Саме для того, щоб унеможливити контакти між представниками українського та єврейського національних рухів, щоб убезпечитися від їх можливого переростання в активну співпрацю, радянські спецслужби проводили активну інформаційну чи, радше, дезінформаційну роботу.

Яскравим прикладом такої діяльності є розкручування легенди про нібито участь вояків батальйону "Нахтігаль" в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році. Ця легенда 1959 року знову виринула в інформаційному просторі у 2007 році у зв'язку з присудженням головному командиру УПА Роману Шухевичу звання Героя України. В архіві СБУ віднайдено цілий масив документів, який чітко показує, як формувалася ця легенда, а також відображає механізм, яким користувалися чекісти для загострення українсько-єврейських стосунків.

Кампанія розпочалася 24 жовтня 1959 року з прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена. Науковець зробив сенсаційне "відкриття" про те, що масові вбивства у Львові організували і провели українці, вояки спеціального батальйону "Нахтігаль".

Розпочалась активна робота зі збирання матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" до нацистських злочинів у Львові. Усі докази зібрали блискавично швидко — протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять. При перегляді цих обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь: свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" мав чинити свої "злочини".

Допомогу у пошуку потрібних матеріалів та свідків надав всесильний тоді КГБ. 2 жовтня 1959 року Друге управління КГБ УРСР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КГБ СРСР Щербака щодо збирання матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону "Нахтігаль" в організації масового знищення єврейського населення у Львові у липні 1941 р. Як вказано в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах "нашими німецькими друзями" (очевидно, йдеться про східнонімецьку спецслужбу Штазі).

Власне, з того часу розпочинається інтенсивний пошук "свідків", який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, в яких мали б пам'ятати про "злочини" "Нахтігалю". Перша отримана КГБ інформація була не особливо втішною. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо: "Встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їхніх сімей не встановлено".

Незабаром надійшла інформація з Тернопільського КГБ, в якій йшлося про те, що створеною ще в 1945 році Надзвичайною державною комісією виявлено ряд фактів про звірства німців на території області. "Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів в Тернопільському таборі радянських військовополонених, не знайдено, — читаємо в документі, — в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон "Нахтігаль" і зокрема Оберлендер не згадуються".

Очевидно, такі відповіді не могли задовольнити керівництво КГБ, яке попросило повторно провести пошук потрібної інформації. Проте цього разу чітко вказувалося, як саме він має відбуватися. Отож, цитата із ще одного секретного документа — інструкції з Москви від заступника начальника Другого управління КГБ СРСР Щербака: !Встановлених свідків злочинів "Нахтігалю" слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини "Нахтігалю".

Після таких вказівок "очевидці" врешті почали давати потрібні свідчення. Згодом у рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі "Криваві злочини Оберлендера".

Не всі "свідки" виявилися свідомими радянськими громадянами і часом навіть наважувалися просити за свої "послуги" відповідних компенсацій з боку КГБ. Так, в одній із довідок КГБ за 19 жовтня 1959 року вказується, що професор Сокольницький, який готовий виступити свідком на прес-конференції в Берліні, "просить дозволу на відвідання деяких навчальних закладів та підприємств електротехнічної промисловості в Берліні, а згодом відвідати сина та доньку в Польщі".

Вже незабаром, у травні 1960 року, голові КГБ УРСР Віталію Нікітченку звітували: "Відповідно до Ваших вказівок Управлінням КГБ при РМ УРСР у Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 року проведено заходи з документації і збирання доказів про злочини в місті Львові на території області, вчинені Оберлендером і батальйоном "Нахтігаль". З метою компрометації Оберлендера та українських націоналістів зібрані УКГБ матеріали широко використовувалися у місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали у цій справі на прес-конференції у Москві і на суді в Берліні".

За чудово виконану роботу шукачів правди із КГБ відзначено нагрудними знаками "Почесний співробітник органів держбезпеки", цінними подарунками та відзначенням по наказу КГБ УРСР.

Згадана вище брошура "Криваві злочини Оберлендера" була далеко не єдиним виданням, якими проводилася активна дезінформація, спрямована на загострення українсько-єврейських стосунків. Безпосередньо за сприяння КГБ через підконтрольне йому "Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном УРСР" видавалися і поширювалися різноманітні брошури, що мали за завдання дискредитувати українських націоналістів і представити їх як антисемітів.

Одна з таких брошур, "Антисемітська діяльність українських націоналістів" за авторством Петра Ковальчука, була видана за допомоги КГБ у 1965 році. Для доведення антисемітизму ОУН автор активно покликається у своїй роботі на україномовну пресу, що виходила в окупованій Україні під повним контролем німців. Розлогі цитати антисемітського характеру, взяті з цих газет, мали переконати читача в тому, що саме такою була позиція ОУН та УПА. Цікава, але, напевно, неважлива для автора деталь: жодних цитат із видань ОУН чи УПА він не наводить. Автор зумисно ніде не вказує, що окупаційна преса в Україні не мала жодного стосунку до націоналістичного підпілля, ба навіть часто використовувалася для інформаційної боротьби з ним.

Схожими за характером були й інші видання такого типу, зокрема англомовна книжечка Майкла Ганусяка "Щоб ми не забули" ("Lest we forget"). В інформаційному повідомленні КГБ УРСР на ім'я Володимира Щербицького чітко вказано мету цього видання: "Для розпалювання ворожнечі між українськими націоналістами та сіоністами в США була видана англійською мовою брошура під назвою "Щоб ми не забули".

Наступні рядки повідомлення трохи піднімають завісу над творчим процесом написання книжечки Майклом Ганусяком. "У якості "автора" (лапки поставлені авторами документа! — В. В.) видавця брошури, — читаємо тут, — виступив один із керівників прогресивної української організації "Ліга українських американців", який в останні роки відвідував Україну і мав змогу легендувати наявність у нього матеріалів, використаних у брошурі".

Тобто КГБ підібрав (а може, навіть виготовив) матеріали для брошури, опрацював їх належним чином і видав під іменем Майкла Ганусяка. Для потужнішого інформаційного ефекту книжечки до її видання залучено єврея Сема Півзнера. "Для популяризації брошури автор, за нашою рекомендацією, привернув до здійснення цього заходу як "співвидавця" одного з єврейських прогресивних діячів Нью-Йорка. Спільний виступ прогресивних українських та єврейських організацій в США проти оунівців як військових злочинців дав певний політичний ефект". Далі Щербицького детально інформують про розсилання брошури по території США та Канади, де вона була розповсюджена саме напередодні Світового конгресу вільних українців. Цікаво, що деякі науковці й досі у своїх дослідженнях вважають цю публікацію такою, що заслуговує на довіру.

З наступного інформаційного повідомлення КГБ УРСР керівництву партії з липня 1974 року бачимо, що чекісти відслідковували результати своєї інформаційної роботи. Зокрема вказується, що брошурою "Щоб ми не забули" зацікавилася служба імміграції та натуралізації США, розповідається про громадські акції проти українців, що брали участь у націоналістичних організаціях. Для протистояння цій кампанії українські громадські діячі у США організували "Український комітет проти брехні". Зважаючи на це, КГБ звітувало керівництву партії, що "готуються заходи, спрямовані на компрометацію "Українського комітету проти брехні" та окремих його членів".

Такою інформаційною роботою КГБ намагалося не тільки скомпрометувати український визвольний рух, але й позбавитися від його керівників. В інформаційному повідомленні КГБ УРСР на ім'я ЦК Компартії України від 7 жовтня 1969 року зазначалося: "Починаючи з 1966 року КГБ України проведено ряд заходів, в результаті яких чільник ЗЧ ОУН Стецько був викритий перед широкими колами єврейської громадськості як один із головних винуватців участі оунівців в акціях геноциду, проведених гітлерівцями".

Наступна інформація показує, яким чином діяли чекісти. "Від імені осіб єврейської національності, що мешкають у ФРН, обурених Стецьком, нами єврейською (іврит та ідиш) та англійською мовами підготовлено листівку, що закликає помститися Стецькові за тисячі невинних жертв геноциду". Емоційний, сповнений патріотичного пафосу заклик мав за мету штовхнути когось із євреїв на вбивство Ярослава Стецька.

"До якого часу, — читаємо у листівці, — ми будемо терпіти цього виродка? Невже серед євреїв, які так блискуче захищали свою Батьківщину, не знайдеться людини, яка в ім'я духу Жаботинського-Трумпельдорфа була б здатна всадити кулю в цю самозадоволену пику?.. Стежте за появою Стецька у Вашій країні, і в пам'ять про невинні жертви гітлерівсько-бандерівського терору будьте готові розрахуватися з ним".

Як свідчить звіт чекістів перед партією, листівки були надіслані в редакції єврейських друкованих органів в США, Англії, Франції, Ізраїлю і ФРН. Крім того, аби довести листівку до відома українських націоналістів, чотири примірники відправлено із Лондона, Нью-Йорка і Парижа в редакції бандерівських газет і журналів "Вісник" (США), "Визвольний шлях" (Великобританія) та "Шлях перемоги" (ФРН). Очевидно, чекісти знову намагалися скористатися рецептом 1926 року — шукали нового Шварцбарда, цього разу проти Ярослава Стецька.

На сьогодні в архівах виявлено лише окремі моменти провокаційної діяльності радянських спецслужб, спрямованої на загострення українсько-єврейських стосунків. Судячи з того, що інформацію про них взято з доповідних керівництва КГБ УРСР найвищому партійному керівництву (ЦК чи навіть особисто В. Щербицькому), цій провокаційній роботі надавалося першорядне значення. Робота над виявленням таких документів має тривати, і лише їх оприлюднення може спинити використання міфів, сконструйованих у минулому, в сьогоднішніх політичних іграх.

Спокуса скористатися такими міфами не дає спокою багатьом вітчизняним і закордонним політикам. Про це чудово написав Мойсей Фішбейн у статті "Єврейська карта в російських спецопераціях проти України". Тож кухня антисемітизму від КГБ діє далі: годує нас давно простроченими продуктами, готує за старими рецептами. Змінилася лише вивіска на ній. Та й то лише — перші дві букви.

Володимир В'ятрович

http://tsn.ua/