На шляху до Бога зустрічаємо різні перешкоди, падаємо в глибокі ями без дна, з яких не бачимо виходу. Що робити? Покірно і з надією молитись. Здатись повністю на Божу волю.

Приклад повної довіри до Бога у всіх обставинах життя бачимо у біблійного Йосифа. На його життєвій дорозі Господь приготував для нього три колодязі, які були, здавалось, без дна...
Перший колодязь
Йосиф був улюбленим сином Якова. Брати йому заздрили. А тим більше сни, які він мав, пророкували йому панування над ними. Він розповідав їх з дитячою довірою, а брати ще більше його за це не любили. Шукали нагоди, щоб йому відімстити. Така можливість не забарилась.
Яків посилає Йосифа, щоб подивився, де брати пасуть отари, чи все у них гаразд. Коли брати побачили Йосифа здалеку, постановили його вбити, а батькові послати змочену в овечій крові сорочку. Але, за Божим Провидінням, заступається за нього старший брат Рувим: "Не вбиваймо його, а вкиньмо у глибокий колодязь” (пор. Бут 37, 22).
Так і зробили. Що ж Йосиф робить у колодязі? Передумує своє життя. Бачить своє ставлення до братів. Розуміє деякі свої помилки. Відчуває злобу братів. Однак не нарікає ні на Бога, ні на людей.
Другий колодязь
Як Йосифа вкинули в колодязь, так його потім і витягли. Але для того, щоб вкинути його в інший колодязь, більш глибокий, з якого знову, здається, виходу немає. Його продають у рабство купцям до Єгипту. Мав 14 років. В Єгипті його купив начальник в’язниці.
Йосиф совісно виконував свої обов’язки. Господь благословив домові Потіфара, який робить Йосифа управителем свого маєтку. Та це триває недовго. Господь приготував для Йосифа ще глибший колодязь.
Третій колодязь
Цим разом очікувало Йосифа ще більше випробування, а радше спокуса – мав вибирати або Бога, або гріх. Він відкидає грішну пожадливість дружини Потіфара. За це вона кидає його до в’язниці. Йосиф терпить за вірність Богові.
Господь усе на добре повертає, бо через кілька років він стає в Єгипті другою людиною після фараона.
Почався голод. Його брати приходять купити збіжжя. Йосиф дає їм себе впізнати, прощає. Вони ж бояться помсти. А він каже: "Не бійтеся. Для вашого спасіння Бог послав мене перед вами сюди, щоб вас урятувати від голоду” (пор. Бут 45, 7).
Йосиф у всьому бачить Боже Провидіння. Бог його досвідчував, але і вивищував.

А тепер придивімося до життя Ісуса Христа. Якщо дивитися з позиції невіруючої людини, то можемо сказати, що ціле Його життя – постійне перебування у колодязі.
Його народження… Не приходить на світ хоч би і в найбіднішій хатині, але у стаєнці для худоби... Його смерть… Земне життя закінчується ганебним розп’яттям на хресті.
Однак Ісус Христос знає, що так повинно статися: "Треба, щоб Син Чоловічий багато терпів, усіма був відкинений, був убитий, по трьох же днях Він воскресне” (пор. Мк 8, 31).

І ми через багато страждань (життєвих колодязів) маємо увійти в Царство Боже. Дозвольмо провадити себе Богові. Він любить нас більше, ніж ми самі. Дає нам все, що найкраще.
Причини, через які падаємо в колодязі, є різні, найчастіше з нашої вини. Але тільки в колодязі нам відкриваються очі на наше життя. Буває, що ближній нас штовхне до колодязя. Інколи сам Господь нас вкине до колодязя – зсилає хворобу, душевну посуху. Як тоді поводимось? Нарікаємо чи разом з Йосифом кажемо: "То Бог так зарядив”?

Хто народився в Карпатах, той знає, що грибний період тут є дуже важливий. З грибів люди живуть: і для себе мають, і на продаж. Мама рано нас будила: "Вже грибарі пішли. Розвиднюється. Підіть і ви. Може, щось назбираєте”.
Але мені ніколи не вдавалось назбирати грибів. Інші несуть повну торбу, а я кілька грибів, і то хробачливих або маленьких. Піду з кимось, щоб знати місце, все одно не більше принесу. Щиро молюся, прошу Бога, щоб допоміг – ще менше назбираю. Після того думаю собі, що інші напевно не моляться, і я вже не молюся – знову мало грибів.
І так, скільки себе пам’ятаю, на гриби мені не щастило.
Коли минуло багато років, я зрозумів, що той "грибний колодязь” Господь дав мені для того, щоб приготувати до монашого життя. Не так мені й Богові були важливі гриби, як загартування, випробування з дитячих років, щоб опісля витривати в покликанні.

Навчаючись у підпільній Духовній семінарії, вчився я також у поліграфічному технікумі. Священик, у якого я проживав, був дуже роботящий, молитовний.
Кожного дня, коли я повертався з технікуму, він давав мені якусь роботу на кілька годин: одного дня поміняти квіти, флакончики і вази перемити (а в каплиці їх було кілька десятків); іншого дня – піти в город і зробити порядок з квітами, попідрізати троянди, викосити траву або обрізати живий пліт навколо нашого городу; ще іншого – піти в гараж, поприбирати, підремонтувати машину чи потріпати всі хідники, прибрати в кімнатах.
Коли приходила неділя, думав, що хоч тоді помолюся більше, книжки почитаю і філософію-теологію буду мати час повчити. Та ні! Треба було кудись їхати, служити отцеві до св. Літургії.
Ось такі щоденні колодязі. Кілька разів я зривався (за що тепер шкодую): "Робота, робота! А коли вчитися, читати, молитися? Хіба то монаше життя?”.
Тепер, через кільканадцять років, розумію, що Господь мене загартовував, випробовував, бо відречення від власної волі у монашому житті – головне. Через багато страждань і жертв здобувається Царство Боже.
Господь через різні маленькі труднощі провадить нас, щоб ми колись могли виконати і більші Його завдання. Уміймо через ціле наше життя тримати нашу руку в Божій долоні, даймо Йому нас провадити і тоді ніколи не пошкодуємо, бо Він знає, що для нас краще.

о.Йосиф Будай, ЧСВВ
І ВИЙШОВ СІЯЧ