Коли я понад 11 років тому прийшов у колонію посиленого режиму ЛВК 48 (відома львів'янам як "зона на Хуторівці"), шоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подумали, що я - переодягнений "мент", який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на одній вулиці і які були свідками моїх колишніх вуличних "подвигів"...
Мій шлях до священичого покликання справді був нелегким...
"ЗАБУДЬ ВЕРНУТСЯ ОБРАТНО - ЗАБВО"
Відчуваючи брак любови й уваги в родині після народження молодшого брата, я шукав якихось втіх на вулиці. Там збиралися такі самі, як я, і основним нашим заняттям було напитись і побитися. У 16 років мене поставили на облік у міліції. Я тоді важив 82 кг і не знав, куди подіти свою силу. Залишив школу і пішов працювати на завод слюсарем. Через рік купив собі мотоцикл "Ява" і ганяв так, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали до армії, щоб не вбився.
 Вісім класів, не комсомолець, на обліку в міліції, - пряма дорога у ЗАБВО - Забайкальський військовий округ. Цю абревіятуру розшифровували ще й инакше: "Забудь вернутся обратно". У Читинській області, за 80 км від найближчого поселення стояв гарнізон автобату. З тисячі солдатів 600 були раніше суджені. Билися, різалися, вішалися - за 2 роки загинуло понад 70 осіб! А скільки зійшло з розуму?..
"Дембелі" (демобілізовані) щоночі напивалися, ставили молодого солдата під двері й жбурляли з відстані ножами навколо нього - дикі крики, свист, бійки, співи...
Через пів року мене поставили шеф-кухарем гарнізону, в якому переважна більшість була із Середньої Азії. У першу ніч прийшли азіяти і забрали все м'ясо, так само в другу і третю ніч. Я - до чергового капітана з тією бідою. А він подивився на мене по вовчому: "Ти звідки?". -"Зі Львова", - відповідаю. - "Тут тобі не бандерівщина!" Бачу, що треба собі самому давати раду - довелося за справедливість кулаками боротися. З часом ті бійки переросли в щоденне ремесло, і день без них вважався втраченим.
Навчили мене пити чифір, і я став завзятим чифіристом - пачка чаю на 350-грамове горнятко. Зробив ковток — і цілковита байдужість до всього. Зарплата радянського вояка була 3,62 карбованці - стільки ж коштувала і пляшка горілки. Після кожної зарплати привозили ящиками горілку, а як не було - то одеколон.
Деколи не було соли, чаю, а причина проста -постачальники-прапорщики запили по дорозі.
Офіцери, яких з усіх-усюд засилали до кінця служби у ЗАБВО за порушення дисципліни, також пили і знущалися над солдатами, як лише могли. Виженуть зранку на плац і морозять або пускають вівчарку - і біжи, скільки маєш духу. Хто останній, той попадався псові в зуби.
Коли служба моя скінчилася, і я востаннє дивився на дикі забайкальські сопки, то думав: невже на світі може бути инше життя? Нас викинули з автобуса на станції і ніхто не хотів брати на поїзд. Ледве добралися до Воронежа, звідти -поштовим поїздом до Харкова. Далі - знову поштовим - до Львова.
Два тижні я не виходив з хати, не знав, що зі мною сталося. Не виходило з голови, що там, за тисячі кілометрів пекло, там мій товариш Микола... Всі питають: "Як служба?". А я кажу: "Лише Бог допоміг мені звідти вернутися живим".
Два роки мені снилася та дика армія, і я зривався вночі, кричав і довго не міг отямитися, де я. Також сильно заїкався і мені здавалося, що прожив не 20, а 80 років. Нерви були розхитані до краю. Я боявся пити, бо відчував, що стаю більше подібний до звіра, ніж до людини, і можу наробити страшної біди. Так і сталося. Через місяць зустрів хлопчину, за якого в армії заступався, і він, щоб віддячити, напоїв мене і всю компанію. Один тип почав бійку з иншим, я взявся їх розбороняти, а вони - на мене, і кінець був трагічний. Міліція шукає за мною, а я сховався на стриху в соломі. Тільки повернувся з пекла, а тут святить тюрма на довгі роки. Врятувала мене молитва. Я кричав до неба: "Господи, врятуй мене від цієї біди, а я ніколи більше не буду горілки пити й обіцяю Тобі до смерти служити!".
ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ
Бог почув мій крик душі, і ця історія щасливо скінчилася. Тягар, однак, на душі лишився. "Йди до церкви, і тобі легше буде", - порадив мій дід.
І я пішов до храму. Став обережним у своїх вчинках, бо відчував, що за найменший промах можу опинитися за ґратами.
На жаль, ще не один раз своїми гріхами я зраджував Господа. Неможливо уявити, що перетерпіли через мене дідусь, бабця, і вся моя родина... Моїм одноліткам батьки радили обминати мене десятою дорогою. Я це все знав і бачив. Одного разу після танців розмовляю з дівчиною: "Дивися, яке небо гарне, зірки, місяць!". А у відповідь чую: "А ти мене не заріжеш?" Я остовпів...
Особливо відчув свою ницість, невимовну порожнечу в душі. Життя моє скалічене і марне, позаду - нічого доброго, і попереду - без просвітку.
Після чергової пиятики сиджу в корчмі і бачу, що попід вікнами йде "синяк" - пика, як підошва. Невже, думаю, і я допиячуся до такого "рельєфу"? Гримнув кулаком по столу і вийшов з корчми. Згадав, як в юності ходив на бокс і постановив собі до 25-ліття відновити свій фізичний стан. Тренувався, бігав кроси за будь-якої погоди. Фізично зміцнів, але бачив, що в мене слабка нервова система. Тільки щось не так, -запалююся, мов сірник. Нічого не варта фізична міць, якщо дух не загартований...
У 1986 році я вперше поїхав до Почаєва. Не передати словами ті відчуття, що охопили мене, коли побачив Почаївський монастир, золоті бані високо в небі, відбиток стопи Пресвятої Богородиці...
З того часу я часто їздив до Почаєва, щиро молився, щоб мати Божа взяла мене під свій покров.
У Лаврі вперше побачив монаха, що стояв, як Мойсей. Здригнулося усе моє єство: "Боже, чому я не можу Тобі служити, чому я так змарнував своє життя?".
Доля звела мене з чоловіком, який належав до підпільної УГКЦ, а той у 1987 році завіз мене до Самбора до о. Миколи Куця - я потрапив саме на Велику вечірню з Литією. Співали на повен голос. Без страху, немовби і не було совєтської влади. По закінченні всі стали на коліна з заспівали: "Боже, вислухай благання, нищить недоля наш край..."
Це була для мене мить духовного потрясіння. "Боже, дякую Тобі, що Ти привів мене у це святе місце! У мене - темне минуле, але тепер я бажаю Тобі служити усім серцем!"
Незабаром о. Микола привів мене до владики Филимона Курчаби. Владика зміряв мене поглядом і запитав: "Що ти пережив?". Довелося усе те своє темне минуле переповідати...
 Невдовзі я став допомагати владиці у різних дрібних справах, окрім того, - студіював богослов'я.
ЗНАК ВІД БОГА
Усією душею прагнув стати священиком, але владика Филимон боявся мене висвячувати, бо не знав, чого від мене можна очікувати. Мені залишалося одне - просити Бога, щоб настановив мене на той шлях служіння, який Йому наймиліший.
14 жовтня 1991 року Паріярх Мирослав Іван Любачівський висвятив мене на священика.
У той день я не міг прийти до тями: "Господи, я ж стільки нагрішив, а ти береш мене і ставиш до престолу!".
"Я стираю твої провин, заради Мене самого. Гріхів твоїх не згадую більше", - згадався уривок зі Святого Письма.
А потім був від'їзд до Кам'янця-Подільського, богослужіння просто неба, зведення одного храму, початок будівництва иншого, а найважливіше - будова громади. Люди горнулися до Церкви, і я чувся найщасливішим у світі. Ніколи б не покинув тієї громади, що стала мені рідною, але так склалися обставини, що змушений був залишити ті любі серцю храми і тих вже рідних мені людей. Прикро було на душі, боляче, але з Божою допомогою пережив нові випробування, які випали вже на мою священичу долю - несприйняття і цькування тих, хто ще не-давно був "товаришами від релігії".
На Стрітення 1997 року я повернувся до Львова і добровільно подався у ... зону.
"МОЇ ТЮРЕМНІ ЯГНЯТКА..."
Якось попросили мене посповідати у тюрмі зеків, а пізніше відправити для них Службу Божу. Невдовзі дали мені грамоту душпастиря для ув'язнених, і так я "потрапив за грати". Колись мене батьки страшили, що здадуть у тюрму - і от я в ній опинився. Тут я зрозумів, чому мав таке скалічене дитинство, чому служив у такій страшній армії, чому довелося пройти Крим і Рим, вогонь, воду та мідні труби. Це була школа підготовки до праці з тими, кому найважче у цьому світі. Я їх розумію з пів слова, знаю, що таке шматок хліба і крапля води, зрада і підлість. Знаю, як це - відчувати, що ти нікому не потрібний на цьому світі й ні на що не маєш права; бути загнаним звіром і шукати п'ятий кут. Я дякую Богові за те, що мене копали кирзовими чоботями по морді й по душі. Ця дорога привела мене до кривих, сліпих і паралізованих, бідних, голодних, спраглих, знедолених, нещасних, ув'язнених - щоб їм з любов'ю служити.
Бути священиком у тюрмі - це ходити по лезу ножа між наглядачами і зеками. Священик має бути взірцем християнства і для тих, і для тих, знаходити спільну мову з ними, і з любов'ю робити так, щоб і ті, і ті дісталися неба. Звичайно, декому тяжко уявити, як то в небі можуть бути разом і поліцай, і зек, але нема на то ради...
 Своїх вихованців називаю тюремними ягнятами. Попри те, що в'язні озлоблені життям, вони, - як діти - горнуться до того, в щирості чиїх намірів не сумніваються. Їх треба полюбити, дати їм відчути, що вони - люди, створені не для пекла, а для неба. Тоді вони підуть за тобою. До речі, колишні убивці мені, зазвичай, найбільше допомагають, намагаються не пропустити богослужіння, підтримують дисципліну.
А я дуже тішуся, коли мої "тюремні ягнята", відчувши потребу стати на коліна і покаятися у своїх гріхах, йдуть до сповіді й приступають до святого причастя.
Якщо прийде до сповіді вбивця зі щирим каяттям, перед тобою тієї миті немовби розкривається небо і дякуєш Богові за те, що ти став священиком і маєш змогу допомагати нещасним...
Нещодавно висповідався злодій, який 38 років сидів у тюрмі. Найбільше вразила мене його простота і смиренність. Своєю покорою колишній злочинець відкриває собі дорогу до неба.
"Багато з перших будуть останніми, а останні першими" (Мт. 19, ЗО).

отець Ігор Цар, м. Львів
"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба