Як  засвідчує  історія,  повсюдно  і  на  всіх  етапах  її  перебігу  географічні,  природо-кліматичні  і  ландшафтні  чинники  (фактори)  впливами  на  соціально-економічні,  етнокультурні,  демографічні,  а  також  політичні  процеси  і  породжували чимало проблем в їхньому розвитку. Це  стосується, насамперед, Карпатського регіону,  який характеризується особливою специфікою природи, яка завжди діяла і на суспільні процеси, і на  специфічні для краю проблеми.
  Без врахування її впливу неможливо належним чином забезпечити організацію та результативність праці у будь-якій сфері й на будь-якій посаді, визначити перспективи розвитку, ціну затраченої праці тощо.
  Колоніальні режими різних іноземних  держав віками шматували  Карпатський край та  по-хижацькому використовували його  природні та людські ресурси,  не піклуючись про покращення умов праці й життя людей та збереження тут історико-культурної спадщини. Чимало  патріотів цього краю, видатних суспільно-громадських  діячів, науковців-дослідників таких, як І.Франко, М.Грушевський, В.Шухевич, В.Гнатюк, які досліджували та висвітлювали важкі умови праці і життя людей у специфічних умовах Гуцульщини і взагалі Карпат, однак їх напрацювання лишалися поза увагою  колоніальних режимів і не одержували практичної реалізації. Більшовицько-радянський режим,  запосівши територію  Українських Карпат, як і всіх  Західно-українських земель,  упродовж майже 50-річної диктатури вдавався до різних, часто рідко  протилежних по своїй суті афер, маніпуляцій  свідомістю горян. У 2-ій половині 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. здійснювалась політика, поряд з масовими  депортаціями до  східних, північних та південних регіонів СРСР, також  і так званих „малих”, „місцевих депортацій”, тобто  переселення жителів з гірських присілків та малих сіл у  низинні, центральні села Карпатського регіону та   у південні, степові  села України. Мотивувалося це неможливістю у гірських населених пунктах здійснювати плани комуністичного будівництва,  впроваджувати у виробничі процеси  принципи комуністичного  господарювання, які,  за ілюзіями комуністичних ідеологів, повинні базуватись на суцільній  механізації та інших  „комуністичних досягненнях”. Так села Хороцево і Барвінково, які в той час входили до Косівського району і вважалися віддаленими, були повністю  депортовані у Львівську область. Ця політика мала на меті „інтернаціоналізацію”  (денаціоналізацію) найбільш  національно-свідомої частини людей Карпат шляхом насильницького  відриву від родинного кореня, рідної  місцевості, домівки, родинних  традицій, звичаїв, що віками  передавались тут від покоління до покоління і береглися як  національно-родинні цінності, та включення горян в орбіту „сталінського змішування народів” заради формування нової історичної спільності – „радянського народу”.
  Проте невдовзі комуністичний режим відчув свою  неспроможність реалізувати  свій план  масового зселення жителів гірських та віддалених населених пунктів і тому, очевидно, восени 1952 р. сталінський помічник Г.М.Маленков на ХІХ з’їзді ВКП (б) оголосив про  відміну  примусових зселень і переселень,  зіславшись на те, що самі процеси „комуністичного будівництва”  зумовлюватимуть самопереселення жителів з гірських та віддалених місць у  низинні,  комплексно заселені території.
  Через деякий час  більшовицько-радянський режим вдається до іншої крайності, зовсім   протилежної попередній. Суть її  полягала в  запереченні в гірських місцевостях чинників, які зумовлювали б специфічні проблеми в організації роботи органів місцевої влади, соціально-культурних установ і закладів, господарських організацій, у житті горян  та впливали б тут на їх  результативність. Водночас повсюдно на різних зібраннях,  як у промисловій, так і в сільськогосподарській сферах, робилися спроби довести про нібито повсюдну рівність  цих умов. Особливо ці „ідеї”  розповсюджувалися у часи так зв. „розгорнутого будівництва комунізму” за М.Хрущова та „розвинутого  соціалізму” за Л.Брежнєва. І було це тут явищем не випадковим. Адже таким чином більшовицько-радянські маніпулятори намагались  пояснити насадження і збереження в гірських місцевостях Карпат колгоспно-радгоспної системи господарювання, якій жителі цього краю повсюдно чинили опір, посилаючись на те, що гірські умови не сприяють тут веденню такої форми господарства.
     Безперспективність і недоцільність колгоспно-радгоспного господарювання  у Карпатському краї обґрунтовував у 1960-1963рр. у ряді праць  доцент географічного факультету Чернівецького  університету ім. Ю.Федьковича Онікієнко. Деякі з них були опубліковані у  Волгограді Російської Федерації, Болгарії та передані для друку  в інші  зарубіжні країни.
  Це, безперечно, викликало чималий резонанс на різному рівні партійних структур. Онікієнко був  звільнений з посади, терміново розсилались  клопотання у відповідні партійні органи про  притягнення  до відповідальності видавців, які  допустили публікації даних матеріалів.
  Боротьба проти колгоспно-кооперативної системи в горах велась і на масовому буденному рівні, набираючи часто особливо рішучих форм. Так у Верхньому Ясенові Верховинського району Івано-Франківської області священик М.Березнюк  тривалий час постійно в церковних проповідях, індивідуальних та групових бесідах  з парафіянами доводив, що село Верхній Ясенів – гірське,  основна  частина його жителів проживає на віддалених присілках, тут немає необхідних орних площ і сінокосів, тому відсутні умови і можливості для створення колгоспу. Скоріше тут можна було б створити санаторії, будинки відпочинку чи інші  оздоровчі об’єкти, бо для цього, наголошував він, умови безперечно, є. Усвідомлюючи згубну  роль колгоспно-кооперативної системи для Карпатського краю,  влада вдавалась і до більш  рішучих дій. Так, наприкінці 40-х у 1-й половині 50-х рр. у селах Верховинського району Голови і Верховині були вбиті голови колгоспів, мав місце факт замаху на голову колгоспу в  селі Красноїлля. І такі факти  були непоодинокими.
    У Верхньому Ясенові більшовицьким посіпакам понад півдесятка  років довелось ламати опір селян, щоб врешті-решт створити колгосп, так само, як і в   Космачі та навколишніх селах Косівського, а також  Надвірнянського та деяких інших районах Карпатського краю.
   „Зрівнялівка” щодо виконання планів виробництва сільгосппродукції  (м’яса, молока, вовни і т.д.) на 100 га с/г угідь, продуктивність, яка  в горах була значно менша, ніж у низинах, спричинювали зрубування  на великих площах  полонин  чагарників для  розширення площ пасовиськ та  масове завезення в Карпати з південних і східних областей України такого  малокалорійного  корму, як солома [1].
    Все це у своїй сукупності  заводило тут соціально-економічну ситуацію у безвихідь та змушувало більшовицьких функціонерів вдаватися до пошуків нових  ілюзорних  „альтернатив”, які знову ж таки давали негативні результати.
У 70-80 рр. ХХ ст. з особливою  інтенсивністю урядові структури  надавали некомпактно заселеним та віддаленим селам статусу „неперспективних”. У них  заборонялися заходи щодо їх соціального розвитку – будівництво соціально-культурних закладів, капітальні роботи по  благоустрою і т.д., а це вело їх до практичного нищення. Лише в одному Верховинському районі  нараховувалось понад десять таких сіл, що  складало більше ? всіх сіл району, а по всьому Карпатському регіону їх були сотні. По суті, тут нищився весь уклад  традиційного ведення  сільського господарства, пристосований до складних гірських природо кліматичних умов, нищилась традиційна культура ведення землеробства, втрачались відповідні сорти  сільськогосподарських культур, породи тварин, намітився занепад вівчарства, подала родючість ґрунтів тощо.
    Враховуючи все те, сьогодні необхідно розробити чіткий план відродження, розвитку та вдосконалення ведення  сільського господарства в Карпатському регіоні, використовуючи сучасні науково-технічні досягнення, традиції і багатовіковий досвід. Успішному розв'язанню цих проблем може допомогти розвиток туризму в цьому краї.
   Позитивні зрушення бачимо в реалізації науково-дослідного проекту  в  Трабушанському лісництві Карпатським біосферним  заповідником і Львівською академією ветеринарної медицини. „Названі господарства, – як підкреслює  директор КБЗ Ф.Гамор,  –   мають  сприяти  збереженню традиційного сільського господарства у горах та приваблювати туристичні потоки, забезпечувати  відпочиваючих екологічно чистими  продуктами харчування, виробами з вовни та ін.” [2].
   Дуже важливо цю добру справу поширити на весь регіон, щоб цьому сприяли наукові інституції,  досвідчені господарники, органи місцевого самоврядування, громадськість. Це піднесе оздоровчу роль Карпат, без чого не бачиться майбутнє України. Необхідні активні дії щодо збереження і дальшого розвитку етнокультурної та історичної спадщини у специфічних умовах Карпат, щоб позбутися остаточно наслідків комуністичного режиму.
    Адже в період 70-80 рр. обмежувалися, і навіть заборонялися, наукові дослідження історико-культурних процесів на Гуцульщині і в Карпатах взагалі, доступ до наукової спадщини про культуру цих  країв тощо [3]. Значної шкоди принесла більшовицько-радянська політика щодо  ліквідації у післявоєнні роки греко-католицької церкви в Галичині та на Закарпатті, репресії її служителів, масове зняття з реєстрації релігійних  громад, закриття церков, нищення їх  культурних цінностей тощо.
        Проте, на щастя, режимам чужинців тут не вдалося повністю знищити національно-культурні надбання краю. Це значною мірою пояснюється постійною боротьбою його мешканців в екстремально складних  природно-ландшафтних, кліматичних та історичних умовах за виживання та збереження  своєї історико-культурної спадщини. Як підкреслює відомий вчений П.Масляк, Карпати були одночасно і берегинею української нації, і „схроном” її культурних надбань, і важливим чинником процесів  наступних відроджень  на сплюндрованих завойовниками українських землях [5].
   Неодноразово людність зі Сходу України, коли там  наступала біда, хоронилась у Карпатах. Це підтверджує „Велесова книга”. Її автор пише: «Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли  і прадіди до гори Карпатської, і там оселились, і жили ладно» [6].
Тут, у горах, у важкопрохідних пролісах селилися й переживати у відносному спокої лихоліття, що відбувалися на східно-українських землях, зберігаючи таким чином і своє життя, і свої  національно-культурні надбання. Водночас ішов процес культурного взаємозбагачення. Про це  свідчать чимало назв, „перенесених” на Схід України. Наприклад, назва села на півдні Чернігівщини  Свидовець з невеликою вершиною на його  території, безперечно, запозичена від назви Карпатської гори  Свидовець, що височить на території Рахівщини Закарпатської області, або назва сіл на Сумщині Самбір і Старий Самбір та на Харківщині Золочів – зі Львівщини.
     Сьогодні ми бачимо, що етнокультурна та  історична  спадщина Карпатського регіону залишилась більш цілісною, ніж в інших регіонах України, вона є більш загальнонаціональною, ніж регіональною, оскільки це – сплав  багатовікових культурно-історичних надбань різних епох, поколінь людей з різних куточків України, які,  потрапивши в Карпати, в цей своєрідний „схрон”,  тут виживали і береглись, а згодом певна їх частина ставала носіями і творцяминових національно-культурних цінностей на спустошених чужинцями землях України. Інша частина цих загальнонаціональних культурно-історичних надбань та  їх  носіїв і творців  продовжувала залишатись у  Карпатах і перейшла у спадок незалежній Україні. Тому вже з перших часів її проголошення постали невідкладні завдання відродженння й  розвитку всього позитивного, що тут  збереглось і відповідає українській національній ідеї та сприяє процесам розбудови держави. Зокрема відродженню краю, збереженню  і дальшому розвитку його історико-культурних надбань сприяє проведення Гуцульських фестивалів. Перший з них відбувся на початку вересня 1991 р. у  Верховинському районі на території лісової галявини села Верхнього Ясенова Івано-Франківської області,   другий – у 1992 р. у  Вижницькому районі Чернівецької області, третій – у 1993р. у Рахівському районі Закарпатської області. Це були міжрайонні культурно-мистецько-розважальні заходи національно-патріотичного спрямування, в яких брали участь і окремі колективи  Надвірнянського, Косівського та деяких інших районів Гуцульського регіону, а також представники української діаспори. Організаторами фестивалів були товариство „Гуцульщина” та органи місцевої влади і культури. Проте ці заходи організовувались і виконувались на рівні самодіяльних громадських організацій, не маючи під собою наукової основи.
    Зі створенням у 2-й половині 1993 р. у центрі Карпат, на Гуцульщині, наукової установи – філії „Гуцульщина” Інституту українознавства Київського університету ім. Шевченка (з 2000 року – Філія „Гуцульщина” Науково-дослідного інституту українознавства МОН України), процеси національно-культурного  відродження   краю взагалі та збереження і розвитку етнокультурної та історичної спадщини зокрема, стали базуватись на науковій основі.
 На науково-практичних конференціях  розглядалися такі теми: „Актуальні проблеми етнічного, мовного,  освітянського і культурного розвитку на Гуцульщині” (ІV фестиваль у Верховинському районі, 1994); „Економічні та природно-екологічні проблеми Гуцульщини і шляхи їх розв’язання” (V фестиваль у Путильському районі, 1995); „Карпатський регіон і проблеми сталого розвитку” (VІІ фестиваль у Рахівському районі, 1998); „Економічні та соціально-культурні проблеми регіону  Гуцульщини” (ІХ фестиваль у Надвірнянськму районі, 1999); „Гуцульщина: наука, освіта, культура” (Х фестиваль у місті Коломиї, 2000); „Проблеми відродження і розвитку матеріальної і духовної культури  гуцулів” (ХІ фестиваль у Верховинському районі, 2001); „Гуцульщина на початку ХХІ ст.” (ХІІ фестиваль у Косівському районі, 2002); „Ріки і гірське життя” (ХІІІ фестиваль у Вижницькому районі, 2003); „Збереження регіональної самобутності Гуцульщини: сучасний стан, проблеми і перспективи” (ХІV фестиваль у Путильському районі, 2004) і на  міжнародній науковій конференції, що проходила в рамках ХУ Гуцульського фестивалю на Рахівщині Закарпатської області, обговорювалася проблема „Економічні аспекти збереження етнокультурної та історичної спадщини Карпат”, яка була особливо актуальною і важливою на етапі завершення 15-річчя від проголошення незалежності України та  розгортання демократичних процесів щодо виведення її з кризового стану та входження в  європейські і світові структури.
   В останні роки  організовується проведення  аналогічних фестивалів на Бойківщині та Лемківщині. Практика переконливо засвідчила, що фестивалі є важливими чинниками створення відповідного наукового грунту для національно-культурного відродження і розвитку Карпатського регіону  та ефективними засобами збереження його культурно-історичної спадщини.
    Дуже важливо залучати учнівську молодь до науково-пошукової роботи, до збору матеріалів, їх аналізу, узагальнень і висвітлення у різних видах творчих робіт про важливі історичні події на території села, району, про борців за незалежність України, майстрів народної творчості, народних умільців, старожилів, про пам’ятки природи, культури, архітектури тощо.
   У регіоні Карпат, зокрема на Гуцульщині, цей аспект в системі навчально-виховної роботи Філією „Гуцульщина”, згідно розробленої методики (автор – І.Зеленчук) спільно з педагогічними колективами ряду закладів освіти проводиться упродовж останніх десяти років. Це  підготовка і захист учнями  загальноосвітніх шкіл та ін. типів освітянських  закладів атестатних профільних робіт (матур) (див. журнал «Українознавство», № 1. – 2005. – 123с. ).
    У результаті постійної і тісної співпраці Філії  „Гуцульщина” НДІУ з органами освіти та навчально-виховними закладами Путильського і Вижницького районів, а згодом і всієї області, вивчення українознавства тут набуло  систематичного, багатоаспектного і цілеспрямованого  характеру як в обласному центрі, так і в усіх містах і районах. Згідно наказу управління освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації, українознавство вивчається в усіх класах, групах, курсах НВЗ, виробилась відповідна система навчальних, науково-пошукових та виховних заходів шкільного (місцевого), районного, обласного рівнів та активної участі  учнівської молоді у загальноукраїнських заходах.
    Це  шкільні, районні та обласні олімпіади, конкурси, конференції, зльоти, інші заходи з українознавства, в яких важливе місце відводиться відродженню і розвитку народних традицій, звичаїв, обрядів, традиційної кулінарії, одягу, мистецтва Буковинського краю.
    Освітянські заклади Буковини є також ініціаторами та активними учасниками започаткування цих заходів на загальноукраїнському рівні, хоч, на жаль, ці добрі починання в деяких інших регіонах не завжди одержують підтримку.
    Цим успіхам освітян Буковини, звичайно, позитивно сприяють відповідна управлінська система, що склалась в  органах освіти на районному та обласному рівнях, а також система підготовки педкадрів українознавства. В обласному Інституті позадипломної освіти та рай-, міськметодкабінетах є методисти з українознавства, щорічно  проводяться обласні курси викладачів українознавства Інститутом післядипломної освіти, на яких відводиться належне місце поглибленому  вивченню теорії українознавства та ознайомленню з її практичним втіленням у навчально-виховний  процес. В обласному центрі та районах  періодично проводяться семінари та конференції з проблем українознавства.
    За ініціативою відомого вченого-педагога І.Руснака на педагогічному факультеті ім. Ю.Федьковича у 2005 р. ректором університету відкрито відділення підготовки вчителів українознавства та зроблено перший набір, де нині навчається  стаціонарно  27студентів і заочно – 35.
    Цей почин керівництва Буковинського університету заслуговує особливої уваги та наслідування іншими ВНЗ.
    Адже проблеми  багатогранних і глибоких знань про Україну, збереження та розвиток етнокультурної та історичної спадщини були, є і залишаються важливими не лише для Буковини, Галичини чи  Карпат, у цілому, вони є такими для всіх регіонів України.
    Тому непоодинокі вимоги і клопотання з регіонів щодо  повного та остаточного  розв’язання  проблеми впровадження вивчення українознавства в НВЗ як важливого  чинника збереження історико-культурної спадщини українського народу заслуговують на відповідну увагу Міністерства освіти і науки України та взагалі  уряду держави.
   Збереженню  етнокультурної та історичної спадщини Карпат сприяють також видання журналів, зокрема: Карпатським біосферним заповідником – „Зелені Карпати”, Гуцульською освітянською радою – „Гуцульська школа”, Філією „Гуцульщина” НДІУ і Товариством „Гуцульщина” журналу „Гуцульщина” і „Гуцульського калєндаря” та перевидання ними 5-томної монографії В.Шухевича „Гуцульщина”, яка будучи виданою 100 років тому, більшовицьким режимом у період його  диктатури в Україні взагалі та на Західно-українських землях  зокрема, була забороненою і по суті знищеною. В останні роки побачили світ чимало книг, брошур, фотоальбомів з історії міст, окремих районів і навіть сіл. Ці надбання є  важливими джерелами засвоєння і пізнання культурно-історичних  процесів, що відбувались  у навколишньому суспільному середовищі, та усвідомленням необхідності їх збереження спадщини й передачі її наступним поколінням.
   Ці та інші заходи, що проводяться нині на Гуцульщині і взагалі на території Карпатського регіону,  корінним чином сприяють не лише  збереженню етнокультурної та історичної спадщини, а й відродженню та розвитку інших соціально-культурних і духовних сфер.
    Тут корінним чином розвинулась і  вдосконалилась структура закладів освіти, культури,  охорони здоров’я та інших галузей. Так, наприклад, у Верховинському районі за роки незалежності України кількість ЗОШ І-ІІІст. збільшилась більш, ніж удвічі, тут створені і функціонують Філія „Гуцульщина” Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, Верховинський коледж туризму і готельного  господарства Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, Криворівненський навчально-консультаційний пункт Бережанського агротехнічного інституту Київського національного аграрного університету та  Верховинський локальний центр дистанційного навчання Міжнародного університету розвитку людини „Україна”,  в Косівському районі  в 2000 р. коледж прикладного мистецтва реорганізований у  Косівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, у Рахівському районі протягом ряду років функціонує філія педагогічного  факультету  Прикарпатського університету ім. Стефаника і т.д.
    Все це є  незаперечним підтвердженням  того, що в Карпатах, у  відповідності до інтересів і потреб їх жителів, створений могутній культурно-інтелектуальний потенціал, який  позитивно впливає на збереження і розвиток  соціально-економічних, культурно-духовних та інших життєво важливих сфер цього гірського краю.
   Однак не всі ще проблеми розв’язані повністю й остаточно. Перепоною ще в непоодиноких випадках залишаються  прояви  „урівнялівських підходів” з боку окремих державних інстанцій, зневажання специфіки географічних, природно-ландшафтних, кліматичних і демографічних умов. Ця „урівнялівка” в усій своїй повноті відобразилась у проекті  Закону „Про  адміністративно-територіальний устрій України”, поданий  навесні 2003 р. на   розгляд Верховної Ради України. Суть цього законопроекту полягала  в тому, що в ньому передбачалось проживання не менше 5 тис. жителів на території сільської ради і не менше 60 тис. на території району, незважаючи на географічні і природно-ландшафтні умови села чи району. Цей критерій, у разі його прийняття призвів би до руйнації етнокультурної та історичної спадщини Карпат, оскільки невідповідність управлінських систем географічним, природно-рельєфним умовам, їх  специфіці породжує суперечності, унеможливлює регуляцію процесів у тій чи іншій  суспільній сфері з боку управлінської системи. Тому Філія  „Гуцульщина” ініціювала  термінове проведення спільно з Асоціацією органів місцевого самоврядування регіону Гуцульщини та  товариства „Гуцульщина”, регіональної науково-практичної конференції „Про несприйнятність проекту Закону „Про  адміністративно-територіальний устрій України”. Учасниками конференції прийняті відповідні рекомендації-звернення  та надіслані Президенту, Верховній Раді, Кабінету Міністрів, ряду депутатів Верховної Ради від виборчих округів Карпатського регіону. Філією „Гуцульщина”  Голові Верховної Ради В.Литвину надіслано наукове  обґрунтування, недоцільності прийняття Верховною Радою даного законопроекту у зв’язку з невідповідністю його основних критеріїв і положень специфіці гірських умов  Карпатського регіону. На щастя, невдовзі нас було  офіційно повідомлено, що „...проект Закону „Про  адміністративно-територіальний устрій України” відхилено Верховною Радою України” і вказано на те, що наші  „пропозиції при підготовці нового законопроекту будуть розглянуті” [7].
        Представники комісії з розробки та вдосконалення проекту  реформи в середині 2005 р., побувавши у Верховинському  та деяких інших районах Карпатського регіону, ознайомившись на місцях з конкретним станом, внесли деякі  зміни до законопроекту реформи  адмінтериторіального устрою, зокрема ті, що стосувались Карпатського краю. Однак ці зміни незначні, а новий законопроект про реформу  адмінтериторіального устрою в Україні, на жаль, також не має під собою в багатьох випадках належного наукового ґрунту. Залишається чимало проблем, бо законопроект про реформу адмінтериторіального устрою в Україні не відповідає по основних своїх   критеріях реальності не лише в гірських умовах Карпат, а і в  низинних, степових, де зараз є райони з 14-и-17-и чи 20 тис. жителів, а новостворені передбачаються з 75 тис.  Тоді виходить, що за даними критеріями та відповідною  логікою нових реформаторів на території ряду нинішніх районів в Україні буде  створено 3-4 діючі сільські ради, де доведеться  „шукати” для новоствореного району територію,  на  якій проживає не менше 75 тис. жителів. А район залишиться тією ланкою, де завершується зв’язок Української держави з її громадянами. Така „реформа”,  безперечно, аж ніяк не сприятиме зближенню держави зі своїми громадянами, а навпаки! І тому  це не може  позитивно впливати на  розв’язання соціально-економічних, культурно-духовних та інших проблем, насамперед українського села, та збереження  його національних і духовно-культурних надбань.
     Хиби даного законопроекту реформи  адмінтериторіального устрою в Україні небезпідставно викликають критичне ставлення до даного документа не лише у нас, науковців, а й у деяких депутатів  Верховної Ради. Вони  негативно сприймаються і широкою громадськістю, і, особливо, жителями сільської місцевості. Про це переконливо засвідчили  спроби  презентації даного законопроекту в середині 2005 р. у регіонах Центральної України. Тому даний законопроект в нинішній його  редакції не може бути винесений на обговорення  Верховною Радою  України.
    Важливим щодо збереження етнокультурної та історичної спадщини Карпат  є врахування та визначення шляхів розв’язання специфічних тут проблем в організації роботи органів місцевої влади, соціально-культурних установ і організацій, специфіки життя та праці людей. Основна суть полягає в необхідності змін існуючої практики в підходах до формування тут місцевих чи регіональних бюджетів за формулами „на одного жителя”, „на одного учня”, бо умови різні в Мукачівському районі і в Рахівському Закарапатської області, тим більше в селах цього ж району Лазенщині, Чорній Тисі, Степному, – і в приміському районі біля Івано-Франківська, Тисьменецькому, – і віддаленому високогірному Верховинському  Івано-Франківської області, значна частина населених пунктів якого розміщена у високогір’ї, на висоті 900-1200 м над р.м. і вище, та на  далекій відстані від районного центру (Перехресне, Голошино, Сеньківське, Грамітне, Стовпні та ін.).
    Тому нині існуюча практика формування бюджетів ставить у нерівне становище жителів-горян , ущемлює їх соціальні права і матеріальний стан, а це негативно позначається на демографічній ситуації, а отже – на збереженні етнокультурної та історичної спадщини, бо жителі Карпат виїздять на заробітки у низинні райони та міста України і навіть у зарубіжні країни.
   Вихід з даної ситуації бачимо в тому, щоб до існуючої формули виділення бюджетних коштів для гірської місцевості додати коефіцієнт „03” та забезпечити повне виконання Закону „Про статус гірських  населених пунктів України”, зокрема тих статей, що стосуються сприяння розвитку соціально-економічної сфери, які, на жаль, упродовж 10  років не виконуються. Про це нами спільно з Асоціацією органів місцевого  самоврядування регіону Гуцульщини і  товариством „Гуцульщина” в 1-й половині 2004 р. розроблено та направлено відповідні документи у вищі інстанції держави, які, за наполяганням  депутата Верховної Ради, а нині голови Івано-Франківської облдержадміністрації Романа Ткача,   домоглися, щоб керівництвом Кабміну було доручено десяти міністерствам вивчити та вжити відповідні заходи щодо їх реалізації. Міністром  освіти і науки України С.Ніколаєнком  було повідомлено голову Асоціації органів місцевого самоврядування  регіону  Гуцульщини про те,  що дані  рекомендації  „ будуть враховуватися у процесі роботи  над удосконаленням законодавства про освіту”. Важливо, щоб сьогодні ці рекомендації не залишилися поза увагою інших міністерств та одержали свою практичну  реалізацію у процесі їх діяльності. Викладені в них  проблеми слід розглядати і  розв’язувати в контексті підготовки та здійснення реформи  адмінтериторіального устрою, оскільки в непоодиноких випадках мають місце їх взаємозв’язки. Тут, безперечно, не йдеться лише  про компенсування державою додаткових витрат, пов’язаних з організацією роботи органів місцевої влади, соціально-культурних  установ  і організацій та життя і праці людей у специфічних умовах Карпат,      щоб не перекладати ці  витрати на плечі  горян, як це практикується в даний час, а взяти до уваги ці специфічні особливості при здійсненні тут адміністративно-територіальної  реформи, вироблення на їх основі відповідних критеріїв і норм щодо  території та кількості жителів майбутньої сільської чи селищної громади, району і т.д.
    Це уможливить приведення   управлінсько-владні структури у відповідність до гірських умов Карпат, сприятиме піднесенню ефективності  їх управлінської  діяльності  щодо збереження і примноження  етнокультурної та історичної спадщини цього краю, що, у свою чергу, сприятиме  національно-культурному та державотворчому  відродженню і розвитку на новому етапі Української незалежної держави.
    Водночас  все ж лишаються проблеми організаційного і науково-координаційного характеру, пов’язані з неспівпаданням території  Карпат з нині існуючим регіональним  адмінтериторіальним поділом і  неможливістю внесення до нього відповідних змін у процесі реформи  адміністративно-територіального устрою в Україні. Єдиним реальним виходом з даної ситуації є створення асоціації чи іншого територіального об’єднання, яке б займалось координацією наукової та організаційної діяльності  інституцій Карпатського регіону щодо збереження його довкілля, історико-культурної спадщини та розв’язанням інших проблем, визначених Карпатською Конвенцією. Дану асоціацію (об’єднання) доцільно було б створити на базі  Карпатського біосферного заповідника. До її складу мали б ввійти представники природно-заповідних і туристичних організацій, регіональних та місцевих органів самоврядування, наукових і навчально-виховних установ і закладів та інших інституцій. Створення та функціонування в Карпатах такої асоціації (об’єднання) уможливило б залучення інституцій регіону різних галузей і суспільних сфер до розв’язання природно-екологічних, соціально-культурних та інших проблем у складних  природно-ландшафтних , кліматичних і комунікаційних умовах гірської місцевості.

ЛІТЕРАТУРА.

1. ШКРІБЛЯК П.В. Матеріальна і духовна культура гуцулів у загальноукраїнському контексті: підсумки, сучасний стан, перспективи. В зб. ХІ Гуцульський Міжнародний фестиваль, Всеукраїнське літературно-мистецьке свято „Криворівня-2001”, Міжнародна науково-практична конференція „Проблеми відродження і розвитку матеріальної і духовної культури гуцулів”. – Верховина, – 2001. – 29 с..
2. ГАМОР Федір. Реалізація Карпатським біосферним заповідником трьох його функцій: збереження  біорізноманіття, сталого розвитку та логістичної // Зелені Карпати, 1-2, – 2004. –4 с.
3. ШКРІБЛЯК П.В. Матеріальна і духовна культура гуцулів в загальноукраїнському контексті... – Верховина, – 2001. –31 с.
4. ШКРІБЛЯК П.В. Матеріальна і духовна культура гуцулів в загальноукраїнському контексті... – 2001. –28 с.
5. МАСЛЯК П.  Карпатський слід у Східній Україні. Зб. матеріалів ХІ Гуцульський Міжнародний фестиваль... – Верховина, – 2001. – 48 с.
6. КОНОНЕНКО П.П. „Свою Україну любіть...”, –  К.: Твім Інтер, 1996. –104 с.
7. МАТВІЄНКО А. Верховна Рада України. Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. ¬№ 06-418-615 від 29 липня 2003 року.

 http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=280