Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незнаний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в нашому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс.
Одного дня я довідалася, що в Богдана, з яким ми зустрічалися 4 роки, я не єдина. Найбільше, що мене вразило - та, инша, також називається Люба. Я сприйняла це як крах усіх моїх мрій, крах мого майбутнього. Я відчувала цілковите фізичне й емоційне виснаження, мені не хотілося жити, у моєму серці була пустка, і нішо не могло заповнити її. А він... Він навіть не вважав за потрібне щось пояснювати мені. Він уникав і розмов, і зустрічей.
Закінчувалося літо, мені треба було їхати до Львова на навчання, а я блукала вулицями Івано-Франківська у надії зустріти його і почути: "Це неправда. Ти в мене єдина. І мене більше ніхто не потрібен". Марно...
Львів видався мені, як ніколи, чужим і байдужим. Такою самотньою і спустошеною я ще не почувалася ніколи. Храм, у який зайшла по дорозі додому, здавався холодним і непривітним, тихі слова священика ледь долітали до нечисленних парохіян. Я вже була попрямувала до виходу, але почуті слова отця змусили зупинитися.
"Нам инколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто, розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише довіртеся Йому. І пам'ятайте: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями".
Це були перші слова за останні кілька тижнів, що торкнулися мого холодного й збайдужілого серця і трохи зігріли його.
Вийшовши з храму, раптом зауважила, який гарний літній день надворі. А незабаром почнеться осінь - моя улюблена пора. "Осінь! А цієї осени могло бути моє весілля", - майнула думка, і непрохані сльози набігли на очі.
На квартирі, яку ми, троє студенток, винаймали, чекала нова неприємна несподіванка: господар без попередження сказав вибиратися геть.
Перспектива опинитися на вулиці мовби пробудила мене зі сну апатичности й байдужости. Треба шукати житло. У записнику - купа телефонів і адрес, але ніхто ні чим допомогти не може. Хіба що...
 Рік тому, коли я була закохана й щаслива, на очі цілком випадково натрапило газетне оголошення. Спокійний, сором'язливий, любить музику, книги... Якраз для моєї сестри, а то вона геть світу не бачить за своїм навчанням і роботою у монастирській бібліотеці. Відгукнулася. Я, мовляв, щаслива, хотілось, аби й сестра також зустріла своє щастя. Відповідь не забарилася. Акуратний почерк, вдумливий, симпатичний лист. Він - учитель, сестра - катехитка, як і моя Мар'яна. Та сестра не втішилася, навпаки - розсердилися. Вона не потребує таких знайомств, тим паче без її відома!
Так ця історія закінчилася, навіть не розпочавшись. І я вже встигла забути про неї, але адреса й телефон в записнику нагадала, що цей учитель писав, що живе з батьками у передмісті, а його сестра-катехитка - у Львові. Це геть незручно й нахабно звертатися у такому випадку за допомогою (враховуючи передісторію нашого знайомства), але ж просто неба залишатися ще незручніше! І я, відкинувши вагання, зателефонувала. Дуже перепрошуючи, змалювала безвихідь свого становища. "Мені б лише на кілька днів десь зупинитися, поки не знайду нове житло, якби сестра погодилася, я була б дуже вдячна..."
У сестри виявилися квартиранти, а ось в Юрка (так називався вчитель) - вільний другий поверх.
Я з радости погодилася, навіть не подумавши про двозначність, з якою Юрко може сприйняти мою появу. Я й у думці не мала тоді зав'язувати нові знайомства. За кілька днів вирішу свою житлову проблему, і переїду.
На сільській зупинці мене зустрів не Юрко, а... його мама.
-    Юрко в школі. Попросив мене зустріти.
За 10 хвилин, що ми йшли від зупинки, я коротко розповіла, нічого не приховуючи, про те, чому змушена була звернутися до них по допомогу.
Удома, метушачись біля кухні ("Найперше мушу погодувати вас!) пані Слава розповіла про своє горе: недавно помер її чоловік, а вона була за ним, як за кам'яною стіною.
-    Ось так помер чоловік, внуків не діждавшись, і я, мабуть, також не дочекаюся. Леся до монастиря зібралася, Юрко чомусь не одружується. .. - і вона заплакала.
Ця сива жінка у ту мить здалася мені давно знайомою і рідною, і я обійняла її за плечі.
-    Ще побачите, обов'язково побачите внуків! - запевняла я її.
І буває ж, втішаючи когось иншого, забуваєш про свій біль.
Уперше за останні 2 місяці мені на душі мені було легко й спокійно.
Незабаром зі школи повернувся Юрко з цілим оберемком квітів, що їх подарували учні.
-Які ваші улюблені? - спитав.
Я вибрала розкішні білі хризантеми.
- Можна, я покладу їх у вашій кімнаті?
Я кивнула.
А потім Юрко грав на фортеп'яно мої улюблені мелодії. І так було щовечора.
Він був ніжний й уважний. Бували хвилини, коли ця увага зачарувала мене своєю тактовністю й елегантністю... Але частіше смуток і спогади неждано накочувалися і краяли моє серце... Звідкись бралися роздратування і кепський настрій.
Він помічав це. І далі був ніжний й уважний. А я... Знайшовши прийнятний варіянт, через 2 тижні попрощалася з Юрком і його доброю мамою.
Коли покидала цей гостинний дім, затрималася біля квітника, щоб помилуватися айстрами. У ту мить мені чомусь здалося, що я неодмінно повернуся сюди...
А потім були випадкові й невипадкові зустрічі
 З Юрком, довгі розмови, і ... пробудження нових почуттів. Це почуття було зовсім инкшим,  аніж пристрасне й бурхливе, сліпе й неусвідомлене почуття до Богдана.
Це було усвідомлення того, що Юрко, мабуть, і є отою другою половинкою, призначеною Богом.
...Рівно за рік я повернулася у той будинок... Була осінь. У квітнику цвіли айстри. Цей дім і цей садок незабаром мали стати моїми. За тиждень мало відбутися наше з Юрком весілля.
Тривога знову краяла моє серце. Усі були проти нашого шлюбу. Мої батьки не хотіли, щоб я виїжджала з Івано-Франківська, але найбіль ще їх хвилювали Юркові вади - залишкові явища травми при пологах внаслідок халатносте лікарів.
Невеличка вада ходи, часами заїкання - для мене це було несуттєвим. Я знала, яким наполегливим і цілеспрямованим був Юрко у подоланні цих вад, і дуже цінувала його силу волі та глибину розуміння инших, що виникає, коли людина пережила життєві випробування. І ще я знала, що хвороба чи нещасний випадок може спіткати будь-кого. І мене також. Тільки ми, здорові, відсторонюючись від людей з фізичними вадами, часто забуваємо про це...
Я розуміла своїх батьків (бо вони хотіли для мене лише щасливої долі), я страждала разом з ними, страждала від того, що вони не сприймають Юрка і від того, що я не маю щирого батьківського благословення на цей шлюб. Я не виявляла жодної категоричности, лише просила батьків зрозуміти й підтримати мене.
У ті хвилини мені допомагала молитва. Вона єднала мне з Юрком, хоч ми були в різних містах, і додавала сили.
... На весіллі у мене була розкішна сукня. Коло церкви - чи не вся школа Юркових учнів, що прийшли нас привітати.
Сумною була лише моя родина. Я вперше побачила татові сльози. І ледь стримувалася від сліз сама. Це моє весілля, і я маю бути щасливою, радісною нареченою. Я маю бути радісною... Я дала волю своїм сльозам, лише коли по дорозі з церкви пішов рясний дощ.
- Ні, ні. Це не сльози, це" просто краплі дощу... - через силу усміхнулася до збентеженої мами.
З того часу минуло 12 років.... Кажуть, батьки щасливі, коли щасливі їхні діти. Мої батьки - не виняток. Вони тішаться нашим щастям і онуками ( недарма ж я колись запевняла Юркову маму, що і вона обов'язково дочекається внучат).
Щоосени, у чергову річницю нашого шлюбу, я, дивлячись на розквітлі айстри у нашому садку, згадую усе пережите. Чи хотілось би щось мені викинути зі свого життя, забути назавжди? Ні, бо переконалася: усе, що з нами стається, має свій сенс. І коли щось негаразд у моєму житті, завжди згадую слова священика, почуті у мить розпачу і розчарування: те, що ми сприймаємо як проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями. Важливо лише довіритися Богові.
Люба, 33 роки, м. Львів

"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба