Вітер змін, що впевнено наростав з кінця 1980-х, швидко змінив обличчя Центральної та Східної Європи. Процеси демократизації, оксамитові революції, об'єднання Німеччини поступово позбавляли країни цього регіону від впливу Москви.

У 1990 році цей вітер досяг самого серця комуністичної імперії — СРСР, спричинивши тут різкі і для багатьох несподівані перетворення. В Україні на виборах до Верховної Ради значну підтримку населення здобула демократична опозиція, яка вперше отримала можливість висловлювати власні думки не лише на мітингах, а й у сесійній залі парламенту. Серед тих, хто став депутатом, виявилась велика кількість колишніх дисидентів, рішуче налаштованих проти комуністичної влади. Вони ставили собі за мету добитися реалізації давньої мрії — незалежної України.

1990-й став періодом наростаючого тріумфу українського національно-демократичного руху. В західних областях владу майже цілком перебрала опозиція, з небуття повернулася українська символіка (гімн, прапор, герб), врешті 16 липня Верховна Рада УРСР оголосила Декларацію про державний суверенітет. Восени цього року Революцією на граніті про себе впевнено заявили українські студенти.

Комуністи тривалий час виглядали дуже невпевнено, були нездатні адекватно реагувати на темп змін, що зростав. А успіхи національно-демократичних революцій у сусідніх країнах додавали впевненості, що перемога української опозиції є дуже близькою.

Але до кінця року ситуація почала мінятися. Після Революції на граніті опозиція збавила темп наступу, комуністи, користаючись контролем над більшістю країни і ключовими органами влади, розгорнули реакцію. 12 грудня 1990-го керівник КГБ України Микола Галушко повідомляв про "певну розгубленість деструктивних сил, викликану активною протидією екстремістським проявам здорових сил у східних, центральних і південних областях, а також рішучими діями правоохоронних органів щодо антисуспільних елементів". Але в цьому ж повідомленні йдеться і про підготовку опозицією нових масових протестів та всеукраїнського страйку. Обидві сторони розуміли, що вирішальним у протистоянні стане наступний 1991-й. І він справді став таким для України.

Події цього вирішального року подані крізь призму документів КГБ, тобто насамперед так, як бачили їх чекісти. На жаль, документів, які могли б висвітлити роль радянських органів безпеки у цих подіях в Україні, залишилося надзвичайно мало, тож тим ціннішим є кожне із документальних свідчень.

На сьогодні в архіві СБУ віднайдено близько 250 документів КГБ про події в Україні кінця 1980-х — початку 1990-х років. Їх уперше оприлюднено на громадських слуханнях, присвячених двадцятиліттю створення Народного руху України, згодом частина з них була опублікована в журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ". Ідеться про інформаційні повідомлення та доповідні записки керівництва КГБ, зосереджені у фонді №16. Прикро, але цілком відсутні розпорядчі документи, накази, інструкції, детальні звіти про конкретні дії спецслужби, які могли б пролити більше світла на описувані події. Проте навіть із документів, які залишилися, можна відтворити ситуацію тих днів і роль органів безпеки.

Революційні події того часу відобразилися не тільки у змісті документів, а навіть у їх формі — з кінця 1990 року інформування здійснювалося вже не на керівника українських комуністів, а на голову Верховної Ради УРСР, серед документів зустрічаються тексти, написані українською мовою.

Комуністичний контрнаступ на початку 1991-го мав масштабний характер і розгортався на всій території СРСР. 16 січня Верховна Рада Союзу оголосила про призначений на березень референдум щодо збереження СРСР як держави. Питання, винесене на всенародне опитування, було сформульовано в найкращих традиціях послідовників Ігнація Лойоли: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних республік, в якій будуть в повній мірі гарантовані права і свободи людини і будь-якої національності?" Обтічне формулювання означало спробу реанімації вмираючого державного утворення. Це прекрасно розуміли як його противники, так і захисники. Тому однією з головних тем для опозицій національних республік стали протести проти нового союзного договору.

Найнебезпечнішою для комуністів була ситуація в Литві, де парламент вже контролювався опозицією і де попереднього року дійшло навіть до проголошення Акту про відновлення Литовської держави. 8 січня, невідомо / добре відомо ким спонукувані учасники прорадянської комуністичної організації "Єдінство" спробували захопити парламент. Трохи згодом сюди перекинули радянські спецпідрозділи, які почали займати важливі об'єкти інфраструктури міста. На вулиці вийшли демонстранти, щоб захистити демократичну владу. 13 січня сталися сутички між ними і присланими військами, в яких загинуло 15 і травмовано 600 осіб. Спроба силового захоплення влади провалилася, але комуністи показали здатність до застосування сили.

Через два тижні після подій у Вільнюсі керівництво КГБ України доповідало про певну стабілізацію ситуації в республіці. При цьому Галушко підкреслював, що "стримуючий вплив на політичну активність екстремістських елементів проявили січневі події у Прибалтійських республіках. Багато з них висловлюють побоювання щодо можливого застосування сили в західному регіоні і вважають необхідним уникати насильницьких методів боротьби з Радянською владою, уникати якихось провокаційних дій щодо співробітників правоохоронних органів та військовослужбовців".

У документі констатовано зменшення кількості протестних акцій та чисельності їх учасників. Разом з тим тут відзначаються нові тенденції в українському протестному русі, зокрема посилення інформаційно-пропагандистської роботи через поширення власних видань та відправлення агітаційних груп із Західної України. За інформацією КГБ, 17–18 січня у Львові відбулася нарада представників студентського руху (Української студентської спілки і Студентського братства), на якій, між іншим, висувалася пропозиція про необхідність створення підпільних структур, готових у випадку необхідності захопити важливі об'єкти. Тож хоч масштаби зовнішніх акцій зменшувалися, сам протестний рух поступово радикалізувався.

У наступних повідомленнях зафіксовано небезпечну для комуністів тенденцію — посилення позицій місцевих рад. Очевидно, найбільшу загрозу становила Західна Україна, де більшість у радах становила антикомуністична опозиція. Ситуація двовладдя, коли областю керували і обласна рада, і обком комуністичної партії, в перші місяці 1991 року почала змінюватися через зміщення реальної ваги в бік рад. Цьому сприяла як активність новообраних депутатів, так і дезорієнтація старих партійних кадрів, їх дискредитація в очах місцевого населення. При цьому кагебісти відзначали: Львівська обласна рада у своїй діяльності виходить далеко поза компетенцію, окреслену радянським законодавством. Зокрема, її депутати проводять активну інформаційну роботу на всеукраїнському рівні, за кожним районом області закріплені ті чи інші регіони України. Це дало підстави КГБ стверджувати, що "галицький регіон використовується для націоналістичної експансії на схід України".

Зважаючи на таку ситуацію, комуністичній партії рекомендується активніше проводити інформаційну роботу для розвінчання образу комуністів як ворогів. "Необхідно постійно показувати, — читаємо в рекомендаціях, — що компартія могла б виявляти реальний вплив на покращення життя людей, якби мала можливість діяльності в рамках рад. При розробленні проектів рішень радами, депутати-комуністи мають висувати альтернативні проекти, виступати з ініціативою з найбільш актуальних питань життя населення.

Тобто КГБ, розуміючи, що посилення ролі рад спинити неможливо, пропонувала "очолити процес", перехопити ініціативу. При цьому чекісти чітко розуміли: на Західній Україні у комуністів практично немає шансів бути обраними, а тому радили діяти через інші організації та партії. Зокрема, створювати нові громадські та політичні організації, "причому необов'язково, аби вони опиралися на платформу КПСС. Ці організації можуть бути соціал-демократичного, лівоцентристського і навіть центристського напрямку. Важливі кілька умов — у програмних документах не повинно бути антикомуністичних, антисоціалістичних тез. Лідери організацій не повинні упереджено ставитися до комуністів та їхніх лідерів". Як бачимо, деякі джерела громадської активності, яка вилилася, серед іншого, в численні політичні партії, були дуже цікавими.

Тим часом 17 березня 1991 року відбувся референдум, який мав визначити майбутнє Радянського Союзу. Результати як у Союзі в цілому (за винятком шести республік, які саботували референдум), так і в Україні зокрема засвідчили: влада комуністів ще є досить сильною — за офіційними підрахунками, понад 80% громадян УРСР взяло участь у референдумі, і понад 70% з них відповіли "так" на поставлене питання. Те, що в Україні не вдалося заблокувати проведення референдуму, та його результат стали вагомим ударом по опозиції. Тож Президент СРСР Михайло Горбачов вирішив розвинути свою перемогу і оголосив, що підписання нового союзного договору відбудеться 20 серпня 1991 року.

Володимир В'ятрович

http://tsn.ua/