На ім'я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:
«Я — колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у
1944–1945 рр. організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині.
Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до
совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу
висповідатись, розповісти, хто ж насправді організовував ці криваві
акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та
пощади їм не було…
Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!». Він
вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина
вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив об стінку головою… Я за
той час розстріляв двох сестричок 10–12 років. Вони заціпеніли з жаху і
навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали
нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара.
Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали, що
ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини
пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали
силоміць.
Таких випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того
хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків
переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й
висповідався. Старенький священник прошепотів: «Сину, великі гріхи твої,
та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді,
коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров».
Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я
вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати,
відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить чістєнькімі?
Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і ніколи поміж
собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш
старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми
лише переглянулись…
Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
Дмитро Карп'як
P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився
якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж
пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і
його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за
волю України.
Чернівці, газета «Час», 3 березня 2006 року
biletskyi.blogspot.com
