
Невідомо, навіщо запроваджувати в Галичині цей звичай, якого тут не зафіксовано. Зрештою так само як змінювати галицький дідух – посипання долівки соломою на дідух-сніп.
І на кінець новорічне посівання. Початок Нового року у поганському світогляді – найсприятливіший час, щоб бажати чи злого, чи лихого, і це має неодмінно здійснитися. Якщо до звичаю посівання підходити саме з цього аспекту – то це магічний намір. Але, якщо сам звичай, збагачений християнізованими текстами сприймати, як просто добрі побажання і вітання з Новим роком, як благословляння, то цей звичай займає гідне місце у народній християнській побожності. У цьому випадку потрібно всього на всього добре душпастирське пояснення цього звичаю.
Стосовно ж водіння кози і маланкування дуже сумнівно, що цей звичай хоч колись зможе дістати свою християнську реінтерпритацію. Адже бешкетування та маскування уже отримали нормальну, адекватну інтерпритацію у християнському народному вертепі.
Доречно тут згадати парадокс церковного життя. В нас доволі часто, як дідько ладану, жахаються «латинізації», дехто настільки сильно, що бачить латинізацію навіть там, де нею і не пахне. І якось цікаво спостерігати, що саме церковні латинофоби з легкістю запроваджують по галицьких церквах і парафіях поганські звичаї, які в Галичині вже давно були покійні або й не існували. Щось не зовсім в порядку в «датському королівстві». Замість повернення до свого коріння – скажімо до Требника Петра Могили і його практик, якось так стається, що частина українських християн східного обряду скочується до відродження виразно поганських або двозначних звичаїв. Напевно, тіні забутих предків тут впхали свого носа.
З Різдвяного. Часть VІІІ – Поганські гімни на Йордан
Щедрий Вечір має символіку, практично ідентичну Святому Вечору, тільки без сіна під обрусом і соломи на долівці. Також заміть просфорою родина ділиться водою, освяченою в церкві напередодні.
Саме Богоявлення в народі носить назву Йордан. У народній традиції ця ріка займає значне місце, витіснивши до певної міри іншу символічну ріку – Дунай. Особлива роль йорданської води в народній традиції в слов’янському світі – доволі ізольована поява. Серед інших слов’янських народів такий пієтет до йорданської (чи в латинській традиції трьохкоролівської води) відсутній. Цілком ймовірно, що саме Велике Водосвяття вдало перекрило якийсь поганський празник, пов’язаний з почитанням води, а цілком можливо і водних джерел.
Це знову ж таки приклад вдалого заміщення християнськими звичаями чогось поганського.
Проте в народній традиції Щедрий Вечір і Йордан найбільше асоціюються з щедрівками – піснями, зміст яких часто є доволі дивний і не зрозумілий сучасному виконавцю.
Коли ж кинемо навіть побіжний погляд на тексти цих пісень, пробуючи вловити їхній зміст, то часто-густо опиняємося перед зачиненими дверима. Більшість текстів щедрівок, у найкращому випадку, можна трактувати хіба що як вираз поетичних фігур, які невідомо який зміст приховують. Ось приклад однієї такої щедрівки:
Котила сі грудка снігу, а в тій грудці панна Марусі,
Панна Марусі тримала ключі в правій руці.
«Ой ви, ключі, не звоніте, мого брачика не будіте,
Бо мій брачик прийшов з войска,
Приніс мені подаруночок,
Подаруночок – злотий перстеник,
Злотий перстеник на праву руку».
Христос ся раждає!
(с. Добровляни)
Що то за дурниці?! І якась дівка в грудці снігу, що кудись котиться, якісь ключі і ще й на додачу перстеник від брата, вибачайте на слові, але ні змісту людського, ні сенсу зрозумілого.
Невже народ віками співав дурниці, а ніхто навіть не задумався навіщо ці дурниці переносити з покоління в покоління? Чи, може, зміст закритий тим самим ключем в руках Марусі, а сам ключ вже давно втрачений?
Те, що ми знаємо на даний момент про календар дохристиянських слов’ян вказує на те, що слов’яни святкували прихід Нового року десь у весняний час, коли природа будилася з зимового сну. Тому-то й наші новорічні віншування та щедрівки так часто звертаються до тематики сіяння злакових і плідності тварин, птиці та людей. І це завершення зими знайшло своє відображення в словах щедрівки, у снігу, що котиться, – сніг котиться, відходить. Але щоби розплутати клубочок змісту нашої щедрівки, на мій скромний погляд, мусимо почати з кінця.
Брат приніс сестрі подаруночок – перстень на праву руку, а сам брат прийшов з війська.
Перш за все, ще не так давно, на початку ХХ століття, наші предки рідко полишали трошки ширшу околицю свого села чи міста. І часто рекрути були чи не єдиними, хто подорожував далі від решти люду. Військова служба тривала не один-два роки, а значно довше. І колишній жовнір, який повертався зі служби, був тим, хто приходив після довгої відсутності з далекого краю. Запам’ятаймо це: брат з пісні прийшов з далекого краю по довгій відсутності.
Не менш цікавим є подарунок, що його брат своїй сестрі приніс, – золотий перстень на праву руку. Дивний подарунок, як на подарунок брата сестрі. Золотий перстеник на праву руку?! Заручини брата зі сестрою?!
А ключі? Завершення зими – ключі?! Та й сестричка з гори на долину переміщається.
Нагадаймо собі слов’янський міф, викладений у ІІ часті. У скороченому переказі це би виглядало приблизно так. Мара/Марена, дочка Перуна, ключниця перунового двору, що стоїть на горі, зустрічає свого рідного брата Ярила, який до того часу був пастирем у підземному Велесовому світі, маючи Велеса за прибраного батька. Ярило приходить здалека після довгої відсутності. А Марена є та, яка ключами своєї матері Мокоші відкриває підземний світ Вирій, випускаючи з нього весну. Марена та Ярило закохуються одне в одного й одружуються. Цей інцест призводить до того, що природа стає знову плідною.
Наша щедрівка має більшість елементів згаданого міфу. Закінчується зима, бо Марена з ключами сходить з гори. Вона зустрічає свого брата, який повернувся після довгої відсутності з далекого краю і бере її собі в дружини, символом цього є подарунок – золотий перстень.
Може, ця щедрівка єдиний релікт?
Виглядає, що ні.
Слов’янська пісенна спадщина говорить про Марену, яка ходить по городі в очікуванні Ярила, яка передає частину батькової зброї, в одній версії яблуко – кулясту блискавку, в іншій сокиру або молот.
Наша щедрівка «В райськім городі росла лілія» цілковито відповідає контексту сакралізованого поганського дійства.
В райськім городі росла лілія,
Хто ж її садив? – панна Марія,
Як садила підливала, лілія си розцвитала
Гей же ж лілія.
В одній з версій город є райський – це, здається, найближча до старого тексту версія. Слов’яни уявляли світ розділеним на три частини: горішній Рай – золоте гілля вершини світового дерева або сухий верх світової гори – місце, що належить громовержцю Перуну, його синам, дружині Мокоші /частково, бо Мокош є й газдиня земного Краю/, земний світ людей, де головною господинею є Мокош, і підземний світ вічної весни, куди ховаються птахи на зиму, куди на далекий захід відходять душі померлих – світ, яким керує Велес.
Тобто город належить до царства Перуна, і Марена, законна його дочка, походжає тим райським городом. Чергою до неї приходить батько, мати, брат, але нікому, аж тільки своєму миленькому вона дає лілію. Марена передає Ярилу свій спадок – частину батьківської зброї.
Лілія є старим символом бойової сокири і як така увійшла до європейської геральдики. На те, що лілія в цьому дійстві представляє сокиру, вказують і пісні з усього слов’янського світу, в яких дівчина, що походжає по городі, відмовляється надати якусь квітку чи плід будь-кому, крім миленького. У всіх цих випадках подарунок дівчини є зброєю.
Тож і ця щедрівка передає зміст поганського міфу, щоправда у трошки прихованій формі.
Якщо ж довіряємо лінгвістиці та народознавству, то мусимо визнати, що на Щедрий вечір наш нарід і далі співає поганські гімни, що оповідають міф про богів поганського слов’янського пантеону.
Часто ми співаємо пісень, не задумуючись над їхнім змістом, виконуємо формально обряди, навіть не намагаючись зрозуміти їхнє значення. Що більше, церковні анекдоти про «Оксану на вишні», чи «Аньола панськєго ктури танцовал з дзєвіцов Марійов» не виникли на пустому ґрунті. Багато є тих, хто молять молитви, співають церковні пісні, гімни, тропарі без розуміння їхнього значення. І то не тільки біда нас, греко-католиків; від тієї хвороби страждають і римо-католики, і православні, і протестанти. Мусимо серйозно змінити свій підхід до реальності, бо інакше шизофренічна каша української псевдопобожності ніколи не буде прочищена.
о. Орест-Дмитро Вільчинський / http://catholicnews.org.ua
П.С. Українське Різдво - різдво Христа чи чорта? Поганська традиційність українського хеловіну кожного 7 січня...
