ЗАГАЛЬНИЙ: За Східні католицькі Церкви, щоб їхню славну традицію знали і поважали як духовний скарб, цінний для цілої Церкви.

Святий Кипріян, який жив у III столітті, пи­сав: «Бог один, і Христос один, і одна Церква, і віра є одна, Його люди склеєні клеєм злагоди у міцну єдність тіла. І ця єдність не може бути розірвана на шматки, ані одне тіло Церкви не може бути поділене на окремі кусні». Схід­ні католицькі Церкви бережуть і плекають цю єдність, підкреслюючи обрядовою лінією — традицією Церкви, де ця єдність ­доповню­ється. Ми як члени цієї міцної єдності маємо обов'язок пам'ятати, поважати і знати свою участь і свою традицію у Церкві. Власним жит­тям маємо являти світові, що християни-католики, за словами Тертуліяна, «є спільнотою з одним релігійним почуттям, одною єдністю порядку і одними узами надії», а наша традиція є скарбом, який потрібно любити і поширюва­ти у світі в такий спосіб, щоби й інші християни виявляли бажання молитися разом з нами.

МІСІЙНИЙ: Щоб африканський континент знайшов у Христі силу стати на шлях примирення і справедливості, згідно з вказівками другого Синоду єпископів, присвяченого Африці.

Вибухова вдача лежить у природі людей чорного континенту. Але це не може бути ви­правданням і не може толеруватися. У Христі кожен має силу і можливість викорінити зло, гріх. Кожен може причинитися до миру і спра­ведливості на землі. Правда, не просто цього досягнути через те, що мирне африканське населення часто-густо стає знаряддям веден­ня нафтових, міжплемінних чи міжрелігійних воєн. Якщо вдасться донести до свідомості більшості людей Африки, що саме Христова Церква є основним стовпом і фундаментом правди (св. апостол Павло), і навколо цього стовпа й на цьому фундаменті мають вибудо­вуватися людські стосунки, тільки тоді вірні відчують себе людьми незалежно від політич­ної чи економічної ситуації на цьому конти­ненті і тільки тоді запанує мир і спокій у їхніх душах.

МІСЦЕВИЙ: Щоб вірні на парафіях були переконані у важливості своєї активної участі у справах місцевої Церкви, стали допомогою священикам у поширенні Божого Царства.

«Церква є ділом Божого Провидіння, досяг­нутого через пророцтва пророків, через воплочення і навчання Христа, через подорожі, смерть мучеників, через гідне подиву життя святих» (св. Августин). На парафіях вірні мусять бути свідомі своєї історії й своєї мирянської місії у справі поширення Божого Царства. Має бути солідарність і гармонійні стосунки між священиком і вірними, щоб плоди були явні. Священик є делегований: має владу прощати гріхи (Мт. 28,18-20), має владу приносити Євхаристійну жертву (1 Кор. 11,23-24), має владу говорити голосом Христа (Як. 10,16), має зако­нодавчу і дисциплінарну владу (Мт. 18,17-18) — це права священика, які ідуть поряд із душпастирськими обов'язками. Вони мають рухатися в такому напрямку, що і на протилежній сторо­ні (у вірних), зберігалися такі права і обов'язки, які в комплексній співпраці становили б переконливу відповідь викликам Церкви і вели б до однодумності і сопричастя у Слові.

ПОКРОВИТЕЛЬ НА ЛИСТОПАД
СВЯТИЙ МАРТИН ТУРСЬКИЙ, З листопада

Святий Мартин Турський народився на початку 4-го ст. в римській провінції Паннонії. Він ріс у нехристиянській родині, а його батько, римський воєначальник, бажав для нього військової кар'єри. Однак під час здобування освіти в Італії Мартин ознайомився з християнством.

Потрапивши у Галлію (сучасну Францію), де служив офіцером, Мартин однієї зимової ночі зустрів тремтячого жебрака. Не маючи грошей, він скинув із себе плащ-накидку, роз­рубав навпіл мечем і віддав одну половину жебракові. Тієї ж ночі Мартин побачив сон: Ісус Христос був обгорнутий половинкою плаща, що дісталася жебракові. Після цього випадку Мартин охрестився. Далі слідували роки слу­жіння християнський вірі під проводом св. Іларія, єпископа Пуатьє.

Пізніше Мартин усамітнився в пустині Лігуже. Це місце завдяки ньому стало першим мо­настирем у Франції і розсадником монашества на цих теренах. Багато він спричинився до по­ширення християнства в Галлії та до боротьби з єресями. Особливо ж прославився Мартин тим, що читав молитви над біснуватими. При­близно у 370 р. його буквально виманили у м. Тур у Франції та проголосили єпископом, хоча Мартин прагнув значно скромнішого служін­ня. Та цей чоловік кремезної військової ста­тури і надалі з великою добротою дбав про нужденних, заслуживши собі прізвисько Ми­лостивого. Окрім того, Мартин заснував вели­кий і активно діючий центр монашого життя в Мармутьє.

Помер св. Мартин під час молитви у 397 р. Про розмах його діяльності свідчить те, що на його похорон, за переказами, зібралося близь­ко 2 тисяч монахів!

Плащ (капела) святого Мартина став дер­жавною святинею франкських королів. Його використовували як хоругву, що означала присутність Бога. Але коли цей плащ став ре­ліквією Церкви, йому було представлено охоронця-священика, який завжди ходив з ним. Цей охоронець плаща святого Мартина об­слуговував також релігійні потреби короля і через це отримав титул капелана, а місце, де зберігався в поході цей плащ, стало назива­тися «каплицею» — місцем богослужіння. Із за­непадом королівської влади спочатку більші васали переймали на себе королівські почесті, а пізніше кожен лицар намагався мати при вій­ськовому підрозділі свого власного капелана. Так з'явився інститут капеланів.

Святий Мартин Турський був одним з улю­блених святих за середньовічної Західної Єв­ропи. Він також належить до п'яти національ­них покровителів Франції.»

о. Христофор ГАНИНЕЦЬ, ЧСВВ

 charnetskyj.org.ua