Більшість жителів України, які все ще тримаючись народних традицій
святкують Різдвяний цикл свят, часто не задумуються над текстами пісень,
які в нас прийнято називати щедрівкам. Частина навчилася цього від
дідів-бабців, а частина вже після падіння комунізму взялась до освоєння
багатої скарбниці народної творчості.
Коли ж кинемо навіть побіжний погляд на тексти цих пісень, пробуючи
вловити їхній зміст, то часто-густо опиняємося перед зачиненими дверима.
Більшість текстів щедрівок у найкращому випадку можна трактувати хіба
що як вираз поетичних фігур, які невідомо який зміст приховують. Ось
приклад однієї такої щедрівки:
Котила сі грудка снігу, а в тій грудці панна Марусі,
Панна Марусі тримала ключі в правій руці.
«Ой ви, ключі, не звонте, мого брачика не будіте,
Бо мій брачик прийшов з войска,
Приніс мені подаруночок,
Подаруночок – злотий перстеник,
Злотий перстеник на праву руку».
Христос ся раждає!
(с. Добровляни, Заліщицький р-н, Тернопільска обл., В.Б.)
Що то за дурниці?! І якась дівка в грудці снігу, що кудись котиться,
якісь ключі і ще й на додачу перстеник від брата, вибачайте на слові,
але ні змісту по-людського, ні сенсу зрозумілого.
Невже народ віками співав дурниці, а ніхто навіть не задумався навіщо
ці дурниці переносити з покоління на покоління? Чи може зміст закритий
тим самим ключем в руках Марусі, а сам ключ вже давно втрачений?
Можливо, саме такі питання й мучили відомого європейського славіста,
академіка Радослава Катічіча, коли він 50 років тому взявся досліджувати
чудернацькі пісні слов’янського світу. Бо не лише наші щедрівки чи
гаївки мають, здавалося б, відсутність будь-якого розумного змісту, в
усіх слов’ян знайдеться багато подібного добра. При чому ті пісні
практично завжди прив’язані до якихось календарних свят і що
найцікавішого зміст, поетичні фігури, вирази практично є ідентичними для
всіх слов’ян.
Так виникла трилогія наукових робіт під сіпальною назвою «Tragovima
savetih pjesam naše predkršćanske starine»(Слідами священних пісень
нашої перед християнської давнини) – «Božanski boj» (Божеська битва)
2008 р., «Zeleni lug» (Зелений луг)2010 р., «Gazdarica na
vratima»(Газдиня в дверях) 2011р. Цікава вона тим, що дає саме той ключ,
який, здається, чи не найкраще підходить до дверей, за якими захований
зміст наших щедрівок, і не тільки щедрівок, і не тільки пісень.
Використовуючи цей ключ, наприклад, можемо зрозуміти не зовсім
зрозумілий народний обряд на Великодний Понеділок, коли так завзято хлопці поливають всіх кого тільки зможуть.
З свого боку хорватський етнолог д-р Вітомір Белай, опираючись на
дослідження академіка Катічіча та деякі дані, почерпнуті з археології,
надзвичайно близько наблизився до наукової реконструкції дохристиянських
вірувань слов’янських народів. Принагідно лише зазначу, що ця
реконструкція стала фатальним ударом по вигадках рідновірів, оскільки
цілком заперечила більшість їхніх начебто стародревніх позицій. Це з
одного боку, а з іншого – словенські та хорватські рідновіри, опираючись
саме на ці наукові реконструкції, вибудовують свої вірування і обряди.
Але про це колись наступним разом.
Вернімося до наших щедрівок. Спробуймо за допомогою Катічіч-Белеєвого ключа відкрити зміст принаймні цієї одної щедрівки.
Судячи з усього слов’яни святкували новий рік десь на весну, коли
природа оживала з зимового сну (див. Vitomir Belaj, 2007: 164-180).
Тому-то й наші новорічні віншування та щедрівки так часто звертаються до
тематики сіяння злакових і плідності тварин, птиці та людей.
І це завершення зими знайшло своє відображення в словах щедрівки, у снігу, що котиться, – сніг котиться, відходить.
Але щоби розплутати клубочок змісту нашої щедрівки, на мій скромний погляд, мусимо почати з кінця.
Брат приніс сестрі подаруночок – перстень на праву руку, а сам брат прийшов з війська.
Перш за все ще не так давно, початок ХХ століття, наші предки рідко
полишали трошки ширшу околицю свого села чи міста. І часто рекрути були
чи не єдиними, хто подорожував далі від решти люду. Військова служба
тривала не один-два роки, а значно довше. І бувший жовнір, який
повертався зі служби, був тим, хто приходив після довгої відсутності з
далекого краю. Запам’ятаймо це: брат з пісні прийшов з далекого краю по
довгій відсутності.
Не менш цікавим є подарунок, що його брат своїй сестрі приніс, –
золотий перстень на праву руку. Дивний подарунок, як на подарунок брата
сестрі. Золотий перстеник на праву руку?! Заручини брата зі сестрою?!
А ключі? Завершення зими – ключі?! Та й сестричка з гори на долину переміщається.
Здається, що єдиним реально можливим тлумаченням цієї історії є історія
реконструйована на основі пісень слов’янського світу академіком
Катічічем.
У скороченому переказі це би виглядало приблизно так. Мара/Марена,
дочка Мокоші (Radoslav Katičić, 2010:217-220) та Перуна(Radoslav
Katičić, 2010:341), ключниця перунового двору, що стоїть на горі
(Radoslav Katičić, 2010:285) зустрічає свого рідного брата Ярила, який
до того часу був пастирем у підземному Велесовому світі (Radoslav
Katičić, 2010: 340), маючи Велеса за прибраного батька (Radoslav
Katičić, 2010: 340). Ярило приходить здалека (Radoslav Katičić, 2010:
105-122) після довгої відсутності (Radoslav Katičić, 2010: 105-112). А
Марена є та, яка ключами своєї матері Мокоші відкриває підземний світ
Вирій (Radoslav Katičić, 2011: 127-129), випускаючи з нього весну
(Radoslav Katičić, 2011: 129). Марена та Ярило закохуються одне в одного
й одружуються(Radoslav Katičić, 2010: 146-148). Цей інцест призводить
до того, що природа стає знову плідною (див. Radoslav Katičić,
2010:309).
Наша щедрівка має більшість елементів загаданого міфу. Закінчується
зима, бо Марена з ключами сходить з гори. Вона зустрічає свого брата,
який повернувся після довгої відсутності з далекого краю і бере її собі в
дружини, символом цього є подарунок – золотий перстень.
Може, ця щедрівка єдиний релікт?
Виглядає, що ні.
Слов’янська пісенна спадщина говорить про Марену, яка ходить по городі в
очікувані Ярила (Radoslav Katičić, 2010: 133), яка передає частину
батькової зброї (Radoslav Katičić, 2010: 213), в одній версії яблуко –
кулясту блискавку (Radoslav Katičić, 2010: 135), в іншій сокиру або
молот (Radoslav Katičić, 2008:248).
Наша щедрівка «В райськім городі росла лілія» цілковито відповідає контексту сакралізованого поганського дійства.
В райськім городі росла лілія,
Хто ж її садив панна Марія,
Як садила підливала лілія си розцвитала
Гей же ж лілія.
В одній з версій город є райський – це, здається, найближча до старого
тексту версія. Слов’яни уявляли світ розділеним на три частини: горішній
Рай – золоте гілля вершини світового дерева ()або сухий верх світової
гори – місце, що належить громовержцю Перуну (Radoslav Katičić, 2008:
114), його синам, дружині Мокоші (Radoslav Katičić, 2011: 164)
/частково, бо Мокош є й газдиня земного Краю (Radoslav Katičić, 2011:
164)/, земний світ людей, де головною господинею є Мокош (Radoslav
Katičić, 2011:164), і підземний світ вічної весни (Radoslav Katičić,
2011: 165), куди ховаються птахи на зиму (Radoslav Katičić, 2011: 165),
куди на далекий захід відходять душі померлих (Radoslav Katičić, 2011:
252) – світ, яким керує Велес (Radoslav Katičić, 2008: 252).
Тобто город належить до царства Перуна і Марена, законна його дочка,
походжає тим райським городом. Чергою до неї приходить батько, мати,
брат, але нікому, аж тільки своєму миленькому вона дає лілію. Марена
передає Ярилу свій спадок – частину батьківської зброї (Radoslav
Katičić, 2010: 213).
Лілія є старим символом бойової сокири і як така увійшла до
європейської геральдики. На те, що лілія в цьому дійстві представляє
сокиру, вказують і пісні з усього слов’янського світу, в яких дівчина,
що походжає по городі, відмовляється надати якусь квітку чи плід
будь-кому крім миленького. У всіх цих випадках подарунок дівчини є
зброєю.
Тож і ця щедрівка передає зміст поганського міфу, щоправда у трошки прихованій формі.
І на кінець одна популярна зозуленька, яка всі сади пооблітала. Ця
щедрівка часто звучить на наших просторах. «Ой сивая зозуленька» –
Академік Катічіч вважає власне цю щедрівку одною з направду архаїчних,
що дійшла до нас у практично незміненому вигляді (див.Radoslav Katičić,
2008: 101) Ці три тереми – тереми Перунового палацового комплексу
(Radoslav Katičić, 2008: 114). Зозуля вісник Велесового світу не має
можливості їх обійти, облетіти. Занадто велика сварка між Перуном і
Велесом, занадто возвишений Перунів світ, щоб туди потрапила Велесова
вісниця.
Сонце, ототожнене з Мокошю, місяць з Перуном, а зірки – молодші сварожичі – дев’ять синів і дочка Марена.
Щиро кажучи, дуже б хотілося, щоб хтось аргументовано заперечив
можливість примінення Катичічевого ключа на наші щедрівки і ще багато
чого, або принаймні аргументовано заперечив релевантність його
використання щодо нашого народного спадку. Бо при подальшому його
застосуванні відкриваються цілі куски відвертого поганства без будь-чого
«про хрещення» чи воцерковлення, вліплені в народний щоденний та
святковий побут.
Якщо ж довіряємо лінгвістиці та народознавству, то мусимо визнати, що
на Щедрий вечір наш нарід і далі співає поганські гімни, що оповідають
міф про богів поганського слов’янського пантеону.
Ці три щедрівки не є виключенням, вони є радше правилом. Величезна
більшість наших щедрівок, рівно як і гаївок та навіть деяких весільних
пісень, відкривається Катічічевим ключем. Але це би вимагало далеко
більшого і ширшого тексту. Я ж просто хочу звернути увагу на те, що
варто би було переосмислювати не лише обряди і пісні, а сам підхід
нашого душпастирювання стосовно народних звичаїв. І то не тільки чисто
народні, фольклорні, але й те що відбувається у християнських храмах.
Часто ми співаємо пісень не задумуючись над їхнім змістом, виконуємо
формально обряди, навіть не намагаючись зрозуміти їхнє значення. Що
більше, церковні анекдоти про Оксану на вишні, чи Аньола панськего ктури
танцовал з дзєвіцон Марійон не виникли на пустому ґрунті. Багато є тих,
що молять молитви, співають церковні пісні, гімни, тропарі без
розуміння їхнього значення. І то не тільки біда нас, греко-католиків,
від тієї хвороби страждають і римо-католики, і православні, і
протестанти. Мусимо серйозно змінити свій підхід до реальності, бо
інакше шизофренічна каша української псевдопобожності ніколи не буде
прочищена.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ
ЛІТЕРАТУРА:
BELAJ Vitomir, „Hod kroz godinu. Pokušaj rekonstrukcije pravhrvatskog mitskog svjetonazora", Gloden marketing, Zagreb, 2007.
KATIČIĆ Radoslav, „Božanski boj. Tragovima savetih pjesam naše predkršćanske starine", Ibis grafika, Zagreb, 2008.
KATIČIĆ Radoslav, „Gazdarica na vratima. Tragovima savetih pjesam naše predkršćanske starine", Ibis grafika, Zagreb, 2011.
KATIČIĆ Radoslav, „Zeleni lug. Tragovima savetih pjesam naše predkršćanske starine", Ibis grafika, Zagreb, 2010.
«Колядки і щедрівки», Музична Україна, Київ, 1991.
Харчишин Ольга, «Народна пісенність підльвівської Звенигородщини», Інститут народознавства НАНУ, Львів, 2005.
