Таких людей має знати вся країна і ними повинен гордитись кожний громадянин цієї країни. Це загально- відомі і давно прийняті в цивілізованому світі правила і норми.
Чому ця стаття має такий заголовок?
Біль душі за мертвими (перша частина заголовка статті) зрозуміла. Ми за нашими рідними, близькими і знайомими сумуємо, зберігаємо пам’ять про них. Про це свідчать передачі по радіо, на телебаченні, книги, газетні і журнальні статті, некрологи. Про це також свідчать і розкопки жертв комуністичних репресій, проведені за час існування незалежної України на території Прикарпаття, Тернопільщини, Львівщини, Волині, Вінниччини.
За 20 років існування історико-просвітницького товариства „Меморіал” ім. В. Стуса мені, як члену цього товариства і судово-медичному експерту-криміналісту, доводилось проводити експертизи після проведених розкопок у 68 населених пунктах нашої області, в м. Бучачі Тернопільської області, в м. Ходорові Львівської області, в Замарстинівській тюрмі м. Львова. Минулого, 2009 року, проведено розкопки в с. Пістинь Косівського району і в с. Кричка Богородчанського району.
Всі перелічені вище розкопки були різними за кількістю виявлених жертв, складністю, об’ємом досліджень та умовами праці.
2 червня 2010 року, з метою реалізації обласної Програми пошуку та перепоховання жертв репресій тоталітарних режимів на 2010-2011 роки, при Івано-Франківській обласній раді створено регіональну комісію у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій. До цієї комісії входять 24 особи, в тому числі і я, як судово-медичний експерт.
За рекомендацією першого заступника голови обласної ради і співголови вказаної комісії п. Зіновія Береговського, мною на карті області було позначено місця проведених розкопок, а також місця, де, за даними „Меморіалу”, знаходяться поховання жертв репресій. Зокрема, на виконання обласної програми пошуку жертв репресій 14 вересня 2010 року розпочались розкопки в с. Пшеничники Тисменицького району.
Для проведення розкопок були виділені певні кошти, була домовленість з підприємцем с. Хом’яківки про те, що для проведення пошукових робіт він надасть трактор, щоб полегшити роботу людям, тому що на місці розкопок утворився  штучний яр, з якого колись селяни брали гравій для господарських робіт. Але далі обіцянок підприємця справа не дійшла. Людям, які проводили розкопки, довелось покладатись тільки на свої сили. Члени товариства „Меморіал” і робітники лопатами перекопували землю в пошуках людських останків. Важка це праця - копати гравій. І цю титанічну працю „Меморіал” проводить з 14 вересня аж до сьогоднішнього дня. Робота ускладнюється ще й тим, що місце розкопок знаходиться на одинаковій двокілометровій віддалі як від с. Пшеничники, так і від с. Хом’яківки. В перший день ми навіть не мали з собою води, щоб помити після розкопок руки. Ми думали, що хтось з села привезе нам на поле води, щоб напитись чи вмитися після роботи. Але цього не сталося, і в наступні дні довелося возити з собою воду з Івано-Франківська в пляшках. 
Маючи досвід проведення розкопок в багатьох населених пунктах, можу переконливо заявити, що розкопки в с. Пшеничники виявилися найтяжчими в порівнянні з усіми іншими. В чому це проявилося?
По-перше, в площі, на якій вони проводяться. Якщо порівняти ці розкопки з розкопками в Дем’яновому лазі, де виявлено 524 скелетованих трупи людей, то слід сказати наступне. Так, одна могила в Дем’яновому лазі займала площу 8м х 6м, тобто 48 кв.м, а інші могили займали площу 144 кв.м. А площа, на якій зараз проводяться пошуки жертв замучених, становить 90м х 40м, тобто 3600 кв.м, що в 25 раз більше ніж площа розкопок в Дем’яновому лазі. В Дем’яновому лазі всі закатовані знаходились у трьох ямах, необхідно були тільки вибрати скелети, помити їх і підготувати до проведення експертизи. А в Пшеничниках доводиться перелопачувати гравійний ґрунт на значній площі. До того ж знаходимо тільки окремі фрагменти кісток. Для прикладу, щоб було зрозумілим, яка це праця, можна навести декілька цифр. Протягом двох місяців, відколи тривають розкопки, не знайдено жодного цілого черепа, але знайдено понад 1500 дрібних фрагментів кісток склепіння черепа. Також не знайдено жодної цілої великої трубчастої кістки (плечової, стегнової, великогомілкової), зате виявлено більше двох тисяч різних за розмірами фрагментів цих кісток. Водночас виявлено вже більше 50 скелетів дорослих людей і біля 20 дитячих скелетів.       
По-друге, і це відлунює найбільшим болем у душах пошуковців з „Меморіалу”, – це ставлення населення села Пшеничники до цієї неординарної події в житті села. Щоб зрозуміти про що мова, хочу навести приклад з розкопок в Дем’яновому лазі. Це був надзвичайний акт самопожертви, патріотизму, пошани до загиблих як з боку добровольців, які безпосередньо працювали на розкопках, так і тих людей, які підтримували їх морально, харчами і навіть матеріально. Усіх сповнювало незрівнянне почуття вдячності до тих, які загинули від жорстоких репресій і завдяки жертві яких ми всі зараз живемо у вільній, незалежній державі.
А тепер — діаметрально протилежний факт з розкопок біля с. Пшеничники. В одну з субот я і ще декілька членів „Меморіалу” працювали на розкопках. Ми тільки розпочали роботу і в поліетиленовому  пакеті у нас було лише декілька фрагментів кісток. Аж тут до нас підходить жінка і молодий чоловік, років тридцяти. Як потім виявилося – це була мама з сином. Хлопець молодий, міцної статури, підійшов до нас і запитав, скільки ми вже накопали кісток. Ми йому сказали, що небагато. Він у відповідь мовив, що дійсно дуже мало. А його мама додала, що ми тут даремно копаємо і нічого не знайдемо, бо тут був колись скотомогильник. Я їй відповів, що ми тут працюємо вже півтора місяці і ще не знайшли жодної кістки, яка б належала тварині, а людських скелетів уже накопали (на той час) більше сорока. Жінка подивилась ще раз на розкопане поле, покликала сина і мовчки пішли від нас. Це був, практично, єдиний „діловий” візит від жителів села. Гіркий факт...
Село Пшеничники – велике село, яке має понад 400 дворів. В селі є сільрада,  школа, греко-католицька церква, магазини, кафе і все те, що потрібне для життєдіяльності сучасного села. З огляду на це виглядає дуже дивним, що ніхто з керівників села або хоча б свідомих представників громади не кинув клич: „Люди, може підемо і допоможемо  проводити розкопки, адже тут лежать також наші односельчани, з якими ми разом ходили до школи, разом ходили до церкви. Вони ж загинули за нас із вами. Тому ми зараз живемо за них і за себе!” Мав би так вчинити і голова сільради, і директор школи. Але найбільш боляче сприймати те, що не закликав для цієї святої справи священик, який повинен був прийти першого ж дня, поблагословити людей на нелегку працю, освятити це святе для кожного односельчанина місце і негайно попросити парафіян допомогти працюючим, хто чим може. Хоча би нам доставили воду, щоб напитися чи під кінець робочого дня помити руки. Адже ми працювали далеко від дому, та й досить далеченько як від одного, так і від другого села...
З цього приводу мені пригадуються події не такої вже далекої минувшини. Якщо мені пам’ять не зраджує, десь наприкінці 80-х чи на початку 90-х років до нас в Івано-Франківськ приїхали з Німеччини представники якоїсь пошукової організації чи громадського товариства, які проводили пошуки братських могил  німецьких солдатів, які загинули під час Другої світової війни. Мене запросили як експерта і детально розпитували, чи я не знаю, де знаходяться поховання німецьких солдат. Ці люди турбувалися про пам’ять своїх земляків, подолавши для цієї мети тисячі кілометрів, поофірувавши свій час і гроші. Так і повинна чинити кожна нація, яка поважає свою історію та береже свою національну гідність.
Цю статтю я готував 14 листопада, у неділю милосердного самарянина. Проникливе слово недільного Євангелія лунало також у церкві в Пшеничниках, яскраво засвідчуючи, якою великою може бути прірва між словом і ділом милосердя, яку творить людська байдужість...

Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ. м. Івано-Франківськ.

Р.S. Слід з приємністю зауважити, що віднедавна жителька Хом’яківки п. Мар’яна возить велосипедом перекуску на обід для робітників на розкопках, а підприємець п. Василь з Івано-Франківська надав останніми днями  трактор для полегшення їх праці. Щира Вам дяка за це, люди добрі!

Нова Зоря