Але я так любила дітей! Вірила, що від "Бога нагорода — плід лона", як написано в одному псалмі. І - з Божою допомогою виношувала і на¬роджувала здоровеньких малюків.
Але восьма вагітність просто приголомшила усю мою родину, найбільше - мого чоловіка. Він має добрий характер, також дуже любить дітей, але звістка про восьму дитину викликала в ньо¬го розпуку. Тоді ми удев'ятьох мешкали в одно¬кімнатній квартирі, часи були складні: зростан¬ня цін, безробіття, нестабільність...Та і я вже не була молодою, збільшувалася небезпека різних ускладнень і для мене, і для дитини..
Напевно, за инших обставин, у чоловіка і думки про аборт не виникнуло б. Але тоді він почав переконувати мене перервати вагітність. Моя сестра - лікарка. І він навіть вже був до¬мовився з нею про безкоштовний аборт. А щоб я довго не роздумувала, поставив питання руба:  якщо не робиш аборт, я йду геть. Що робити? Як переконати його прийняти це малятко, не противитися Божій волі? Я гарячково шукала відповідь на це питання, бо нізащо у світі не по¬годилася б на аборт, але і втрачати чоловіка не хотіла. Тепер думаю, що він ніколи б не залишив мене і дітей, а говорив тоді так з розпачу, йому в ту мить просто було дуже важко на душі від переживань і тривоги. Ще й всі намовляли його, аби я зробила аборт. Та мені було байдуже, до всіх, мені б схилити на свій бік свого Івана!
Було дуже тяжко на душі. Але я вставала рано і говорила: "Боже, я - твоя, віддаю усі свої пе¬реживання у Твої руки. Знаю, ти зробиш так, як найкраще для мене".
Щось спонукало мене піти радитися у Фонд св. Володимира, що опікувався багатодітними родинами. "А ви приведіть чоловіка до нас", -порадили там. "Та він і чути ні про що не хоче". "А ви вдайтеся до невеличких хитрощів".
Так і зробила. Чоловік - шофер, його марш¬рут пролягав повз будівлю фонду. Одного дня попросила його мене підвезти у справах. Іду в машині і прошу чоловіка коло фонду стати -мовляв, у туалет забігти. Він зупинився, вийшли ми удвох, а у фонді його вже чекали.
Пізніше чоловік розповідав, що найбільше вразили його слова: "Якщо ти це зробиш, Іва¬не, те малятко завжди бути дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчуватимеш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Лай цій дитині народитися..."
Після тієї розмови Іван вже був на моєму боці.
Через кілька місяців у нас народився симпа¬тичний маленький Іванко. Стараннями фонду мерія надала нам велике чотирикімнатне по¬мешкання. І невдовзі у нас народився ще один хлопчик! Під час цієї, останньої вагітности, ми вже не переживали так, як минулого разу. Діти у нас працьовиті, допомагають у всьому, маємо город, не ледарюємо, з Божою допомогою про¬живемо, вигодуємо усіх дітей! Душа радіє, як стомлений батько приходить з роботи, а малеча, наче ті пташенята, біжить з усіх боків до нього, обіймає, горнеться...
Звичайно, у житті багатодітних родин про¬блем і труднощів вистачає, але в такі хвилини розумієш, що жодні скарби світу і матеріальні багатства ніколи не подарують такого щастя, як дитячі обійми.
Ще коли ми мешкали в однокімнатній квар¬тирі, завітала до нас австрійська делегація - по¬дивитися, як живуть багатодітні українські сім'ї. Ось австрійський журналіст, із здивуванням оглянувши наше крихітне помешкання, взявся розпитувати: "А з чого ваш раціон щоденний складається?". "Маємо город, і основне наше харчування - власна городина: картопля, капус¬та, огірки...""А чи маєте медичне страхування"? "Ні, - кажемо, не маємо". "Чи рахунок у банку є у вас?" "І рахунку немає".
-А як же ви живете? - дивуються.
-А так і живемо. І на життя не скаржимося.
Учора - у день Різдва Богородиці - на мої іменини зібралися усі мої діти, прийшли старші вже зі своїми сім'ями. "Боже, - думаю, і коли вони виросли?" Згадалося усе пережите, але ні на мить не пошкодувала, що народила дев'ятеро дітей. Хтось своїми розкішними хоромами чи ав¬тами тішиться, хтось - кар'єрою, а я своїми ді¬тьми - головною нагородою від Всевишнього.