Свята віра називається Божим провідником, тому що є наукою, яку приніс нам Ісус Христос із неба на цей світ і яку лишив між людьми, щоб з її допомогою показати нам дорогу до неба. Наше життя подібне до далекої подорожі, а ми, люди, подібні до мандрівника, що вибирається в дорогу в далекий незнаний край. У кожного з нас завжди є вибір, адже перед нами дві дороги: одна – праворуч, друга – ліворуч. Одна – широка, дорога розкошів і гріха. Друга – терниста та кам’яниста, яка, однак, приведе людину до вічного спасіння.
Бог дав людині розум і сумління, наче двох провідників, проте на шляху до вічності їх замало. Людський розум не може власною силою досконало пізнати Бога, Його Святої волі. Тому не знає, як подобатися Богові, як Йому служити і як заробити собі на вічну нагороду. І тому Бог дав нам третього провідника – Святу Віру, щоб просвітила наш розум і завжди вела нас дорогою спасіння. Де шукати нам того провідника, ту Святу Віру, ту правдиву Христову Церкву, що кличе нас до єдності і любові до свого ближнього, до свого народу і до своєї Батьківщини? Святу Віру і правдиву Христову Церкву треба шукати нам там, де її залишив Сам Господь Ісус Христос. Перед Своїм Вознесінням до Небесного Отця Ісус Христос зібрав апостолів і звелів їм триматися разом та не різнитися в науці. А ще доручив їм приймати до свого гурту інших людей, які мали після них далі розсівати зерна Його святої Віри по всьому світі. А щоб апостоли трималися разом, то з-поміж них вибрав одного старшого – Апостола Петра і дав йому ключі від Церкви. Після смерті Святого Петра ті ключі перейшли до рук його наслідника. Від тих часів і до сьогоднішнього дня ключі Святої Христової Церкви охороняє Папа Римський, який має найвищу владу над усіми єпископами та віруючими світу. Тому всі церкви, які звеличують у Святій Літургії Папу Римського, мають гідне право називатися церквою Ісуса Христа, бо несуть правдиву віру, що веде до спасіння.
Такою правдивою Христовою Церквою є і наша УГКЦ. Наш Спаситель Ісус Христос заповів, що Його правдива Церква буде переслідувана: „Переслідували мене, переслідуватимуть і вас. Та все те робитимуть вам за моє ім’я” (Ів. 15, 21).
Вороги правдивої Христової Церкви переслідують християн, тому що християни люблять Христа і вірно служать Богові своїм терпінням за віру, за приналежність до Христової Церкви. Роздумуючи над історією нашої Української Церкви, ми бачимо, що вона є Церквою мучеників та ісповідників віри. Від початку її створення і по сьогоднішні дні наші ієрархи, священики й тисячі вірних за Христову віру терпіли великі муки в засланнях і катівнях. Блаженної пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий, виступаючи на Ватиканському Соборі в Римі, зазначив: „Наша Україна вкрита горами трупів і зрошена ріками крові”.
Справді, наша Українська Католицька Церква є церквою мучеників. Ось кілька прикладів. Російський цар Петро у 1705 році просив російського православного Синоду благословення на війну зі шведами, але єпископи відмовлялися, доки цар не знищить унію в Україні. Тоді Петро власноруч почав вбивати українських католицьких священиків. Забивав їх кулаками на смерть, рубав мечем, відрізував вуха і засилав у Сибір. Те саме робилося й за цариці Катерини, яка зламала хребет українського католицизму руками православ’я. У 1796 році москалі знищили на українській території майже всі українські католицькі єпархії, а на їх місцях засновано православіє. Сотні священиків, мирян було вивезено в Сибір на холодну і голодну смерть. Хто не хотів добровільно прилучатися до російської церкви, той мусів загинути при допомозі меча. З 1773 по 1796 роки московське православ’я відібрало у католиків 9316 церков, ліквідувало 145 василіянських монастирів. Всюди, де тільки ступала московська нога, москалі нищили унію і насаджували своє московське благочестіє. Так, за першої окупації Галичини в часі Першої світової війни 1914 року Митрополита Андрея Шептицького було ув’язнено і вивезено вглиб Росії. Відразу з перших днів окупації близько 200 греко-католицьких парафій було передано московським священикам. Покійний слуга Божий митрополит Андрей Шептицький два рази звертався до Папи Римського з проханням, щоб він поблагословив його на смерть за віру, за Церкву Христову і за наш народ.
Перемиський Владика Йосафат Коциловський ЧСВВ, ув’язнений польськими комуністами і виданий більшовикам у 1946 році, просив Папу Пія XII, щоб він делегував його на смерть за з’єднання церков. Коли комуністичні слідчі намовляли Єпископа Йосафата, щоб він перейшов на службу Російській Православній Церкві, пообіцявши йому свободу з різними привілеями, однак він завжди мав одну і ту саму відповідь: „Або я вільний з моєю Церквою, або нехай Господь прийме мою душу”.
Івано-Франківському Владиці Григорію Хомишину на допиті в київській тюрмі безбожний слідчий поставив питання: „Що ви робили б, якби ми випустили вас із тюрми на волю?”. Владика спокійно відповів: „Я робив би те саме, що й досі. Я боровся б проти вас, бо я слуга Ісуса Христа, а ви – Його вороги”. Владика Григорій віддав життя своє за віру.
Подібною була відповідь слуги Божого Владики Павла Гойдича ЧСВВ. У тюрмі біля Праги радянський військовий запевняв Владику, що його звільнять, якщо він відречеться своєї Церкви й очолить Російську Православну Церкву в Чехословаччині. Відповідь Владики була гідна Христового ісповідника: Я не можу цього зробити, бо це був би великий гріх супроти Бога. Це була б зрада присяги Святішому Отцеві і зрада Церкві, заперечення мого сумління і знищення довіри тих, хто терпить за віру, яку я проповідував”. Владика Гойдич також помер за Святу Католицьку Віру.
Можна навести багато прикладів геройства наших душпастирів та вірних християн, які сміливо визнавали святу віру і любов до Ісуса Христа.
І в наш час є багато таких Владик, священиків та вірних, які терплять за Христову Церкву, за євангельську правду. Ми, українці, розкидані по цілому світі, в покорі схиляємо свої голови перед Отцем Небесним, тому що Церква Твоя, Господи, немов багряницею, скроплена кров’ю Твоїх мучеників, була, є і буде вірною Тобі до кінця віків.