В заметке «Православие и кривая судьба» я писал о роковом, на мой взгляд, влиянии православия на русскую судьбу.
Но вот еще тема: православие чуть не погубило европейскую цивилизацию.
Я о падении Константинополя в 1453 году.
Константинополь пал из-за православия. Православие было камнем преткновения в его отношениях с католическим Западом. А без поддержки Запада Византийская империя, к тому времени сжавшаяся чуть ли не до размеров своей столицы, не могла противостоять натиску турок*.
Это понимали и в самой Византии: еще в XIV веке Варлаам Калабрийский – мыслитель, православный монах, а позже католический епископ, друг и учитель Петрарки – по поручению императора нащупывал на Западе почву для объединения церквей. Как известно, инициаторами известной Флорентийской унии, наряду с Римом, выступили император Иоанн VIII Палеолог и константинопольский патриарх Иосиф II. Активное участие со стороны православных принимал и митрополит Киевский и всея Руси Исидор, похоже, симпатизировавший европейскому гуманизму. Именно Исидор, говорят, склонил императора и патриарха к заключению унии. Позднее он подвергся суровым гонениям со стороны московских властей, уже тогда желавших иметь свою карманную церковь – придаток государства. Исидор однако отказался отречься от унии и смог бежать в Рим, где стал кардиналом. Незадолго до начала осады Константинополя он был назначен в столицу Византии папским легатом. В декабре 1452 г. Исидор служил в Святой Софии униатскую литургию.
С католической стороны в подготовке Флорентийской унии принимал активное участие выдающийся мыслитель Николай Кузанский. В 1437 году он работал в Константинополе в составе соответствующей папской делегации.
В 1438 году в Ферраре открылся вселенский церковный собор, продолживший работу во Флоренции – культурном центре итальянского Возрождения: за два года до этого Брунеллески закончил возведение своего колоссального купола над храмом Санта Мария дель Фьоре, где и состоялось вожделенное, но столь хрупкое воссоединение восточной и западной церквей (1439). Православные признавали католические догматы, католики соглашались на сохранение православными своей обрядности, особенностей богослужения на греческом, церковнославянском и др. языках, причащения под обоими видами, женатого духовенства, церковной эстетики и проч.
Увы, уния, которая могла бы стать основой для военно-политического союза, способного повлиять на судьбу всей Европы, просуществовала недолго. Простонародье в основной массе унию не приняло. Страсти активно подогревал фанатик Марк Эфесский, рассылавший по стране свои антиуниатские послания (по сути, это он торпедировал унию, отказавшись ее подписать во Флоренции). На настроениях сказались и поражения под Варной и на Косовом поле крестоносцев, выступивших против турок по благословению Рима (1444 и 1448 гг.). В 1450 году униатский Константинопольский патриарх Григорий был низложен. Это стало очередным самоубийственным шагом Византии, поскольку произвел неблагоприятное впечатление на Европу, у которой хватало и собственных проблем.
Уже давно в Византии были сторонники диалога с исламом и даже союза с турками. Православно-патриотические настроения, близкие к нашему евразийству с его антизападничеством и татарофилией, емко выразил последний первый министр Византии Лука Нотарас: «Лучше тюрбан султана, чем шапка кардинала». Прелести султанской власти Нотарас вкусил сразу же после падения Константинополя: султан Мехмед II пожелал забрать в свой гарем его 14-летнего сына. Нотарас, разумеется, решительно воспротивился и был немедленно обезглавлен вместе с сыном и своим зятем.
Последний император Византии, доблестный Константин ХI Палеолог (Драгаш), брат Иоанна VIII, являлся сторонником унии, однако сильное сопротивление церковников-мракобесов, сеявших смуту в народе, не позволило ему переломить ситуацию. Греческий историк Дука, современник тех событий, так описывает поборников православного «благочестия»: «И вот беспорядочная и праздношатающаяся толпа, выйдя из ограды монастыря в харчевни, с бокалами, полными несмешанного вина в руках, стала анафемствовать там униатов и пить в честь иконы богоматери, призывая ее быть заступницей и защитницей города, — как некогда против Хозроя и Хагана, и арабов, так и теперь против Магомета: “Ибо,— говорили они,— ни помощи латинян, ни унии мы не желаем; пусть удалится от нас богослужение азимитов! (т.е. католиков - А.Ш.)"».
И хотя в декабре 1452 года в Святой Софии, несмотря на давление «черной сотни», как уже сказано, состоялась униатская литургия, западный мир видел реальное положение дел. Тем не менее, Запад не остался безучастным к судьбе великого города: по призыву Рима Венеция направила к осажденному Константинополю флот, однако он вышел слишком поздно. В обороне города активно участвовал ударный генуэзский отряд численностью 700 бойцов, которых возглавлял кондотьер Джустиниани Лонго – как пишет о нем Дука, «муж искусный, а в схватках и в военных сражениях сомкнутым строем весьма опытный» – а также отряды венецианцев, каталонцы и опять же генуэзцы. Это не так уж мало, учитывая, что число защитников города составляло примерно семь тысяч. Кроме того, за год до начала осады папа Николай V нанял для Константинополя на свои деньги 200 лучников – они прибыли в город осенью 1452 г. в качестве эскорта кардинала Исидора.
Западные христиане дрались отважно, а вклад Д. Лонго в оборону города огромен – по сути он являлся правой рукой императора, ключевой фигурой всей обороны (неслучайно, что именно роковое ранение Лонго, оказавшееся для него смертельным, стало одной из причин успеха турок 29 мая 1453 г.). Неоспорим факт, что если кто-то и оказал хоть какую-то помощь Константинополю, так это Запад – в отличие от православных, которые даже участвовали в осаде, будучи – пусть и не по своей воле – в составе турецкой армии (сербы).
Добавлю, что из 26 кораблей константинопольского флота лишь 10 являлись собственно греческими. 13 кораблей были генуэзскими и венецианскими (включая три корабля с Крита, принадлежавшего Венеции). Их моряки проявили высокие боевые качества. Кроме того, по одному кораблю дали итальянская Анконская республика, Каталония и Прованс. Несмотря на нейтралитет, заявленный официальной Генуей, в осажденный Константинополь пришли три генуэзские галеры с продовольствием и оружием, нанятые папой. Соединившись с византийским кораблем, они с боем разметали турецкие суда и прорвались в город, после чего султан в приступе бешенства приказал бить своего адмирала палками.
Константинополь, почти не имея пушек, испытывая острую нехватку огнестрельного оружия, героически оборонялся семь недель – странно, что на Западе до сих пор об этом не создана масштабная киноэпопея в стиле Ридли Скотта или Питера Джексона (в отличие от турок, уже воспевших свои деяния в фильме «Завоевание 1453»). Вечером 28 мая жители Константинополя пребывали в одной реальности, а утром, 29-го, оказались в иной. Это был локальный конец света. Накануне, 28 мая в Святой Софии состоялось последнее христианское богослужение, собравшее и православных, и католиков: греков, генуэзцев, венецианцев, каталонцев… На следующий день христианская история этого храма закончилась.
В январе 1454 года новый константинопольский патриарх Геннадий Схоларий (разумеется, убежденный противник унии и вообще Рима, выступавший против миссии кардинала Исидора и не прекративший агитации даже во время осады) получил свои регалии – облачение, посох и наперсный крест – из рук султана. Вряд ли Схоларий был шокирован этой церемонией: все патриархи проходили через нее, только раньше на месте султана восседал император. Известны слова Схолария: «Я не называю себя эллином, потому что я не верую в то, во что веровали эллины. Я мог бы назвать себя византийцем, потому что я был рожден в Византии. Но я предпочитаю просто называть себя христианином». Короче, какая разница, кто хозяин – император, султан, было бы кому задницу лобызать…
Вообще позиция греческой церкви по отношению к туркам во многом повторяет позицию русской церкви по отношению к татарам. Многие тогда считали, что турецкий «железный занавес» спасает греков от западного «нечестия» – подобно тому, как татары изолировали Русь от влияний «латинства». «Лучше турки, чем католики», – говаривал тот же Схоларий. Таких как он не смущало, что греческая церковь молится за султана-мусульманина, проливающего потоками христианскую кровь, а в самой церкви царит поощряемое турками моральное разложение в виде симонии – возведения в сан за деньги. Такое вот «просто христианство», говоря словами Схолария. Зато «чистоту веры» сохранили…
Кстати, назначение патриархом противника объединения церквей красноречиво говорит о том, что турки опасались союза Византии с Западом. Получается, многочисленные противники Флорентийской унии накануне неизбежной войны с османами выступали в качестве их пятой колонны. Интересен вопрос: насколько турки способствовали росту антизападных и ортодоксальных настроений в Византии? Ведь они были в них явно заинтересованы. Несомненно, что и в период осады Константинополя антиуниатские настроения, подогреваемые фанатиками, оказывали деморализующее воздействие на население, которое усматривало в нашествии турок «божью кару» за объединение с католиками.
После захвата Константинополя турки окончательно утвердились на Балканах, используя их в качестве плацдарма своего наступления на Европу. Последующие двести с лишним лет европейской истории – это история борьбы с турецким натиском, грозившим поглотить континент. Уже в 1529 году турки впервые оказались у стен Вены. Впереди была оборона Мальты (1565), битва при Лепанто (1571), наконец, Венская битва (1683), в которой объединенные войска христиан под командованием польского короля Яна Собеского положили конец турецкой экспансии. В этой битве, кстати, плечом к плечу с западными христианами сражались и православные запорожские казаки. Падение Константинополя, несомненно, сказалось на том, что турки были остановлены лишь в самом центре Европы. По существу, их привело туда православие. Оно открыло туркам ворота в Европу.
По существу, благодаря православию турки, обладающие захваченным когда-то ими клочком европейской земли, претендуют сегодня на членство в Евросоюзе, создавая массу проблем.
По существу, благодаря православию исчез Константинополь и возник Стамбул.
Стремление сохранить «особый путь» – ни Запад, ни Восток – привело Византию к тому, что она оказалась поглощенной Востоком, Азией.
Не ждет ли подобная участь и Россию, которая так любит сверять себя с византийскими лекалами?
*Отношения между Византией и Западом были, разумеется, непростыми. Православные по сей день любят, например, напоминать о взятии и разграблении Константинополя крестоносцами в 1204 году (4-й крестовый поход). Но не стоит забывать о массовом и зверском истреблении (по сути, геноциде) католиков в Константинополе в 1182 г. В 1204-ом память об этом была довольно свежа, прошло всего 22 года. Кроме того, крестоносцев раздражала весьма, мягко говоря, двусмысленная политика Византии (скажем, ее тайные соглашения с султаном Саладином против 3-го крестового похода). Наконец, они двинулись на Константинополь (против воли папы, подчеркнем) не просто так, а по призыву царевича Алексея, сына свергнутого императора Исаака. Алексей же потом не захотел полностью рассчитаться с крестоносцами за оказанную ему помощь, и те в конце концов в духе средневековья решили «взять свое» сами. Захват Константинополя был однозначно осужден папой Иннокентием III.
http://rufabula.com
У замітці «Православ'я і крива доля» я писав про фатальний, на мій погляд, вплив православ'я на російську долю.
Але ось ще тема: православ'я мало не погубило європейську цивілізацію.
Я про падіння Константинополя в 1453 році.
Константинополь упав через православ'я. Православ'я було каменем спотикання в його відносинах з католицьким Заходом. А без підтримки Заходу Візантійська імперія, до того часу зіщулившись мало не до розмірів своєї столиці, не могла протистояти натиску турків *.
Це розуміли і в самій Візантії: ще в XIV столітті Варлаам Калабрійський - мислитель, православний монах, а пізніше католицький єпископ, друг і вчитель Петрарки - за дорученням імператора намацував на Заході ґрунт для об'єднання церков. Як всі знають, ініціаторами відомої Флорентійської унії, поряд з Римом, виступили імператор Іоанн VIII Палеолог і константинопольський патріарх Йосиф II. Активну участь з боку православних приймав і митрополит Київський і всієї Русі Ісидор, який схоже, симпатизував європейському гуманізму. Саме Ісидор, кажуть, схилив імператора і патріарха до укладення унії. Пізніше він піддався суворим гонінням з боку московської влади, яка вже тоді бажала мати свою кишенькову церкву - придаток держави. Ісидор проте відмовився відректися від унії і зміг втекти в Рим, де став кардиналом. Незадовго до початку облоги Константинополя він був призначений в столицю Візантії папським легатом. У грудні 1452 Ісидор служив у Святій Софії уніатську літургію.
З католицької сторони в підготовці Флорентійської унії брав активну участь видатний мислитель Микола Кузанський. У 1437 році він працював у Константинополі у складі відповідної папської делегації.
У 1438 у Феррарі відкрився вселенський церковний собор, що продовжив роботу у Флоренції - культурному центрі італійського Відродження: за два роки до цього Брунеллески закінчив зведення свого колосального купола над храмом Санта Марія дель Фьоре, де і відбулося жадане, але настільки крихке возз'єднання східної і західної церков (1439). Православні визнавали католицькі догмати, католики погоджувалися на збереження православними своєї обрядовості, особливостей богослужіння грецькою, церковнослов'янською та ін. мовами, причастя під обома видами, одруженого духовенства, церковної естетики та ін.
На жаль, унія, яка могла б стати основою для військово-політичного союзу, здатного вплинути на долю всієї Європи, проіснувала недовго. Простолюддя в основній масі унію не прийняло. Пристрасті активно підігрівав фанатик Марк Ефеський, який розсилав по країні свої антиуніатські послання (по суті, це він торпедував унію, відмовившись її підписати у Флоренції). На настроях позначилися і поразки під Варною і на Косовому полі хрестоносців, які виступили проти турків з благословення Риму (1444 і 1448 рр.). У 1450 року уніатський Константинопольський патріарх Григорій був позбавлений влади. Це стало черговим самогубним кроком Візантії, оскільки це справило несприятливе враження на Європу, в якої вистачало і власних проблем.
Вже давно у Візантії були прихильники діалогу з ісламом і навіть союзу з турками. Православно-патріотичні настрої, близькі до нашого євразійства з його антизахідництвом і татарофілією, ємко висловив останній перший міністр Візантії Лука Нотарас: «Краще тюрбан султана, ніж шапка кардинала». Принади султанської влади Нотарас скуштував відразу ж після падіння Константинополя: султан Мехмед II побажав забрати в свій гарем його 14-річного сина. Нотарас, зрозуміло, рішуче чинив опір і був негайно обезголовлений разом з сином і своїм зятем.
Останній імператор Візантії, доблесний Костянтин ХI Палеолог (Драгаш), брат Іоана VIII, був прихильником унії, проте сильний опір церковників-мракобісів, що сіяли смуту в народі, не дозволив йому переламати ситуацію. Грецький історик Дука, сучасник тих подій, так описує поборників православного «благочестя»: «І ось безладний і п'яний натовп, вийшовши з огорожі монастиря в харчевні, з келихами, повними незмішаного вина в руках, став анафемствувати там уніатів і пити на честь ікони Богоматері, закликаючи її бути заступницею і захисницею міста, - як колись проти Хозроя і Хагана, і арабів, так і тепер проти Магомета: "Бо, - говорили вони, - ні допомоги латинян, ні унії ми не бажаємо; нехай віддалиться від нас богослужіння азімітів! (Тобто католиків - О.Ш.)"».
І хоча в грудні 1452 у Святій Софії, незважаючи на тиск «чорної сотні», як уже сказано, відбулася уніатська літургія, західний світ бачив реальний стан справ. Тим не менш, Захід не залишився байдужим до долі великого міста: на заклик Риму Венеція направила до обложеного Константинополя флот, однак він вийшов занадто пізно. В обороні міста активно брав участь ударний генуезький загін чисельністю 700 бійців, яких очолював кондотьер Джустініані Лонго - як пише про нього Дука, «чоловік майстерний, а в сутичках і в військових боях зімкнутим строєм вельми досвідчений» - а також загони венеціанців, каталонці і знову ж генуезці. Це не так уже й мало, враховуючи, що число захисників міста становило приблизно сім тисяч. Крім того, за рік до початку облоги папа Микола V найняв для Константинополя на свої гроші 200 лучників - вони прибули в місто восени 1452 в якості ескорту кардинала Ісидора.
Західні християни билися відважно, а внесок Д. Лонго в оборону міста величезний - по суті він був правою рукою імператора, ключовою фігурою всієї оборони (невипадково, що саме фатальне поранення Лонго, що виявилося для нього смертельним, стало однією з причин успіху турків 29 травня 1453). Незаперечний факт, що якщо хтось і надав хоч якусь допомогу Константинополю, так це Захід - на відміну від православних, які навіть брали участь в облозі, будучи - хай і не по своїй волі - у складі турецької армії (серби).
Додам, що з 26 кораблів константинопольського флоту лише 10 були власне грецькими. 13 кораблів були генуезькими і венеціанськими (включаючи три кораблі з Криту, що належав Венеції). Їх моряки проявили високі бойові якості. Крім того, по одному кораблю дали італійська Анконська республіка, Каталонія і Прованс. Незважаючи на нейтралітет, заявлений офіційною Генуєю, до обложеного Константинополя прийшли три генуезькі галери з продовольством і зброєю, найняті папою. З'єднавшись з візантійським кораблем, вони з боєм розмели турецькі судна і прорвалися в місто, після чого султан в нападі сказу наказав бити свого адмірала палицями.
Константинополь, майже не маючи гармат, відчуваючи гострий брак вогнепальної зброї, героїчно оборонявся сім тижнів - дивно, що на Заході досі про це не створена масштабна кіноепопея в стилі Рідлі Скотта або Пітера Джексона (на відміну від турків, які вже оспівали свої діяння в фільмі «Завоювання 1453»). Увечері 28 травня жителі Константинополя перебували в одній реальності, а вранці, 29-го, опинилися в іншій. Це був локальний кінець світу. Напередодні, 28 травня, у Святій Софії відбулося останнє християнське богослужіння, що зібрало і православних, і католиків: греків, генуезців, венеціанців, каталонців ... Наступного дня християнська історія цього храму закінчилася.
У січні 1454 новий константинопольський патріарх Геннадій Схоларій (зрозуміло, переконаний противник унії і взагалі Риму, який виступав проти місії кардинала Ісидора і не припинив агітації навіть під час облоги) отримав свої регалії - облачення, посох і наперсний хрест - з рук султана. Навряд чи Схоларій був шокований цією церемонією: всі патріархи проходили через неї, тільки раніше на місці султана сидів імператор. Відомі слова Схоларія: «Я не називаю себе елліном, бо я не вірую в те, у що вірили елліни. Я міг би назвати себе візантійцем, тому що я був народжений у Візантії. Але я волію просто називати себе християнином». Коротше, яка різниця, хто господар - імператор, султан, було б кому дупу цілувати ...
Взагалі позиція грецької церкви по відношенню до турків багато в чому повторює позицію російської церкви по відношенню до татар. Багато хто тоді вважали, що турецька «залізна завіса» рятує греків від західного «нечестя» - подібно до того, як татари ізолювали Русь від впливів «латинства». «Краще турки, ніж католики», - казав той же Схоларій. Таких як він не бентежило, що грецька церква молиться за султана-мусульманина, який проливає потоками християнську кров, а в самій церкві панує заохочуване турками моральне розкладання у вигляді симонії - зведення в сан за гроші. Таке ось «просто християнство», кажучи словами Схоларія. Зате «чистоту віри» зберегли ...
До речі, призначення патріархом супротивника об'єднання церков красномовно говорить про те, що турки побоювалися союзу Візантії з Заходом. Виходить, численні противники Флорентійської унії напередодні неминучої війни з османами виступали як їх п'ята колона. Цікаве питання: наскільки турки сприяли зростанню антизахідних і ортодоксальних настроїв у Візантії? Адже вони були в них явно зацікавлені. Безсумнівно, що і в період облоги Константинополя антиуніатські настрої, що підігрівалися фанатиками, мали деморалізуючий вплив на населення, яке вбачало в навалі турків «божу кару» за об'єднання з католиками.
Після захоплення Константинополя турки остаточно утвердилися на Балканах, використовуючи їх як плацдарм для свого наступу на Європу. Наступні двісті з гаком років європейської історії - це історія боротьби з турецьким натиском, що загрожував поглинути континент. Уже в 1529 році турки вперше опинилися біля стін Відня. Попереду була оборона Мальти (1565), битва при Лепанто (1571), нарешті, Віденська битва (1683), в якій об'єднані війська християн під командуванням польського короля Яна Собеського поклали край турецької експансії. У цій битві, до речі, плечем до плеча із західними християнами билися і православні запорізькі козаки. Падіння Константинополя, безсумнівно, позначилося на тому, що турки були зупинені лише в самому центрі Європи. По суті, їх привело туди православ'я. Воно відкрило туркам ворота в Європу.
По суті, завдяки православ'ю турки, що володіють захопленим колись ними клаптиком європейської землі, претендують сьогодні на членство в Євросоюзі, створюючи масу проблем.
По суті, завдяки православ'ю зник Константинополь і виник Стамбул.
Прагнення зберегти «особливий шлях» - ні Захід, ні Схід - призвело Візантію до того, що вона виявилася поглиненою Сходом, Азією.
Чи не чекає подібна доля і Росію, яка так любить порівнювати себе з візантійськими лекалами?
Жовтень 2012
---------------------------------------------
* Відносини між Візантією і Заходом були, зрозуміло, непростими. Православні донині люблять, наприклад, нагадувати про взяття і розграбуванні Константинополя хрестоносцями в 1204 році (4-й хрестовий похід). Але не варто забувати про масове і звіряче винищення (по суті, геноцид) католиків в Константинополі в 1182. У 1204-му пам'ять про це була досить свіжа, пройшло всього 22 роки. Крім того, хрестоносців дратувала вельми, м'яко кажучи, двозначна політика Візантії (скажімо, її таємні угоди з султаном Саладином проти 3-го хрестового походу). Нарешті, вони рушили на Константинополь (проти волі папи, підкреслимо) не просто так, а за призовом царевича Олексія, сина поваленого імператора Ісаака. Олексій же потім не захотів повністю розрахуватися з хрестоносцями за надану йому допомогу, і ті зрештою в дусі середньовіччя вирішили «взяти своє» самі. Захоплення Константинополя було однозначно засуджено папою Інокентієм ІІІ / catholicnews.org.ua
