Коли їхав на заробітки до Польщі, відчував на серці якусь дивну тривогу, чомусь краялося серце від думки про тривалу розлуку з дружиною і синами, не хотілося залишати сім'ю. Але в рідному Івано-Франківську перспективи були невтішні: один з найвищих показників безробіття в державі, годі було знайти роботу, щоб прогодувати дітей, не кажучи вже про те, щоб думати про якесь будівництво. А ми так хотіли добудувати бодай невеличку кухоньку до своєї безвіконної кімнати у старій кам'яниці, частина з якої належала нам. Адже ростуть діти... Отож довелося вирушати за кордон. Заспокоював себе думкою, що моя Оксана - молодець і якось дасть собі раду без мене. Хоч робота у неї - вчителювала в школі - нелегка і виснажлива, у селі самотня мати, та й моя матуся також одиноко доживає віку в селі. Але знав, що дружина дуже працьовита - усе в неї у руках горить, турботлива і вміє долати труднощі. Ніколи не скаржилася на життєві негаразди, сприймала їх спокійно й виважено, завжди була сповнена віри і оптимізму.
 "Їдь, Михасю, зі спокійним серцем, - казала мені. - Тут усе буде добре. Буду молитися за тебе і чекати. Час біжить швидко. Дасть Бог, заробиш грошей на добудову, добудуємо кухоньку, та й не пушу вже тебе більше. Ліпше жити без розкоші, але разом."
Її спокій передався мені. А й справді, перебуду-перемучуся якихось кілька місяців, та й вернуся до своєї родини.
Але час на заробітках спливав дуже поволі. Робота на будівництві була дуже тяжка, побутові умови - також. У єдиний вихідний день -неділю - не було навіть сили вийти із вбогої заробітчанської кімнатки. Ловили з хлопцями з України радіо Ватикану і слухали службу Божу - якось розпогоджувалося на душі і вірилося, що все буде добре.
Мобільних телефонів тоді ще у широкому вжитку не було, отож єдиним зв'язком зі сім'єю були листи. Оксана писала, щоб я спокійно працював і ні за що не переживав - удома все добре. Тих запевнень у листах щоразу ставало більше, і я навіть дивувався цьому. Якби ж я знав, що діялося тоді в Оксаниній душі, який розпач наповнював її! І щоб стримувати той розпач, вона так гаряче намагалася запевнити мене і разом з тим себе, що вдома все добре.
Вже коли я отримав лист: "Мусиш дістати мені, Михасю, польські ліки", і, кинувшись додому, дізнався усю правду, зрозумів: Оксана шкодувала мене, не хотіла, щоб я страждав, і мовчки носила у собі таємницю про свій смертельний діягноз. Носила доти, доки лікарі, не приховуючи, розповіли про невтішні перспективи. Втім, вона, вчитель-хімік, й сама знала, що з тією формою лейкемії - раку крови, який у неї виявили, довше, ніж 5 років не живуть. Якось стримувати розвиток хвороби могли ті польські ліки, що не продавалися в Україні, і тоді вона написала до мене...
Як, чому, за що? - терзали мене думки. Вона ж така молода, у нас сини-школярики, яким потрібна мама, чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна? Як буде далі, що буде? Здавалося, я збожеволію від тих думок. Оксана ж трималася мужньо. Господи, тільки Ти знаєш, чого їй коштувала та мужність, оті пів року від жахливого діягнозу до мого приїзду. Пів року, які вона ходила на уроки, їздила помагати матері в село, посміхалася учням, колегам, сусідам, не давала найменшого натяку дітям, і лише коли вони лягали спати, гладила їхні голівки і давала волю сльозам...
Лейкемія... Цей діягноз прозвучав для неї так несподівано. Була ж здоровою, як дуб. Працювала в школі, давала лад й на сільському городі. Того злощесного літа було небачене нашестя колорадського жука, вона придбала отруту для їх знищення, поїхала в село. Розвела розчин за інструкцією, заправила ним спеціяльний обприскувач. Але щось не спрацювало, і весь отруйний розчин бризнув на неї. Після цього себе погано почувала, але потім минулося, забула вже про той випадок. Але через місяць-другий відчула якесь дивне нездужання, слабкість, запаморочення. Пішла і здала аналіз крови. Коли почула його результати, ледь не знепритомніла: рак крови! Не пов'язала це тоді з тією отрутою, а мені чомусь одразу в голову вбилося: це через той злощасний розчин.
- Навіщо ж ти, Оксаню, бралася за те кроплення, чому себе не вберегла? - запитував я.
- Не муч себе, Михасю, - відповідала вона. -Видно, так мало бути.
Приголомшений тією жахливою звісткою, я не знаходив собі місця. Оксана ж, зібравши всю свою волю в кулак, почала вишуковувати різні рецепти зцілення. Бачила тих украй виснажених людей з подібним діягнозом, що стояли на обліку в онкодиспансері, і намагалася бодай якось зменшити руйнацію свого організму - казала, що не хоче ставати тягарем для инших. Опанувала спеціяльну методику дихання, проходила курс ін'єкціями сирого яйця (а це було не так просто, бо яйце мало бути щойно знесене), лікувалася травами... А ще - молилася повсякчас, їздила на прощі, у відпустові місця. І лікарі з онкодис-пансеру дивувалися: не втрачаєте вагу, маєте здоровий колір обличчя... А вона ще й продовжувала їздити на город у село: мовляв, як сяду у хаті та почну плакати, тоді вже й справді мені кінець.
Сини, хоч ми і не хотіли травмувати їх, таки дізналися про мамину хворобу. Переживали дуже, плакали, але бачили, що мама не впадає у розпач, працює, лікується, і не хотіли вірити у гірше.
Отак ми й жили, відганяючи думки про те, що буде далі. Але Оксана все ж думала про майбутнє.
Пригадую, як втішилася, коли я придбав автоматичну пральну машину.
-    От добре, Михасику! Вона мені й не дуже потрібна, звикла прати руками, але коли мене... - і затнулася, не продовживши фрази.
Я зрозумів, шо вона хотіла сказати, і мені до горла підкотив клубок.
-    А давай я сяду тобі на коліна, Михасю, посиджу хоч мить, - сказала вона мені наступного дня. Я міцно обійняв її, вона поклала мені голову на плече.
"Боже, не позбавляй мене моєї дружини", -волало в ту мить усе моє єство до Бога.
І Оксана, немов відчувши оте безголосе волання, тихо промовила: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, так, як мала дитина, що йде на операцію з видалення апендициту і боїться, що їй буде боляче, але вірить своєму таткові, шо ця операція потрібна, шо цей біль буде короткий, але він на добро, на порятунок, його треба просто пережити. І батько допоможе своїй дитині, він буде поруч... Ми молимося щодня «Нехай буде воля твоя», але хочемо, щоб було по-нашому. А треба довіритися Богові. Навіть якщо нам щось важко зрозуміти і сприйняти".
Вона якось особливо відчувала присутність Бога під час своєї хвороби. І навіть тоді коли її стан здоров'я почав погіршуватися, за будь-яких обставин вирушала на богослужіння, прощі, до чудотворних ікон. Молитва тримала її на цьому світі.
Але тут впало ще одне нещастя - паралізувало Оксанину матір. Брат пив, отож всі клопоти взяла на свої плечі Оксана. Нікому не довіряла догляд за хворою матір'ю, опікувалася, мов малою дитиною. Важко пережила смерть матусі. І через кілька тижнів злягла сама. "Знаю, що це кінець", - промовила до родички, що прийшла її відвідати. Але мене з синами, навпаки, підбадьорювала. Старалася випроваджувати нас з палати: "Та йдіть вже додому, я себе добре почуваю". Тепер розумію: не хотіла, шоб ми бачили її страждання.
У день св. Миколая прийшли до лікарні її учні - підготували виставу, вітання, принесли дарунки...
Оксанині очі світилися якимось особливим світлом.
Наступного дня вона прийняла святе причастя і відійшла...
Нема слів, щоб описати наше з синами горе. Ми знали, знали, шо цей діягноз смертельний, але в душі так вірили в чудо!
Хотілося заплющити очі й забути все, померти разом з нею. Бо що залишилося у цьому житті без неї?
 Затуманена свідомість відмовлялася сприймати реальність. Що буде, як буде - тепер це було байдуже.
А в спорожнілому домі - Оксанина фотокартка з першого дзвінка у школі. Діти не ночували вдома - їх взяв на тимчасове проживання до монастиря настоятель, котрий знав ситуацію у нашій сім'ї і розумів, як тяжко буде хлопцям після похорону матері у спорожнілій хаті.
Я взяв те фото, і немов зустрівся з Оксаниними усміхненими очима. І згадав її ті слова, сказані мені перед від'їздом до Польщі: "Усе буде добре. Я буду молитися за тебе".
І згадав слова, сказані в останні дні її життя: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, як мала дитина до свого татка".
Були спокуси: напитися до нестями, забутися... Так роблять багато удівців, не витримуючи нестерпного душевного болю й самотности. Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Оксанині. Напевне, ті молитви допомагали й синам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними! Старший вступив до престижного Університету нафти й газу і, здобувши вишу освіту, працює на добрій роботі. Молодший також пішов слідами брата і є одним з найкращих студентів.
А я опанував куховарські премудрості, аж тепер усвідомивши, настільки важко нашим жінкам тримати на своїх плечах три хатні кути, поєднуючи домашні клопоти з роботою.
 Недавно садив чорнобривці на Оксаниній могилі - вона дуже любила ці квіти. Завжди, коли приносив саджанці, не міг стримати сліз, на душі було тяжко. А цієї весни, садячи квіти в пухку землю, відчув якийсь спокій на душі. Згадав наше життя з Оксаною і подумки подякував Богові, шо подарував мені незабутні роки з чудовою дружиною.
Прийшов наступного дня, а квіти прибиті градом, шо пройшов уночі. "Не приймуться", - подумалося з жалем. А за тиждень прийшов, дивлюся, - милують мої чорнобривці око, підросли, міцненькі, і немов жваво про щось гомонять з вітром.
Подумалося мені тоді, що наше життя - немов ті квіти. Ламає їх вітер, нищать бурі, а вони тягнуться до сонця, до неба, і ростуть наперекір негоді. А коли приходить пора - відцвітають. Сумно стає на душі. Але ми ж знаємо: за зимою прийде весна, і розквітнуть квіти в усій Божій красі.

Михайло, 50 років, м. Івано-Франківськ
"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба