Історія християн, пов’язаних із Римом, на території сучасної України сягає своїм корінням першого століття. «Католицький Вісник» уже писав про зв’язок деяких Пап Римських із нашими землями. Також і діяльність святих братів Кирила та Мефодія у ІХ ст. благодатно позначилася на розвитку Католицької Церкви в Україні.
Ще до хрещення Русі св. Володимиром княгиня-християнка Ольга (Олена) 959 р. звертається до імператора Оттона І з проханням призначити єпископа, що й було зроблено — ним став монах Лубуцій із Майнца. Але так склалися умови, що він не дістався Києва. Як каже легенда, св. Володимир при обранні віри для себе й свого народу приймав також і делегацію «від німців», тобто від католиків. Князь Ярослав приймав на своєму дворі офіційне посольство папи Бенедикта VIII. Ці контакти підтримували також князі Святополк та Ізяслав. Щоправда, від 1021 до 1232 р. на Русі не було латинського єпископа, хоча вплив Римської Церкви ніколи повністю не зникав з її території.
Навіть розкол між Східною і Західною Церквами тривалий час не знаходив продовження у ставленні київських князів до Римського престолу. 1075 року папа Григорій VІІ пише перший історичний документ, надісланий до України, що розпочинається словами: Demetrio regi Ruscorum et reginae uxori eius… Для папи Ізяслав-Димитрій був королем, а його дружина Гертруда, дочка польського короля Мєшка І, — королевою. З листа дізнаємося, що син Ізяслава Ярополк був гостем папи і що сам Ізяслав, можливо, прийняв корону з рук понтифіка. Також і за часів правління Ярослава Мудрого зв’язки із Заходом зміцнювалися через укладення шлюбів із європейськими знатними родами, так що князя Ярослава називали «тестем Європи».
1207 року папа Інокентій ІІІ пише наступний «український» лист до свого легата кардинала Григорія, закликаючи зміцнювати єдність української Церкви зі Святим Престолом. Ще один цікавий факт – тісні зв’язки Данила Галицького з Римською Церквою, які привели до укладення унії та прийняття 1253 р. корони з рук папи Інокентія IV. До цього підштовхнула загроза татаро-монгольської навали. На жаль, унія виявилася нетривалою. В цей же період на Вселенському Соборі в Ліоні (1245 р.) був присутній представник духовенства Русі архієпископ Петро.
Від монголів до Московії
Після смутних часів татаро-монгольського ярма територія сучасної України була поділена між Литвою, Польщею, Угорщиною та Московським князівством. У другій половині XIV ст. папа Григорій ХІ розбудовує структуру Римо-Католицької Церкви, створюючи нові дієцезії, на престоли яких призначають також і місцевих єпископів. Значну роль у зміцненні Церкви відігравали домініканський та францисканський Ордени.У XV ст. київський митрополит Ізидор підписав унію на Вселенському Соборі у Феррарі та Флоренції, але знову без тривалих наслідків. Аж 1596 р. дійшло до підписання Берестейської унії, з якої бере початок Греко-Католицька Церква.
У цей же час народжується сильний рух переходу до Римо-Католицької Церкви значної частини української шляхти та магнатів. Завдяки розвинутій філософії, теології, системі освіти та культури вплив римської Церкви став масовим. Православні просвітителі України брали за приклад ці здобутки західної Європи, і багато поколінь освіченого прошарку українців зростали під впливом – безпосереднім чи опосередкованим — Католицької Церкви. Однак політичні мотиви призвели до загострення міжконфесійних взаємин, особливо під час Визвольної війни, та навіть до збройних конфліктів, що й досі незагоєними ранами впливають на міжцерковні відносини.
Після поділу України між Річчю Посполитою та Росією становище Римо-Католицької Церкви у цих двох частинах суттєво відрізнялося. Там, де панувала Московія, Церква перебувала під сильним тиском царату: самовільно змінювано структури, обмежувано кількість парафій та монастирів, ставилося непереборні бюрократичні перепони у діяльності, ба навіть насильно змушували вірних переходити в православ’я. Навіть підписання конкордату з Апостольським Престолом (1847 р.) не принесло відчутного покращення у ставленні до цієї Церкви. Зміни настали тільки 1905 р., але вже невдовзі після цього – 1920‑го, з приходом більшовиків, – Церква знову зазнала нищівних ударів атеїстичного режиму. Через два роки територію країни був змушений покинути останній католицький єпископ Петро Маньковський. До початку Другої світової війни всі храми було закрито, а священики, хто якимось чином зберіг життя, були по арештах або працювали у підпіллі.
Відродження
У частині, що підлягала Австро-Угорській владі, у Церкви також спочатку відібрали значну частину храмів та монастирів, але згодом відносини налагодилися, і Церква могла у спокійній атмосфері провадити свою діяльність. У міжвоєнний період у цій частині України Церква переживає часи відновлення та росту. Все змінилося після війни. Знищення храмів, репресії проти священиків та богопосвячених, переслідування мирян – усе це, а ще й без того драматична повоєнна ситуація та кілька хвиль голодомору, поставили під загрозу існування Римо-Католицької Церкви в Україні. Однак віра не може померти, бо її сила – не в людських можливостях. Завдяки нечисленним священикам та відвазі мирян Церква не зникла.
З 1988 р. розпочинається потеплення, а 16 січня 1991 р. святий Йоан Павло ІІ, папа, відновлює ієрархію Римо-Католицької Церкви в Україні, створюючи три дієцезії – Львівську, Кам’янець-Подільську та Житомирську, і призначаючи відповідних єпископів. 1996 року постала Луцька дієцезія, а 2002 р. – Мукачівська, Харківсько-Запорізька та Одесько-Сімферопольська.
о. Патрик Оліх OFM
http://www.credo-ua.org
