Він пише: «Без сумніву, своїм успіхом секти завдячують до певної міри методам вербування членів, часом також маніпуляції. Однак, якщо дивитися цілісно, то видно, що основною причиною їх успіху є тенденції розвитку нашого суспільства в напрямі щораз більшої деперсоналізації. Люди стають номерами. їх не розцінюють як особистостей. Так у міжлюдських стосунках виникає холод, майже нестерпний, і самотність. І саме тут з'являються секти з їх більш чуттєвим, ніж інтелектуальним, способом зближення з людьми. Вони дбають більше про логіку серця, аніж розуму. І вони трактують Тебе як когось неповторного».

Очевидно, що такий стан суспільства найкраще віддзеркалює сім'я. Зростання кількості розлучень, брак виховання, брак діалогу в сім'ї, отой холод у стосунках між членами сім'ї мають, без сумніву, вирішальний вплив на те, що молодь шукає інших спільнот, в яких вона може задовольнити свої елементарні психічні й духовні потреби. Багато молодих адептів сект наголошують також на принципових суперечностях між цінностями, які проголошують рідні, та їх щоденним життям. На жаль, значна частина батьків цілком не помічає цієї проблеми. З досліджень, проведених К.П. Крімером (К.Р.Сгеатег) і М. Дикенберґом (M.Dickenberg) серед батьків, діти яких належать до сект, випливає, що тільки близько 5% досліджуваних вважають, що це їхня поведінка вплинула на рішення їхніх чад приєднатися до секти. Думаю, що таке самозадоволення є доволі тривожним. Ані катехиза, ані школа (хоч би й найкраща), ані жодна інша група не замінить виховання в сім'ї, і, аналогічно, ніхто не може зменшити відповідальності, батьків за виховання дитини. Брак діалогу між батьками і дітьми використовують нові релігійні групи. Ті, що вербують до такої групи, не шкодують часу на вислуховування звірянь молодої людини, на допомогу в розв'язанні її проблем. Брак діалогу легко можна сховати в блискучій упаковці ліберального виховання, яке найчастіше приводить до «оскальпування» з релігійних цінностей. Ось свідчення учасниці інспірованої далекосхідною духовністю групи — дівчини, яка виховувалася згаданими «ліберальними» методами (подаю за Т. Доктур (Т. Dolctbr)):
«Вдома я фактично мала повну свободу, тобто моя мама не переконувала мене ні ходити на релігію, ні не ходити на неї. Просто все залишила на мій вибір. Я не отримала ніяких вказівок ні в один, ні в другий бік. Вона не говорила мені, ані що релігія добра, ані що релігія погана. Вона залишила мене цілком без нагляду. Тимчасом після першого причастя я перестала ходити на релігію. Мені було нудно. Мене змучувало сидіння на уроках релігії. Я воліла ходити по подвір'ї, бігати з дітьми. Я відчувала, що щось не так, бо батьки моїх знайомих, моїх товаришок і товаришів говорили мені, що це недобре, що я не ходжу на релігію, що я свавільна дитина. Я стикалася з такими оцінками, але не переймалася ними. Я навіть вважала, що це "чудово, що моя мама мене не примушує. По-дитячому мені подобалося, що я така вільна».

Часто молодь також почувається відчуженою від своєї релігійної спільноти. Такому відчуттю сприяють, напевно, парохії великих міст з великою кількістю людей, що беруть участь у літургії, і малою можливістю особистого контакту з парохом. При тому, що сьогодні нерідко бракує елементарних релігійних знань, богослуження часто здаються пустим обрядом, лишень даниною традиції. Це відчуття порожнечі може посилюватися різного роду травмуючим досвідом, який не забариться у великій спільноті. Такий стан справ використовують секти, зустрічі яких в малих групах, здається, випромінюють тепло і простоту.
Це потрійне відчуження: від суспільства, сім'ї і парохіальної спільноти влучно окреслив Тадеуш Доктур, який вже у вісімдесяті роки займався дослідженням нових релігійних форм у Польщі. Результат процесу відчуження молоді він назвав «духовною бездомністю».
Тому зрозуміло, що не достатньо критично зауважити: «Я не можу знайти спільну мову з дітьми», «В моїй парохії нічого не робиться», «Що сталося з нашим народом». Треба будувати рідну хату — «хату» моєї сім'ї, «хату» моєї парохії, «хату» мого мікрорайону і суспільства. Я мушу будувати ці «хати», щоб мої рідні не стали «духовно бездомними». «Ми будуємо Божу Церкву — найпрекраснішу в світі Хату», — це рефрен дитячої релігійної пісеньки. Святий Павло підказує нам, що Христос має бути фундаментом цієї будівлі. Як же будувати? Дуже просто. Головний принцип: давати першим — не чекати, аж хтось мені щось запропонує.
А отже, не чекати, що моя дитина прийде до мене зі своїми проблемами, а створити нагоду для серйозної розмови. Запрошення підростаючої дочки на каву або пропозиція навчити підростаючого сина грати в бридж можуть бути добрим знаком серйозних намірів. Може, пізніше знайдеться час і для того, щоб разом піти до церкви або прочитати разом уривок з Євангелія.
До сусіда теж можна заговорити першим, не чекаючи найближчих свят. Парохові, як правило, страшенно зайнятому, можна запропонувати: стільки-то часу на місяць я хочу присвятити парохії. І не важливо, чи це буде підмога на будівельних роботах чи в підтриманні порядку, чи допомога відстаючим дітям у вивченні уроків, чи безкоштовна медична консультація для когось незаможного в парохії, — важливо, що служінням ми хочемо будувати Церкву, кожний відповідно до своїх можливостей.

Будуймо з допомогою Господньої благодаті, будуймо Божу Церкву, щоб серед нас не було «духовно бездомних».