Одні галичани вже відсвяткували Різдво минулого тижня, а інші – щойно збираються його святкувати. А кожне свято має свою естетику. Останніми часами в естетиці галицького Різдва багацько що ся змінило. Так, для приміру, з’явилися «різдвяні» ярмарки, які є ні чим іншим, як тільки передертими з європейських адвентових ярмарків кальками. Але як подивитися на ціни, то нічого спільного з адвентовими ярмарками Заходу вони не мають. Бо на Заході всюди знижують ціни, а наші «адвентові» продавці деруть за свій товар, як за рідну маму. На жаль, естетика наживи давно вже присутня в нашому Різдві.
Але то тільки таке собі дрібне втручання в естетику Різдва. Чи ті адвентові ярмарки є, чи їх нема, як кажуть, то погоди не робит. Значно суттєвіші зміни після падіння комунізму і комсомольського «відродження» народних звичаїв внесено до естетики галицького Різдва.
Останнім часом в Галичині частина клиру доволі гостро почала протиставляти «нашому» дідуху-снопу «чужу» ялинку. Навіть екологічні аргументи долучили до цієї «боротьби». Питання такого ревного поборювання одного і насаджування іншого викликає щонайменше здивування: для чого, з якою метою? Чому скажімо не спрямувати енергію на передріздвяне підвищення цін?
Так, це правда, що ялинка в галицьке Різдво, скоріш за все, перейшла з германського світу. У свою чергу, зоставшись там із поганських часів. Посередниками приходу ялинки в Галичину, ймовірно, були поляки. Судячи з усього, різдвяна ялинка з’явилась в Галичині уже як 100% християнський символ дерева життя, до якого Христос своїм приходом у наш світ знову відкрив людству доступ. Світло на ялинці символізує Христа – Світло світу. А прикраси, якими ще донедавна були переважно яблука, горіхи, цукерки, сушені сливки і т.п., символи солодких і приємних плодів Спасіння, яке Христос приніс людству. З одного боку, чудова символіка, яка дає можливість провести домашню катехизацію для дітей і пригадати старшим смисл різдвяних святкувань, а з іншого – це символи, які нас вводять в різдвяну естетику життя.
Галичани, очевидно, сприйняли ялинку доволі природно, адже легко можемо побачити, що естетика різдвяно-новорічних святкувань традиційної народної культури Галичини просякла символами життя – багатий «плідний» стіл Святих вечорів, новорічні засівання, щедрівки, в яких оспівується плідність і заснування нових сімей. Очевидні також і кулінарні символи життя, плідності й весілля, успадковані з поганських часів, коли новий рік зустрічали в пролітку.
Певним дисонансом у цій естетиці життя виглядає сніп-дідух – необмолочений сніп сухих злаків. Сніп, який робився з останнього або першого снопу на зборі врожаю, який називали Велесовою бородою, відсилає нас до поганського бога підземного світу Вирію і бога мертвих – злодійкуватого Велеса. Необмолочений сніп ні в слов’янському поганстві, ні в християнстві ніколи не символізував життя, його символіка – символіка смерті. А спалювання – отже, знищення дідуха-снопа наприкінці різдвяних святкувань цю символіку смерті тільки поглиблює. Незрозуміло, для чого символ життя – вічнозелену ялинку замінювати на сухий необмолочений сніп, пхаючи в різдвяну естетику життя естетику смерті. Для чого витісняти християнізовану ялинку й християнізований дідух (солому на долівці й сіно під обрусом на різдвяному столі – символи долівки стайні, де Христос родився й ясел, у які Його поклали) символом, який не має жодного зрозумілого і логічного християнського тлумачення.
На сьогоднішній день цей сніп так і не отримав свого християнського тлумачення. Ті спроби, якими «світлі» голови розкидаються в інтернеті, настільки сміховинні, що просто вражають своєю недолугістю. Тлумачення, що сніп начебто символізує св. Йосифа, бо нібито св. Йосиф заткнув дзюрку в стіні стайні, де Христос родився. З одного боку, таке тлумачення снопа-дідуха смішне самим собою, відсилає нас до апокрифічних байок і позбавлене будь-якої логіки. З іншого – відкриває низку запитань: для чого спалювати символ св. Йосифа, для чого дзюрку затикати цілим снопом, для чого впроваджувати у символіку Різдва непотрібний апокриф, де у християнстві св. Йосифа символізує сніп, який катехитичний потенціал такого сміховинного атрибуту? Звісно, таке тлумачення стоїть на рівні дитячого фольклору, але, чи мусить такий казковий «персонаж» витіснити логічний і зрозумілий, багатий катехитичним потенціалом символ, яким є ялинка?
Інше тлумачення, що мовляв сніп-дідух символізує євхаристійного Христа, викликає також здивування. Якщо це символ Христа, навіщо його палити? Де в християнській традиції чи символіці необмолочений сніп символізує Христа? І як сухий, необмолочений сніп взагалі може символізувати щось живе? Хтось може заперечити, мовляв, галичани перед Святою Вечерею діляться просфорою, вмоченою у мед. Так, це натяк, з одного боку, усім зрозумілий – просфору беруть у церкві, після того, як її благословив священик. Просфору використовують для Євхаристійного Таїнства. Але щоб приплести до цього всього сніп-дідух, потрібна уже неабияка фантазія. Якщо прийняти такий символізм, то дідух-сніп перестає бути символом, а стає чимось на зразок гностичної абркадабри чи абраксасу. Символ має бути у своїй суті настільки зрозумілим, що не мусить потребувати ускладнених тлумачень, це вже більше нагадує практику гностицизму та інших окультних угруповань, аніж практики відкритих релігій.
Ще одна доволі цікава спроба – тлумачити дідух-сніп, як символ дерева життя. Тут взагалі цілком не зрозуміло, як сухе може символізувати життя? Логіки жодної в такому тлумаченні не можна простежити. Це подібно до того, як одному з слов’янських народів спробувати витлумачити чорний колір, як символ життя. Таке тлумачення настільки противиться слов’янському світогляду та слов’янській естетиці, що його запровадження створило би повну шизофренію в символізмах різдвяних святкувань.
Висновок один: запровадження дідуха-снопа в рівнинній Галичині, це бездумне пхання чогось, що противиться естетиці життя, символізму Різдва й світогляду нашого народу, більше того, це заміна християнізованої символіки на поганську. Це нагадує піонерський запал певного кола «делатинізаторів», які настільки далеко зайшли у своєму запалі, що взяли за взірець чистоти обряду не літургійні книги Петра Могили, а московитські взірці. Здається, що в одного і другого явища корінь один – комплекс галицької неповноцінності.
Якось так склалося, що галичани постійно хотіли бути більшими українцями від всіх решта, більшими східними від православних, більшими поляками від самих поляків, більшими католиками від римо-католиків. І все це закінчувалось, як не бездумним латинофільством, то москвофільством, як не безмозгим полонофільством, то германофільством чи тим самим москвофільством.
Галичани вже майже повністю зреклися своєї власної говріки, однієї з найстарших у слов’янському світі, на користь штучної літературної мови, якою східніше від Збруча мало хто говорить. Галичани зреклися і власної ідентичності на користь, ними ж таки вигаданої, української ідентичності, яка немає нічого спільного з реальною українською ідентичністю. Галичани зреклися самі себе і тим самим підірвали основи майбутнього розвитку української культури, мови, ідентичності, які саме з вини галичан втратили свій живий зв’язок з народними джерелами свого існування та розвитку на заході України.
Але це вже національне, а не релігійне питання. Питання наших релігійних святкувань залишається відкритим: доки ми будемо кривати на обидві ноги – пробуючи бути і Богові свічкою, і чортові кочергою. Чи може нам потрібна чергова навала зі Сходу, щоб виректися усякого поганства і прийняти чистий християнський монотеїзм та повністю християнізувати власну культуру? Вибір, звісно, за нами. Бог ще народові Ізраїлю під горою Синай поставив вибір – життя або смерті. Я обираю естетику життя, а кожен інший най вибирає те, що йому подобається. Тільки одне потрібно пам’ятати – в кінці туземного життя, а часто вже в часі його туземного тривання, мусимо відповідати за свій вибір. Безвідповідальність ж від відповідальності не звільняє.
о.Орест-Дмитро Вільчинський / http://catholicnews.org.ua
