1) Вшанування різних поганських божків (демонів у суті), духів природи. Принесення в жертву фіктивним богам (теж проявам людської свідомості) людей і тварин.
2) Широке використання магії (окультизму), що стелить дорогу до пекла та є зв’язком не з ким-небудь, а самим дияволом-чортом.
3) Поклоніння стихіям. Приношення жертв озерам, колодязям, називання річок «богинями». Панібратське шанування дідька (сатани), що входив до так званої категорії менших божеств поруч із русалкою, водяним і т.д.
4) У похоронних обрядах спалення разом з небіжчиком тварин як домашніх, так і диких. Давні слов’яни вірили так само в життя після смерті. Покійних погребали або спалювали прилюдно на вогнищах чи клали мертве тіло в позу ембріону для начебто повернення до материнського лона задля реінкарнації духу покійника в іншу людину (істоту). Коли вмирали заможні, вбивали коня, жінку чи невільницю, щоб так разом поховати.
5) В далеку епоху, в якій основним заняттям слов'ян було полювання, а не землеробство, існувало вірування, що дикі тварини є їхніми прабатьками. Предки вважали їх могутніми божествами, яким треба поклонятися. У кожного племені був навіть свій тотем (священна тварина), котрому воно й поклонялось. Загалом існувала своєрідна віра у спорідненість людей з різними тваринами.
6) У дохристиянські часи наші предки не мали виразного уявлення про душу, бо наявне також фантастичне припущення про існування кількох душ в одній людині. Душу могли ототожнювати з долею і щодо неї існували різні погляди: доля – душа предків; доля – душа людини, або її двійник. Зірки − душі людей, скільки на небі зірок, − стільки там і людей…
7) Глибокий вияв повагаи і водночас віра в майже божественну силу… вбивства старшої людини − окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку.
8) Східні слов’яни вірили по-своєму в пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників).
9) Обожнення таких абстрактних поняття як правда, кривда, доля, лихо, смерть тощо.
10) Огидні ритуальні оргії (розпуста) у свята, в ніч напередодні Івана Купала.
11) Антигуманний закон кровної помсти.
12) До прийняття християнства на Русі наші предки не мали окремного закону про моногамну сім’ю: не тільки прості люди, а й, бувало, князі мали декілька жінок і заодно наложниць.
Як довідуємося, язичництво (поганство) є комплексом первісних вірувань і обрядів, що існували до прийняття світових релігій у всіх народів. Воно охоплює широкий спектр вірувань від найдавніших часів: уособлення природи, віра в духів, культ предків, дуалізм, тотемізм, демонізм, магія, чаклунство, знахарство і т.п. Це народна (нецерковна) віра.
Подивімося тепер разом на традиційне язичництво (віру предків) без зайвих масок. Чи все тут виглядає цивілізовано й морально?.. Просто нині на теренах України неабияк активізувалися декотрі погани, називаючи себе «рідновірами» у відродженні та поширенні первісних вірувань. Навіть можна почути заклики, що начебто весь світ невпинно рухається якраз до етнічної віри, а християнство як «штучна» релігія згодом зникне… Чомусь нетолерантним «рідновірам» саме воно стоїть на перешкоді, хоч має всі ознаки універсальності та понадземності, пропонуючи об’єктивну істину, провадить до живого Господа і є найбільш поширеною світовою релігією. А ще за нього багато сміливих віддали в давнину своє життя, бо, для прикладу, не хотіли вклонитися перед язичницькими богами.
Чуємо нині також і про так звану «українську рідну віру» (православне язичництво). Рідна віра, згідно з поясненнями, − це традиційна, автохтонна, політеїстична релігія, офіційно визнана спадкоємицею етнічної віри предків українців. Юридична підстава: «Об’єднання Рідновірів України є традиційною українською релігійною організацією − конфесією, яка буцімто продовжує традиції етнічної релігії Київської Русі, а отже, є її спадкоємцем і правонаступником» (витяг зі Статуту ОРУ, зареєстрований Держкомрелігій України).
Якщо ОРУ не притримується бодай чогось, що заторкнуто вгорі символічно у 12-тьох пунктах включно із жертвоприношенням своїм ідолам-божкам людей, до цього не стримить, то зраджує на очах «премудру» віру предків (слов’ян). Варто тоді сповідувати до кінця прадідівську віру, дивитися точніше в минуле, а не вибирати з нього, що заманеться, фальсифікуючи: сьогоднішні неоязичники творять не раз щось своє, далеке від колишньої реальності – історії, культури, традиції предків.
Відомо, що в наукових колах ще не існує досі єдиного терміну, яким би можна було позначити цілком ту стародавню віру перед утвердженням християнського вчення. Вона така розмита… Важко порахувати і всіх штучних богів, яких вибирали за власним бажанням і взагалі у Київській Русі кожне плем'я шанувало своїх божків, маючи окремі культи…
Господь Ісус прийшов з небес до всіх (не тільки до євреїв, що відкинули Його) у містичний спосіб, принісши спасіння, чого не дадуть повік різні вигадані боги, біси. Не треба думати лишень по-земному (через призму марновір’я, стереотипів, упередження), забувши за духовні очі віри. Заповідь Спасителя до апостолів: «Ідіть і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19) ставить акцент на поширенні Доброї Новини в цілому (!!) Божому світі.
Якось несерйозно людині, творінню Всевишнього, якісь вигадки-міфи брати за основу свого життя, яке має бути підготовкою до вічного. «...Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславлювали свої тіла. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь» (Рим. 1, 20-25).
Ісус Христос твердив раніш авторитетно: «Я збудую Церкву Мою і ворота пекельні, її не здолають» (Мт. 16, 18). Тому не варто «православним рідновірам», волхвам, тратити даремно час на боротьбу очевидним вічними істинами, бо й світло завжди сильніше від темряви, як відомо.
Автентична релігія чи віра є насамперед універсального характеру. Є трансцендентний Бог (Абсолют) і є боги; є Господня Церква і є всякі сурогати-секти.
Язичництво зі своїм магізмом, ворожіннями, ідолопоклонством є важким гріхом проти 1-ої Божої заповіді. Дехто його вважає ще різновидом атеїзму. І це завжди напів-сатанізм, єретичність, примітивізм чи вбогість. Живімо з Богом!
о. Микола Микосовський
mykosovskyy.livejournal.com
