Я мала велике щастя народитися в українській патріотичній родині о. Михайла та Ірини з Горникевичів Ганушевських. Нас, дітей, було дев’ятеро - п’ять синів і чотири дочки. Всі п’ятеро моїх братів: Мирон, Теофіль, Богдан, Степан, Тарас і сестра Ірина були членами ОУН. Сестра Марія була членкинею Союзу Українок. Брат Теофіль був військовим референтом в ОУН. Він один із братів, що служив у польському війську. В 1940 р. Теофіля арештували, довго катували і засудили на кару смерті. В 1941 р. був замордований у Станіславській тюрмі разом з іншими політв’язнями. Всі мої старші рідні були одружені, не жили з нами. Перед приходом більшовиків виїхали за кордон, бо за свою українську діяльність були б знищені більшовиками. Мій Батько не хотів покидати парохію в Угорниках і Микитинцях, що коло Станиславова. Казав: «Що буде людям, то і нам», і ми залишилися четверо - Тато, Мама, молодша сестра Оксана і я. Ми були певні, що нашого Тата заарештують, бо він, як греко-католицький священик, не погодився підписати московське православ’я. Довго Тата викликали і мучили, щоб підписав, але він не піддався на ніякі погрози. Ми дякували Богові і Матінці Божій, що нас вивезли разом з Татом.

27 березня 1950 р. о 5 год. рано сильно застукали до вікна: то прийшли два КГБісти і 10 солдатів з великим псом. Зачитали нам рішення, де було написано, що мій Тато — ворог народу і нас висилають в східні області Радянського Союзу. Сказали, що дозволять нам 2 години збиратися. Вони почали робити обшук в помешканні і дивувалися, що не знайшли золота і грошей. Я подивляла моїх Батьків - обоє були спокійні і зрівноважені, напевно, тихо молилися, а я весь час плакала. Моїй сестрі було 21 рік, а мені 23.

Ми почали швидко збирати найнеобхідніше. Я найперше завернула в хідник ручну машинку до шиття і альбоми з фотографіями та поставила серед кімнати, як щось непотрібне, щоб дозволили мені взяти. Я добре вміла шити одяг, і то нам на чужині пізніше дуже помогло. Через вікна ми бачили, як багато людей стоять на дорозі перед домом і плачуть. Ми в поспіху пакували потрібні речі у мішки, валізок у нас не було, тільки одна мала, де були складені важливі пам’яткові документи.

Час минув скоро, в 7 год. нам наказали виходити з речами. Я побачила, як моя сестра Оксана підійшла до фортепіано і, прощаючись, погладила його. Вона дуже гарно грала. Я, плачучи, попросила: «Оксанко, заграй». Вона не плакала, сіла і заграла пісню, яку ми разом часом співали:

«Тихо всюди, куди глянеш оком,

безмежний океан в снігу лежить.

То степ сибірський сном заснув

 глибоким

і смерть холодна довкруги

царить.

А вітер по степу холодний виє,

дрожить снігом завіяний барак,

напівзамерзлий в арештанській

 свиті,

в останнє засланець шепоче так...»

Оксанка грала голосно, з жалем і болем. Я стояла, спершись на фортепіано, і плакала. На закінчення вона вдарила останній акорд, встала і ще раз погладила свій улюблений інструмент. Всі вояки стояли біля нас і слухали, ніхто з них не заборонив.

Потім вигнали нас з речами на веранду, а самі почали різати наших курей і господарити в кухні. На той час ми вже більше як рік не жили в парохіяльному  домі: там була поліклініка. Нас помістили в малій хаті в селі. Як ми перепроваджувалися, великий різьблений образ  Матінки Божої з маленьким Ісусом, а також гарні віденські крісла і великий гуцульський килим дали до церкви. Після повернення на рідну землю  нам віддали крісла, килим люди продали і вислали нам гроші на заслання, а образ ми не забрали: він згорів разом з церквою в 1986 р.    

На веранді ми сиділи до обіду. Через вікна бачили, що на дорозі зібралося дуже багато людей. Як пізніше нам сказали, там були люди навіть з сусідніх сіл. Дуже жаль було мені і сестрі наших Родичів, які навіть води не напилися. Я хотіла ще дещо забрати з помешкання, але мене не пустили. Наш Тато був парохом Угорник і Микитинець з 1927 по 1950 р., до дня вивозу. Всі парохіяни нашого Тата, а також Маму дуже поважали і любили.

В 12 год. дня приїхала вантажна машина, посадили нас на наші мішки, а солдати з псом стали так, щоб нас не було видно. Як машина завелася і почала їхати, то всі люди голосно з плачем закричали. Я той крик і плач дотепер не можу забути, як також і той сильний стукіт у вікно на світанку.

Привезли нас до в’язниці на вул. Сахарова (теперішня назва) м. Станиславова. На її подвір’ї вже було багато людей зі своїми речами в мішках. То були священики, які не погодилися підписати московське православ’я, деякі з родинами, а деякі самі.

Пригадую собі о. Михайла Матійціва, якого забрали із старенькою мамою. На нього вже чекали, почали при нас його обшукувати і знайшли фляшку вина до Служби Божої. Зі злістю кинули її до землі, а о. Матійціва зловили за ковнір і такого зігненого повели до тюрми. На кінець привезли двох молодих людей з трьома маленькими дівчатками: Вірою (5 рочків), Надійкою (3 рочки) і 3-місячною Любою, яка лежала у візочку, а до нього була прив’язана скрипка. Хтось видав, що вони переховували в себе підпільного священика — його заарештували, а їх вивезли.

Робився вечір, як нас всіх на вантажних машинах повезли до пересильного пункту в Брошневі. Вже було зовсім темно, як ми приїхали. Наказали речі залишити надворі, а нас повели реєструватися. Пізніше завели до бараку, де на підлозі тісно одні коло других з підігненими ногами спали люди старші, молодші і діти. Навіть там, де стояла «параша» (відкритий цебер для людських потреб), спали люди. Дві жінки збудилися і з трудом зробили місце, щоб ми могли там стати. Згадую, як ми з сестрою почули, що по нас щось лазить і кусає. Жінки пояснили, що то воші, які не дають їм спати. Рано відкрили двері, солдат-наглядач закричав, щоб всі виходили з бараку по одному і, штовхаючи кожного в плечі, рахував. Так було кожного ранку. Як нас порахували, наглядач сказав нам забрати наші речі, які були надворі. Все наше майно було розпаковане і багато всього було вкрадено. Можливо, вкрали ті солдати, що нас привезли, або наглядачі, які були до нас дуже жорстокі. В одного священика забрали все, що він мав.

Наше життя в тому пересильному пункті у Брошневі було жахливе, але всі мусіли терпеливо нести свій хрест. То був час Великого Посту. Людей з бараку забирали, а інших приводили. До нас привели вже нам знайомих з подвір’я Станіславської  тюрми о. Йосифа Петраша з родиною, о. Василя Кузя з сестрою, о. Михайла Матійціва з мамою (його три доби тримали в тюрмі). Також був о. Зінько, який захворів на атонію кишок і за три дні помер. Священика до нього не допустили: тільки через віконце в нашому бараці, яке виходило на вікно в ізоляторі, священики тихо відправляли похорон, а ми всі плакали і молилися.

Привезли до нас о. Мирона Підлісецького з дружиною (наша тіточна сестра) і маленьким синочком Теофілем, який мав два і пів року. Їх вивезли того самого дня, як нас, але тримали в районі, в пивниці КДБ, і кожної ночі цілий тиждень кликали о. Підлісецького на допит. В пивниці була вода, і всі їхні речі в мішках намокли. Напевно, було їм там дуже важко з малою дитиною.

Великдень був сумний, але всі відправи відбулися, священики співали тихо, щоб не почув наглядач, бо тоді з криком вбігав до бараку з довгим патиком, щоб ми перестали молитися. Ми всі співали «Христос воскрес».

Кожного вечора перед сном священики проводили з нами молитву, а потому кожен, сидячи, знімав з себе верхній одяг і бив воші. Ми всі спали одягнені. Пригадую собі, одного вечора по молитві ніхто воші не бив, всі заснули, а я дивлюся: обоє Підлісецькі заснули, а маленький Фільчик сидить між ними. Питаюся тихо: «Ти чому не спиш?», а він надув губки і каже по-дитячому: «Зараз буду воші бити». Тепер він є заслужений лікар України, славний травматолог і живе зі своєю родиною у Львові.

Привели до нас старенького дідуся з села, жаль було на нього дивитися, бо накрився вивернутим кожухом, а шерстинки на кожусі рухалися від великої кількості вошей. В нашому бараці були двері до «карцера» — маленької комірки, куди закривали, як хтось з нас провинився. Як нікого там не було, ми з сестрою по черзі туди заходили, роздягалися, тріпали одяг і ногами топтали воші.

Всі бараки були високо загороджені колючими дротами у два ряди, між ними був простір у три-чотири метри, де час від часу ходили солдати. У всіх чотирьох кутах високо на вишках стояли день і ніч озброєні охоронці.

Одного ранку нас вигнали рахувати, і ми, стоячи в ряді, побачили, що з інших бараків також повиганяли людей і вони стоять так, як і ми. Довго всіх нас рахували, кілька годин, старші люди і діти з трудом це витримували. Виявилося, що в таборі є на одну людину забагато. Вивозили тата, маму і двох молодих синів, старший з яких взяв шлюб з дівчиною, але в загсі не розписався, тому КГБісти її не хотіли брати. Родина запхала її в мішок і так привезла до пересильного пункту, а того ранку не встигла заховати. Вигнали її, але, як ми пізніше довідалися, вона таки сіла до вагону, як її чоловік з родиною виїздили.

В іншому бараці ми застали о. Ореста Щуровського з дружиною (наймолодша сестра нашої Мами) і їх шістьох дітей. Троє найстарших вчилися в Станиславівському інституті, та як довідалися, що родину вивозять і тримають у Брошневі, то самі зголосилися до них. Хотіли бути разом з батьками і молодшими сестрами. Ми просили, щоб нас вивезли разом з нашими рідними, які були там з нами, а вони завезли нас в різні місця Сибіру і Далекого Сходу.

У всі дні нашого побуту в пересильному пункті нам до бараку один раз в день приносили капусняк, де плавали очі і зуби корови чи коня, і рано кип’ячу воду в бочці. Кілька разів ми дістали продуктові передачі від дальшої родини і парохіян і ділилися з людьми, які нічого не отримували. Всі, які мали таку можливість, робили так само.

Найперше ми попрощалися з Щуровськими, а пізніше — з Підлісецькими. Сумно було нам всім. Перед тим, як нас вже мали вивозити з Брошнева, родина передала нам спиртівку, таблетки сухого спирту і горнятко. Наша Мама відразу пригадала собі сон, який приснився їй у ніч перед вивозом. Ніби сидить вона з пакунками на залізничній колії і прийшов до неї син Теофіль, приніс таку саму спиртівку з горнятком і каже: «Мамуся напевно змерзли, я зараз загрію чай». Теофіль, член ОУН, був замордований у Станиславській тюрмі навесні 1941 р. Я переконалася, що наші померлі рідні нас бачать і попереджають, як з нами має щось погане статися.

16 травня 1950 р. нас повезли в товарних вагонах у незнане. Вагон, в якому ми їхали, був малий, а було нас 24 людей. По обох боках вагону стояли нари, на яких ми сиділи і спали, а під нарами лежали наші речі в мішках. У підлозі вагона був отвір для природних потреб. Одні других закривали простирадлами. Один раз на добу з вагона випускали двох дівчат, давали їм по два відра, і вони приносили всім кашу або суп, а також кип’ячену воду. З ними йшов озброєний солдат. Це було у великих містах і могло бути не вдень, а вночі. Переважно нас везли вночі і на великій швидкості, а вдень вагони заганяли на бічні колії. Часто наші вагони стояли напроти вагонів з ув’язненими, і вони через заґратоване віконце питалися, скільки років нам дали. Щоб вони зрозуміли, хто ми, люди брали на руки малу дитину, яких у вагоні було четверо, і показували їм. Вони жахалися і руками бралися за голову.

Як надворі було тепло і світило сонце, у вагонах ставало гаряче і важко було дихати. Між вагонами стояв озброєний солдат, ми просили його, щоб хоч трохи відкрив двері, — не хотів. Одного дня наші вагони зупинилися в такому місці, де не було хат, тільки кущі і дерева. То був третій тиждень нашої їзди. Дозволили малим хлопчикам, по одному з вагона, піти і наламати більших галузок, щоб зробити мітлу і позамітати у вагонах. Солдати зняли їх з вагонів, а у дверях залишили щілину, що тільки голову можна пропхати. Ми дивилися і бачили всі вагони. Хлопчики почали бігти до кущів і всі попадали, бо не мали сили. Далі поволі попіднімалися і, як старенькі, пішли, наламали галузок і знов поволі повернулися до вагонів. Було дуже жаль дивитися на тих невинних дітей.

У Брошневі нам з продуктами передали карту Радянського Союзу, і ми часто дивилися по ній, куди їдемо. Минали Куйбишев, Байкал з багатьма тунелями, Читу, Красноярськ. Ми не знали, як довго ще будуть нас везти. Всі були втомлені тою їздою. У вагоні було важко дихати, особливо стареньким людям. Ми подивляли дітей у пересильному пункті й у вагоні, вони були тихі, не плакали, нічого не просили і поводилися, як дорослі. Напевно, вони відчули становище, в якому знаходилися їх родини. Нам всім дуже хотілося вже вийти з того вагона, але ніхто не стогнав і не нарікав, мовчки терпіли. Ми багато молилися і співали релігійних пісень, але тихо, бо як це чув солдат, то гримав до вагону.

14 червня 1950 р. привезли нас до Хабаровська. Відкрили двері у вагоні і сказали всім вийти, бо будуть нас провадити до лазні. Наша Мама не могла ходити, і ми всі рішили, що Мама залишиться у вагоні. Кожна родина мала з собою щось цінне, і, щоб не пропало, почали давати нашій матусі годинники, обручки, гроші і все інше на збереження.

Було нас дуже багато, велика колона. Ми йшли, тримаючись одні за других, малих дітей несли на руках, старших провадили за руки. Ноги в усіх були, як дерев’яні. З двох боків колони йшли озброєні солдати. Мені мимоволі пригадалися колони жидів, яких провадили на розстріл через наше село Угорники. Ми бачили їх з подвір’я парохіяльного дому, де жили. Пам’ятаю, як з тої колони втекла мала дівчинка, може, семирічна, і через сад прибігла до нас, хотіла сховатися. Але за нею побіг німець, схопив її і повів у колону. Дівчинка була дуже гарна, з чорним кучерявим волоссям, і ми важко то пережили.

Наша колона виглядала так само. Люди стояли і приглядалися до нас. Ми тоді не знали, що то є «купці», їм була потрібна дешева робоча сила, їм хотілося, щоб було багато молодих і здорових людей. В лазні дали нам мило, а одяг взяли до камер. Як ми добре помилися, нам стало трохи легше після пережитого в Брошневі і вагоні, здавалося, що й сила до нас повертається. Далі віддали нам гарячий одяг і повели назад до вагонів. Дорогою дивимося: назустріч їде вантажна машина, на якій везуть всіх, хто не міг ходити. Наша Мама побачила нас і голосно в розпуці каже: «Я все залишила, і що тепер буде?». Дуже жаль нам було нашої Мами. Ми прийшли до вагонів і побачили, що двері повністю відкриті, а всередині для дезінфекції все посипане грубим шаром сірого порошку. Той порошок мав дуже поганий запах. Ми зайшли до вагону, потім привезли з лазні нашу Маму і двері закрили. До вагону, на щастя, ніхто не заходив і нічого не пропало.

14-го червня приїхали на станцію Красна річка. Бачимо через віконце, як до вагону під’їхала вантажна машина і починають відкривати двері. Та раптом почалася сильна злива, двері закрили — і ми були змушені ще одну ніч ночувати у вагоні. Рано ясно засвітило сонце,  до вагонів знову під’їхали вантажівки і повідкривали всі двері. Солдати помогли нам зійти і забрати речі, а далі повезли нас в Красноріченський радгосп МВД. Там нас багатьох помістили у великому і довгому свинарнику. Вздовж свинарника були зроблені настіли для спання, на яких розмістилися люди. На підлозі між дошками були великі щілини, де стояв рідкий гній, зверху покроплений вапном. Решту людей помістили в телятнику, корівнику і в зерносховищах. Всіх тварин на той час вивезли в літні приміщення в тайгу і на острів.

Ми були дуже раді, що нарешті, після всіх знущань над нами, зможемо хоч зручно спати з простягнутими ногами і руками, ми мали там багато свіжого повітря, і навіть той гній в щілинах нас не засмутив.

Дуже нас зажурило, що наша Матуся не могла ходити, але, дякувати Богу і Матінці Божій, що наші Родичі витримали то все пережите і доїхали живі. Ми були щасливі, що ми разом, що нашого дорогого Тата не заарештували і він з нами, а далі при Божій помочі якось буде.

Як ми вже там в свинарнику розмістилися, ми з Оксанкою вийшли, щоб розглянутися, що є кругом, вдихнути запах весни і літа, бо зблизька не бачили квітів і зелені. Ми були молоді і хотіли до всього доторкнутися. У високих травах цвіли різнокольорові квіти, лубін, конвалії і багато корчів жасмину. Тільки конвалії трохи пахли, а всі інші були без запаху. Ми нарвали букет квітів і принесли нашим добрим, найдорожчим Родичам.   

Того дня нам привезли сухий пайок — сушену рибу і хліб, а на другий день рано наказали Татові і нам з сестрою йти на роботу в поле, яке було далеко від свинарника.

Біля свинарника була кухня, де варили свиням. Ми раненько вставали, варили там кашу (трохи крупи мали ще з дому), снідали і залишали на обід Мамі. Просили стареньку жінку, щоб підігріла і дала Мамі на обід. Також ми давали Мамі галузку, щоб обганяла великі мухи, які літали в свинарнику. На полі ми працювали кілька днів. Обід нам привозили.

До нашого приїзду в радгоспі працювали і жили в бараках в’язні, яких охороняли військові. Як тільки привезли нас, в’язнів забрали в іншу місцевість, а бараки нашими силами були пристосовані на житло. Бараки розділили на малі кімнати, в яких у тісноті розмістили родини. Ми довідалися, що в радгоспі ще живе військовий фельдшер, і попросили його, щоб вилікував нашу Маму. Він радо погодився, а також допоміг нам отримати кімнату в бараці, де жили солдати охорони. В тій кімнаті, яку ми отримали, була їхня лазня.

Нашому Татові наказали йти працювати на боднарку, витягати цвяхи зі старих скриньок і їх виправляти. Була мала будка, де можна було присісти і сховатися від дощу. Я вшила зі старого сукна напальчики, щоб Тато не поранив пальці. Мою сестричку і мене взяли працювати обліковцями в головну контору. Як почалося будівництво великої теплиці, мене перевели туди обліковцем. Там працювало багато робітників і кожного дня під охороною привозили в’язня-німця, який мав освіту інженера-будівельника. Говорив по-російськи.

Ми дякували Богу, що наша Мама в скорому часі виздоровіла. На свинарнику ми були місяць. Як відремонтували барак, в якому була призначена для нас кімната, ми до неї зайшли. Після всіх переживань на пересильному пункті та у вагоні було нам добре і затишно. Барак був за територією радгоспу, недалеко від прохідної. В кімнаті ми застали два односпальні залізні ліжка і дві з’єднані між собою широкі лавки, де раніше спали в’язні. Також була невелика кухня з плитою, на якій можна було варити, і тільки та плита давала тепло взимку. Вліті варили на такій самій кухні на подвір’ї.

Воду нам привозили в бочці. Кінь з возом, на якому була бочка, заїздив в річку Уссурі, і візник відром наповнював бочку водою. Одне відро води коштувало 5 коп.

Кожного тижня ми йшли до комендатури підписуватися, що ми є і нікуди не втекли. Одного вихідного дня всім спецпереселенцям наказали зійтися біля клубу, і ми тоді побачили, як нас багато, — більше як тисяча. Поставили стіл, на якому лежало багато заготовлених бланків, і сказали, що всі мусять підписатися, що ми вже ніколи не повернемося на Україну. Як хтось втече, то буде засуджений на 20 років каторги. Всі люди почали голосно плакати. Ніхто не хотів підійти до стола. Між нами було чотири священики — наш Тато, о. Чужак, о. Жупанський і о. Матійців. Комендант підійшов до нашого Тата з проханням, щоб заспокоїв людей і переконав їх підписуватися. Наш Тато, отець Михайло Ганушевський підійшов до стола і голосно сказав: «Заспокійтеся, не плачте, ви знаєте, що ми добровільно сюди не приїхали, нас привезли і не питалися, хочемо того чи ні. Тепер також примушують нас підписатися. Запам’ятайте, на цьому світі нема нічого вічного. Господь Бог і Матінка Божа нам допоможуть». Перший підписався Тато, далі Мама і ми. За нами сумно і з жалем почали підходити всі решта, бо іншого виходу не було.

Директор радгоспу підмовляв людей, щоб будувалися, що допоможуть в будівництві. Одна родина, в якій було чотири дорослих чоловіків, за кілька років звела хатину, а після звільнення продала і поїхала в Україну. Одного старшого чоловіка мали судити за те, що приніс з поля кілька огірків, він не зміг того пережити і повісився біля бараку. Пізніше помер о. Жупанський, колишній капелан Січових Стрільців. Також помер молодий хлопець, мав відкриту форму туберкульозу.

Цвинтар у Красній річці був на горі і могила зберігалася до першого дощу, який не падає, як в Україні, а сильно лиє і по дорозі вода тече, як ріка. Там весна і літо коротке, дуже скоро все росте і дозріває, а зима довга, з великими морозами. Всю продукцію, яку виготовляли в радгоспі, доставляли до Хабаровська працівники МВС. Ми не могли того купити, не дозволяли нам. За нашу працю платили дуже мало, не ставало на прожиття. Часто не було грошей купити хліб, який завжди був чорний і глевкий.

Наші дорогі Батьки, як все, були спокійні і терпеливо переносили всі труднощі. Підтримували нас і, потішаючи, казали: «Як вам дуже важко, згадайте тих, кому набагато важче, ніж вам. Згадайте бідних молодих політв’язнів, які засуджені на багато років і тепер вони в таборах працюють в жахливих умовах, як згадаєте їх, буде вам легше». То була правда. За нами вже не ходив озброєний солдат з псом. Ми то відчули, як зійшли з вагону в Красній річці.

Ми дуже журилися нашими Батьками, бо здоров’я в них погіршилося. Помагали їм, як тільки могли.

В нашій кімнаті все правилася Служба Божа. Замість чаші було маленьке горнятко і тарілочка від чорної кави. Як ми вдома пакувалися, наш Тато найперше то запакував. Після повернення на рідну землю чашу подарував Татові єпископ Слезюк, який в той час був у підпіллі. Частички до Служби Божої привозив Татові з Хабаровська о. Перхач. Як ми приїхали до Хабаровська, один вагон відчепили і людей залишили там, а ще два вагони поїхали далі, до Чорної річки.

Як теплиця була збудована, мене перевели до контори тваринництва, також обліковцем. Зі мною там працювали Зеня Чорній і Нестор Пиріг, вивезені з Чортківщини. Праці було дуже багато, але як не було начальника, ми могли тихенько заспівати на три голоси українську пісню «Тихо над річкою» або «Бабусю, голубко». Ми всі дуже тужили за Україною і рідним домом. Моя сестричка дальше працювала в головній конторі радгоспу.

Восени, одного вільного від роботи дня, була велика бійка. Каміння падало на дах нашого бараку, неможливо було вийти. Хлопці з Красної річки напали на наших хлопців. Виявилося, що один наш хлопець був сильно поранений і побитий в голову. Ми тим дуже зажурились.

Наш Тато в селах, де був парохом, як церковний і громадський діяч завжди опікувався «Пластом» і іншими молодіжними організаціями, тому сказав нам: «Дівчатка, треба рятувати нашу молодь. Я знаю, що це не буде легко в теперішніх умовах. Зберіть молодь і організуйте хор». Ми поговорили з головою профспілки Бутком, котрий давніше також був переселений, і сказали хлопцям і дівчатам, щоб прийшли до клубу. Як ми зібралися (було нас небагато), знадвору двері хтось закрив. Ми здогадалися, хто це зробив. За кілька годин нас відкрили, а з того дня молодь радо вечорами два рази на тиждень сходилася до клубу. Так організувався чотириголосний хор з 50 молодих дівчат і хлопців, з дуже гарними голосами. Наші друзі зі Станіслава прислали нам пісні з нотами Лисенка, Леонтовича і інших композиторів. Моя сестра Оксанка до вивозу вчилася на другому курсі музичного училища на диригентському відділі, тому стала диригентом нашого хору. Пізніше призначили її художнім керівником. Ми всі привезли з собою вишивані блюзки і сорочки. Почалися репетиції, молодь із задоволенням сходилася і співала українські пісні. Піднявся дух, ми вже мали про що думати, мали чим зайнятися. Також наш Тато організував дитячий шаховий гурток, а отець Чужак - дитячий струнний оркестр, для якого радгосп закупив інструменти.

Літо закінчилося і почалася сувора зима з великими морозами і снігами. В нашій кімнаті було дуже холодно, бо не було печі, щоб держала тепло. Стіна від подвір’я внизу покривалася льодом, і треба було час від часу той лід сокирою зрубувати. Мороз досягав 50 градусів, а стіна в бараку була тонка. В січні 1951 р. нам виписали нові валянки за рахунок зарплати. До того часу ми мерзли в своєму взутті, яке мали з дому.

Зиму ми перебули дуже важко, треба було якось звикати до того холоду. Пам’ятаємо, як наш дорогий Тато ввечері сидів у кімнаті за столом, вбраний у валянках, шапці-вушанці, в хутрі, привезеному з дому, і читав часослов — щоденний обов’язок священика. Вода в кімнаті, а також в коридорі на ранок замерзала.

Два рази на тиждень увечері ми мали в клубі репетиції хору. З тайги на відкритій вантажній машині привозили дівчат і хлопців, які були на вирубці лісу, а рано везли їх знову на роботу. В мороз їм то було нелегко, але все приїздили задоволені. Українська пісня піддержувала і додавала сили далі жити.

У березні ми вирішили дати концерт, присвячений Т. Шевченкові. Сцену прибрали вишиваними рушниками. Людей зібралося багато, прийшли начальники і зайняли місця в першому ряді. Перша пісня була «Заповіт», всі встали, начальники оглянулися і також піднялися. Після концерту один з них запитався нас, чому всі на першу пісню встали. Ми йому пояснили, що то був заповіт Т. Шевченка. Всі пісні були на слова Т. Шевченка, а між ними виконувалися деклямації. Оксанка дуже гарно виконала вірш «Гамалія». Пізніше ми готувалися до районного і крайового огляду художньої самодіяльності, де зайняли перші місця. Хвалили наш хор і диригента в пресі і писали, що ми співаємо майже професійно. По радіо передавали наш спів, і ми отримували зворушливі листи від наших спецпереселенців з подякою за українські пісні.

У 1951 р., в листопаді, моя сестра Оксанка вийшла заміж за Нестора Пирога, який був вивезений разом з батьками і трирічною сестричкою з Тернопільщини.

Нестор гарно співав і дуже нам поміг при організації художньої самодіяльності. Зареєструвалися і в неділю після Служби Божої наш Тато їх повінчав.

Наша родина збільшилася, молодій сім’ї дали кімнатку в бараку по сусідству з нашою, ми зробили двері і були разом. У 1953 р. в Оксанки і Нестора народився син Юрчик. Для нас всіх то була велика радість. Важко було дитині рости в таких умовах, він захворів на токсичну диспепсію, але, Богу дякувати, одужав. Лікував наш фельдшер, Оксанка і Нестор давали йому кров, а також поміг відвар з льону, який ми знайшли між нашими спецпереселенцями. Зеня Чорній у той час працювала на птахофермі, приносила по кілька вітамінок, які були призначені для курей, і вони дуже допомогли дитині. Юрчик ріс гарний, з ясним кучерявим волоссям і голубими очками.

Оксанка, крім праці в клубі і диригентом хору у військовій частині, була в школі учителькою співів. Я, щоб більше заробити, працювала у військовій кравецькій майстерні майстром з пошиття верхнього жіночого одягу. Я могла з решток підкладок вшити для Юрчика костюмчики, а в рахунок зарплати дістати тканину для Тата на костюм, який сама вшила, і для нас трьох літній одяг, якого ми не взяли з дому. Ввечері шила жінкам, які приходили до мене. Перешивала зі старого одягу, і машинка до шиття з дому дуже мені пригодилася.

Я ніде не вчилася шити, початки мала від моєї Мами, яка всім своїм дітям сама шила і вишивала, а Маму навчила бабуся. Я вдячна Богу за той дар, що я вміла і любила шити. Тепер з сестрою згадуємо той час на чужині, як ми то все встигали і як нам вдавалося все зробити і вижити в таких умовах. Ми обидві навчилися різати і рубати дрова і ще багато такого, що вдома не робили. Нестор брав у радгоспі віз і коня, і я з ним їздила в тайгу по дрова.

Нам дали дальше від радгоспу город, ми троє садили там картоплю. Треба було далеко йти і працювати там було важко, бо дрібна «мушка» сильно кусала, залізала в очі і вуха. Ми закривалися хустками, але все мусіли мати галузки, щоб обганятися від мошкари.

Ми й далі ходили в комендатуру розписуватися. Так проходило наше життя в радгоспі. До нашого Тата приходили листи з фотографією від єпископа Лятишевського із заслання і о. Венгриновича. Приїздили до нас з Хабаровська о. Пархач, о. Кузь і о. Когутяк, які були разом вивезені.

Одного року в травні на іменини нашої Мами прийшла посилка від родини із Станиславова. Як ми її відкрили, то зверху побачили букетик засушених квітів з рідної землі і відчули запах васильку, що нас зворушило до сліз. В той час нашій родині і іншим людям в Україні, особливо в Галичині, було дуже важко жити матеріально і морально. Можна було всього сподіватися, ніхто не знав, що його чекає завтра. Нашу тіточну сестру з чоловіком отцем Мироном Підлісецьким і малим сином вивезли в тайгу. Їх адреса була - Нанайський район, Корейський мис, пос. Джонка. Вони до нас писали, що їм там дуже важко. В них народився другий син Богдан і як йому було два місяці, вони за дозволом комендатури і нашого директора радгоспу Кордовського переїхали до нас. Вони пливли на баржі до Хабаровська і заблудили через дим, бо горіла тайга і не було видно, як заплисти в ріку Амур. Три доби блудили, але щасливо добралися до нас. Ми були дуже раді, що допомогли їм, разом жили в наших двох кімнатах, а пізніше дали їм окрему кімнату недалеко від нашого бараку.

В 1955 р. важко захворіла наша Мама, як сказав фельдшер, інфекція попала в шлунок. Давав уколи з великих шприців під шкіру, в обидві ноги вище коліна і після того казав ставити теплу грілку, щоб скоріше розсмоктувалося. Таке було прикре лікування, але інших ліків не було. Наша Мама з трудом вижила і довго не могла піднятися. Знову нам помогла Зеня Чорній. Як вже можна було Мамі пити три рази на день пів горнятка курячого росолу, то вона приносила нам півкурки, коли на птахофермі різали браковані кури.

Ісус Христос і Матінка Божа помогли, і наша Мама піднялася з тої важкої хвороби. Моя сестра з швагром і малим Юрчиком дістали недалеко від нас окремий старий будиночок і перейшли туди жити. Я зайняла їх кімнату і мала можливість шити жінкам, бо через хворобу Мами мусіла звільнитися з праці в кравецькій майстерні.

Пізно восени захворів наш Тато, сильно заболіло серце. Прийшов фельдшер і сказав, що буде давати уколи глюкози. Не було ніякого обстеження, ні ліків, казав Татові лежати і не підніматися. З Божою допомогою Татові полегшало. Ми з Оксанкою обидві дуже журилися і молилися, щоб наші найдорожчі Родичі жили, бо якби, не дай, Боже, померли, ми їхні могили ніколи не могли б залишити там, на чужині.

Зима, як кожного року, знову була дуже важкою і холодною, але ми її пережили.

7 квітня 1956 р., на свято Благовіщення, треба було йти в комендатуру підписатися. Тато сказав мені іти і скоро повертатися, бо він буде правити Службу Божу, але там була велика черга. Як я підійшла до коменданта, він мені сказав: «Робіть собі фотографії і дістанете паспорти, ви звільнені». Я з радості не йшла до бараку, а здавалося, що на крилах летіла. Відкриваю двері до нашої кімнати і бачу, що Тато вже править Службу Божу. Я сказала тихо до сестри, що ми вже вільні, а вона розплакалася.

Найперше звільняли тих, що мали в родині учителя. Оксанка помогла нам дістати звільнення.

Ми були щасливі, що зможемо наших дорогих Родичів повезти на рідну землю, на Україну, і дякували Богу і Матінці Божій, що дочекалися такого щастя, що ми вільні.

Треба було, щоб наші Родичі якнаскоріше повернулися до України, вони були слабенькі і їх чекала важка дорога - два тижні в потязі з двома пересадками. Фельдшер порадив підкріпити наших Родичів глюкозою і приходив кожного дня. Грошей на дорогу в нас не було, а один квиток коштував 700 карбованців (як казали тоді, рублів). Було рішено, що Оксанка з Нестором і Юрчиком залишаються, а також Підлісецькі, які звільнення не мають. Родина і колишні деякі парохіяни з Угорників і Микитинців надіслали нам гроші на три квитки.

1 травня 1956 р. після зворушливих прощань з родиною і людьми, які залишилися, ми виїхали з Хабаровська. На дорогу мали сухарі з чорного хліба і згущене молоко, їхали в плацкартному вагоні. На кожній великій станції я бігла по кип’ячену воду, і ми тоді могли пообідати чи поснідати. Та вода часто була дуже далеко від нашого вагону, і я все дуже переживала, що потяг з Родичами поїде, поки я вернуся. Ми мали з собою папір, конверти з марками і писали листи до нашої родини в радгоспі. Я писала і плакала, було нам дуже сумно і жаль, що вони залишилися. Ті листи вкидала до поштової скриньки, як бігла по окріп.

На малих станціях люди приносили до дверей вагона і продавали різні зварені харчі. Один раз я купила літру квасного молока і глибоку тарілку теплої вареної картоплі. Грошей ми мали небагато і берегли їх, щоб взяти чоловіка, який поможе нам з клунками під час двох пересадок. У Харкові підійшов чоловік з візком, забрав наші речі і я сказала йому, щоб віз до потягу, який їде до Шепетівки. Я провадила Родичів, які з трудом могли йти. Залишилося нам 14 карбованців, щоб пересісти в Шепетівці до потягу, який їде до Станиславова. В Харкові всіли до нашого вагону два солдати, які їхали у відпустку до батьків у Ямницю. Ми з ними познайомилися, і вони нам помогли пересісти в Шепетівці, так що 14 карбованців нам залишилися.

Хвала Богові, доїхали ми до Станиславова, побачили церкву в Микитинцях і міст залізничний. Дивлюся, а моя Мамуся плаче, перший раз за всі роки на чужині. Питаюся, чому вона плаче, а Мама каже: «Тут в потягу вже маємо де спати, а що буде далі, де ми будемо, нічого в нас нема».

15 травня 1956 р. ми вийшли з потягу. Діти і внуки Маминої рідної сестри тети Наталі Стернюк (була заміжня за о. Петром Стернюком) вийшли нас зустрічати із сльозами радості і з букетиками конвалій в руках. Підійшов до нас чоловік, колишній наш сусід з Угорників, витягнув записник і каже до мойого Тата: «Отче, я записав собі, коли вас вивезли, а тепер запишу, коли ви повернулися». Він був з візочком, куди взяв наші клунки, і я з ним пішла до сестри Віри Стернюк-Бурачинської, де збереться вся родина, а Родичів взяли до авта.

Я йшла з ним знайомими вулицями, такими мені рідними, я усміхалася. Здавалося, що серце з грудей вискочить з радості. Мені хотілося поцілувати кожне зустрічне дерево. Я знову на рідній землі, я привезла живих Батьків, ми вижили, ми повернулися! Тільки ті можуть зрозуміти мою радість і хвилювання, хто пережив таке повернення на рідну землю, на Україну.

novazorya.if.ua